Актор Данііл Мірешкін: Зніматись в розбомбленому будинку було досить ніяково. Здавалось, що ми зі своїми камерами тут максимально недоречні

Український актор Данііл Мірешкін в інтерв'ю УНІАН розповів, як йому вдалося з серіального бунтаря перетворитися на лікаря, що відчував, коли зйомки серіалу "Я – Надія" проходили в розбомбленому будинку, та як доводиться виживати в умовах практично безробіття.

24 лютого на телеканалі "2+2" відбудеться прем'єра воєнної драми "Я – Надія", заснованої на реальних подіях. Вона про медиків екстреної допомоги, які під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну проявили неабияку сміливість, відчайдушність та відданість своїй професії, рятуючи людські життя. 

Головний актор серіалу "Я – Надія" Данііл Мірешкін розповів УНІАН, з якими складнощами зіштовхнувся під час зйомок, що побачив у багатостраждальному Ірпені, та чому вирішив змінити образ бунтаря на образ відданої своїй справі людини.

Даню, ви – популярний український актор, який знявся у багатьох серіалах. Однак найчастіше ви грали бунтарів. Нині ж – медика у серіалі "Я – Надія", людину, яка повністю віддається своїй професії. Чи важко було змінити образ?

Насправді досить довго мені вдавалось втримувати баланс, 50% на 50% негативних персонажів та позитивних. Потім, протягом декількох років, цей баланс почав змінюватись в бік негативних персонажів, бо вони завжди цікавіші, і в мене непогано виходило. Але згодом я призупинив роботу у цьому напрямку, почав відмовлятися від ролей саме для того, щоб зберегти баланс. Останнім часом мені було цікаво грати персонажів з історією, людей зі складною долею. Такі ролі почали потроху з'являтися. І мій новий персонаж у серіалі "Я – Надія" - з цієї ж когорти. Тож зйомки у цій драмі - це можливість реалізувати те, що мені давно хотілося зробити на екрані. Внутрішньо для мене це, скоріше, реалізація, а не перебудова. 

Зйомки з акторами проходили у Києві та Ірпені. Зокрема в місцях, які дуже постраждали від російської агресії. Якими були ваші враження від побаченого під час зйомок?

Через волонтерську діяльність я вже багато такого бачив, бо їздив на схід, в Бучу, в Ірпінь... Заїжджав після деокупації, брав інтерв'ю для своєї сторінки в Instagram і для себе самого. Мені було цікаво розібратись. Тому ця розруха не була для мене чимось новим, я її вже бачив до зйомок. Проте зніматись в розбомбленому будинку було досить ніяково. Мені здавалось, що ми зі своїми камерами і оцим удаванням якісь максимально недоречні. Адже тут відбулась трагедія, а ми граємо, і мені від цього було ніяково. Це мені давалось складно.

Чи відчули ви схожість з вашим персонажем? Який він?

Коли я отримую якусь нову роль, то дивлюсь на це, грубо кажучи, як на трафарет, який складається з історії, сюжету, вчинків того персонажа. І вже цей трафарет я намагаюсь заповнити собою. Бо все найцікавіше, що можна принести в персонаж, - це свої особисті драми, трагедії, думки і почуття. Тому персонаж, якого ви побачите на екрані, буде дуже схожий на мене. Це буде симбіоз двох особистостей.

Як вам взагалі працювалося?

Працювати над серіалом було більше в радість. Думаю, що працювати під час воєнного стану не набагато небезпечніше, ніж просто жити в Україні у цей час. Тому я не бачу якогось великого досягнення в тому, що ми працювали під час війни. Складніше було все це організовувати, бо ми залежали від повітряних тривог, відключення електроенергії, логістики.

А де особисто вас застала війна? Як вона вплинула на ваше життя й на творчість?

24-го лютого ми з родиною прокинулись у своїй квартирі, від вибухів. Біля нас розташована військова частина і ще деякі військові об'єкти, тому було дуже гучно, у дворі розривались від сигналізації машини. Ми прокинулись, сіли з дружиною на ліжко, а далі все наче в тумані. Вона питає: "Дань, що це відбувається?". Я відповідаю, що почалася війна, а сам не вірю в те, що це кажу. Вона теж не повірила, подумала, що просто хтось килими надворі вибиває… Я відвіз дружину з донькою на захід України.

Звісно, війна тотально змінила моє життя. Професія майже "зупинилися". Моя родина далеко від мене, зараз вони за кордоном. А я намагаюся бути корисним тут.

Як ви підтримуєте зв'язок з сім'єю?

Ми телефонуємо один одному, спілкуємось в месенджерах, по відеозв'язку. Але мені особливо не вистачає дочки. Боляче розуміти, що я наразі не беру участі в її вихованні, не бачу, як швидко вона росте й розвивається. А в її віці це дуже швидко відбувається.

Зараз кіновиробництво переважно на паузі, в акторів майже немає роботи. Як ви виживаєте за таких умов?

Я знаю, що багато хто змінив профіль, шукає собі нову професію чи вже освоює її. Багато дівчат-акторок виїхали за кордон і якось там існують, підпрацьовують і за профілем, і ні. Мені здається, багато в кого зараз такі обставини.

Деякі українські артисти віддали перевагу роботі у РФ. Чому ви свого часу не ухвалили таке рішення, адже там геть інший рівень доходу?

Ви знаєте, був час, коли я думав про це, коли ситуація не була настільки гострою. Деякі знайомі мені пропонували роботу у РФ, запрошували на кастинги. Можливо, там було б набагато більше можливостей, але для мене це неприродно. Я дуже хотів робити тут щось важливе, і, як би пафосно це не звучало, мені хотілося, щоб в Україні почали знімати проекти, за які нам не було б соромно. Мені хочеться пишатися своїм, а не працювати на чуже. Зараз я це усвідомлюю, але тоді це було ще не усвідомлене внутрішнє бажання. Я не міг його ідентифікувати, але саме так відчував.

Чи намагалися ви достукатися до російських акторів, які раніше часто у нас знімалися?

Ні, не намагався. Я знав, що багато хто пише, але сама думка, що я буду зараз комусь писати і просити їх, молити, щоб вони щось зробили, мене якось принижувала. Я дуже радий, що наші військові відстояли нашу країну, що плани Росії щодо швидкого прориву й завоювання не відбулись. І дуже вдячний нашим воїнам, що вони доблесно захищають нас. Ми достатньо сильні й самодостатні, щоб захищатись і не просити в росіян якоїсь допомоги чи милостиню. Мені це дуже до вподоби.

Нещодавно ви розповідали, що видалилися з сімейного чату, в якому є ваші батьки з Криму, і говорили, що не можете спілкуватися з ними, бо вони вірять у російську пропаганду. Ви досі не знайшли спільної мови, чи вам все ж вдалося порозумітися?

Видалився і зараз не спілкуюсь. Ви знаєте, я вирішив якось довіритись життю в цьому сенсі - що воно все розставить по своїх місцях. Просто в мене зараз немає внутрішньої енергії і сил це розв’язувати, бо це надскладна тема для мене, дуже болюча, дуже особиста. І якщо я зараз почну займатися цим, мене просто не вистачить на те, щоб робити ті справи, які я зараз роблю. Тобто воно не буде мати користі. Зараз я просто прийняв ситуацію. Думаю, час все розставить на свої місця.

До речі, ви перейшли на українську мову. Як вам дався цей перехід?

Коли в 2009 році я приїхав в Київ і вступав до театрального університету, я дуже хвилювався через те, що не опанував українську мову. Я намагався шукати будь-які можливості, щоб це зробити, але так сталося, що я вступив на російські курси. Ми їздили з курсом, в тому числі, на захід країни, і там я завжди намагався спілкуватись українською. Мені подобалось розвиватись, вивчати мову, подобалось спілкування і носії мови. Тому поступово я почав українізуватися. Також в цьому мені допоміг "Малий театр". Коли я прийшов туди, треба було грати українською і вона мала бути органічною. Це мотивувало мене вивчати мову.

Чим ви зараз займаєтесь? Як налагодили свій побут у нових умовах?

Наш фонд "Торбан" влаштовує кінопоказ в рамках фестивалю у Франції. Перед цим ми робили кіно-вікенд у Литві. Найближчим часом, сподіваюсь, з'являться й інші країни. Крім того, треба себе якось забезпечувати. Я підтаксовую за можливості, щоб було, за що жити. Також ми з деякими режисерами пропрацьовуємо майбутні проекти - завершили другу короткометражку, хочемо написати третю, яка ніби "закриє" повнометражний фільм. Тому є, чим займатись, вільного часу майже немає.

Діана Могилєвич

УНІАН в Google News