Соціальні мережі - вимірювач самооцінки

Збільшення чис­ла ме­ре­же­вих друзів, де­сят­ки привітань у день на­род­жен­ня - все це задовольняє при­род­не ба­жан­ня бу­ти прий­ня­ти­ми і схва­ле­ни­ми...

Про­по­ну­ю­чи оп­ри­люд­ни­ти свої сма­ки та інтереси, фотографії і відео, сімейні клопоти і політичні пристрасті, спільноти та бло­ги да­ють нам ма­су приводів всту­пи­ти в бесіду або за­про­си­ти до спілкування но­вих лю­дей.

Збільшення чис­ла ме­ре­же­вих френдів, їх по­зи­тив­ний відгук на наші за­пи­си, де­сят­ки привітань в день на­род­жен­ня - все це працює на на­ше его, задовольняє при­род­не ба­жан­ня бу­ти прий­ня­ти­ми і схва­ле­ни­ми.

Соціальні мережі діють як вимірювач самооцін- ки. «Ренарцисирує» тих, хто цьо­го потребує, - лю­дей із за­ни­же­ною самооцінкою, які пе­ре­жи­ли дра­му, що опи­ни­ли­ся в ізоляції, - во­ни до­зво­ля­ють лег­ше вста­нов­лю­ва­ти кон­такт з іншими.

Дійсно, на­ба­га­то сміливіше ми запрошуємо ко­гось в друзі, ко­ли в на­шо­му профілі вже фігурує дві сотні френдів, - як­що пропозицію бу­де проігноровано, це вже не зав­дасть уда­ру по на­шо­му са­мо­любст­ву. Го­лов­не, щоб кількість френдів не пе­ре­ви­щи­ла наші можливості повноцінно спілкуватися з кож­ним з них.

Швид­ше за все, праг­нен­ня ма­ти яко­мо­га більше віртуальних друзів но­сить тим­ча­со­вий ха­рак­тер. Прос­то ми з ентузіазмом шко­ля­ра освоюємо нові технології, а ко­ли ентузіазм зміниться звич­кою, з`явить­ся ба­ланс між кількістю і якістю.

До­по­мо­га і підтримка

У Мережі ми час­то шукаємо тих, хто пе­ре­жив ситуацію, порівнянну з на­шою, і го­то­вий поділитися своїм досвідом: при народженні ди­ти­ни, роз­лу­чен­ня, хво­ро­би, по­шу­ку ро­бо­ти або адаптації в но­во­му середовищі.

Сотні форумів до­зво­ля­ють вста­но­ви­ти зв`яз­ки, засновані на обміні інформацією, співчуття і взаємодопомоги. На те­ма­тич­них фо­ру­мах ми відчуваємо, що не самотні, що ми причетні до якоїсь спільності лю­дей - тих, хто пе­ре­жив те ж, що й ми.

Крім то­го, зав­дя­ки анонімності інтернет-спілкування виникає ефект сповіді, як з ви­пад­ко­вим по­пут­ни­ком у поїзді. Страх бу­ти відкинутим - один з найсильніших страхів, то­му в спілкуванні з людь­ми, які нам небайдужі, ми нерідко боїмося роз­к­ри­ти­ся до кінця. А розповідаючи про се­бе віртуальним знай­о­мим в інтернеті, мо­же­мо усвідомити ті по­чут­тя, в яких бо­я­ли­ся самі собі зізнатися.

Більш лег­кий зв`язок

У дружньо­му спілкуванні по інтернету ми відчуваємо се­бе роз­ку­ти­ми ще й то­му, що нас не обмежує фізична присутність співрозмовника і ми готові розповісти про се­бе більш потаємні речі, ніж зва­жи­ли­ся б при особистій зустрічі.

Спілкування з то­ва­ри­шем в інтернеті створює в нас відчуття постійної присутності іншого в за­галь­но­му для нас просторі.

Ра­зом з тим ми ніколи не знаємо, чи є він там са­ме в да­ний мо­мент, чи читає те, що ми пи­ше­мо, чи співпереживає нам по-справ­жньо­му, - і це сво­го ро­ду «відсутня присутність». У веб-просторі ми не­мов відмовляємося від ба­жан­ня ста­ти необхідними для іншого.

Виникає ри­зик за­до­воль­ня­ти­ся не ду­же «за­лу­че­ни­ми» відносинами, в той час як для друж­би необхідна тілесність. Бу­ва­ють ситуації, ко­ли од­них слів не­до­статньо, ко­ли во­ни не замінять по­гля­ду, обіймів, фізичної присутності.

Дійсно, ча­сом ми так потребуємо то­го, щоб ба­чи­ти своїх друзів, хо­ди­ти до них у гості, ра­зом сміятися і пе­ре­жи­ва­ти, відчувати їх пле­че, а не тільки обмінюватися су­хою інформацією і зга­ду­ва­ти про їх день на­род­жен­ня зав­дя­ки «на­га­ду­ван­ням» Facebook.

zhinka.info

УНІАН в Google News