Комік Борис Барський: Після перемоги потрібно всією Україною станцювати гопак

Народний артист України, директор театру "Маски" Борис Барський розповів УНІАН, як став донецьким "лохом", чому під час війни залишився в Одесі, про спектаклі для бійців ЗСУ, виступ під "повітряну тривогу" та гопак, який станцює після перемоги.

Борисе Володимировичу, де вас застало 24 лютого?

Був вдома. Мені зателефонувала мама (теща, – УНІАН) та сказала, що почалася війна… Чесно кажучи, не повірив, подумав, вона надивилася якихось страшних фільмів. Сказав їй: "Заспокойтесь, скоро заїду. Все буде добре". А трохи згодом почув повідомлення по радіо.

То був шок! Схожий стан мав 11 вересня 2001 року, коли стався теракт у США. Тоді ми збиралися до Нью-Йорка – виліт за два дні, а ти дивишся цей кошмар по ТБ і не віриш своїм очам. Не віриш, бо цього не може бути, бо не може бути ніколи...

Так і 24 лютого 2022-го: слухав, дивився і не вірив. Дуже швидко прийшло розуміння: все, що було в Штатах, у порівнянні з тим, що відбувалося і відбувається у нас – дитячий садок.

Так. Майже одразу закрилися різні офіси, магазини, театри… А коли Одеса почала потихеньку оживати, відкрився й Дім Клоунів, і це викликало у городян безліч позитивних емоцій. Як він виживає під час війни?

Сказати тяжко – нічого не сказати. Кажуть, криза, це коли тебе вибиває з накатаної колії, ти потрапляєш у нову – і протоптуєш її. Потім приходить інша криза, і ти вискакуєш у наступну колію. Але ми зараз стрибаємо з однієї колії, до другої, третьої, четвертої, не встигаючи нічого протоптати. Адже проблеми почалися ще з першим коронавірусним карантином, потім – війна... Відчуття, що у мене вкрали три роки. Три роки життя, якими міг насолоджуватися.

Але я за своєю природою – оптиміст. Прагну насолоджуватися життям й давати насолоджуватися тим, хто поряд зі мною. Тому у певний момент вирішив: годі сидіти, склавши руки. Так можна зовсім отупіти або збожеволіти. Адже у мене є вечір поезії, який можу відпрацювати сам, аналогічно – вистава "Руде місто"… Взяв і виставив на своїй сторінці у Facebook повідомлення про початок роботи, попросив друзів перепостити. Так почав працювати. Потім мені почали телефонувати інші актори.

Скільки в Одесі залишилося акторів із "Масок"?

Половина роз'їхалася. У Георгія Делієва (художній керівник комік-трупи "Маски, – УНІАН) – зовсім маленькі діти. Він у Франції, у Парижі – у Слави Полуніна (знаменитий клоун, – УНІАН). Наташа Бузько з дочкою теж у Парижі, Михайло Волошин сім'ю до Італії вивіз. У нього сім'я – всі жінки та маленькі онуки.

З іншого боку, у нас поповнення: до нас прийшов зірка "Каламбуру" та "Залізного капуту" Олексій Агоп'ян. Ще запросили Тетяну Іванову. Пам'ятаєте, як у гумористичному серіалі "Село дурнів" вона всіх матросиків та солдатиків лупила…? (усміхається). Ми залучили її у виставах "Одеський підкидьок" та "Єврей та Еврідіка". Льоша й Таня блискуче увійшли до наших постановок, але порівнювати з попереднім складом не можна! Гра Наташі Бузько та Георгія Делієва – академічна, а тут – "Каламбур". До того ж Тетяна народилася та виросла на Молдаванці, яку вона внесла до наших постановок. Глядачі вражені (сміється).

Чи відвідуваність театру зараз висока?

Як тільки відкрилися, прийшло багато людей – навіть більше, ніж у червні торік. Я розкачав губу: подумав, ось тепер публіка піде – люди скучили, їм потрібен позитив. Адже живемо ми у двійковій системі: добро – зло, правда – брехня, день – ніч, щастя – нещастя… Нині ж потік негативної інформації буквально зашкалює. Бачив реакцію глядачів – непідробне захоплення! На півтори-дві години вони забували, що відбувається довкола. Це багато чого варте.

На жаль, потім розпочався спад. Адже зазвичай у середині липня до Одеси приїжджають натовпи туристів, а зараз мало того, що пів-міста поїхало, так і натовпів теж немає. Проте люди, які приходять, це найдорожчі, найрідніші...

Плюс ми відчинили двері для ЗСУ, для бійців, які доліковуються, відновлюються після поранень. Причому спочатку волонтери просили про мій виступ у шпиталі. Але пояснив їм: лікарня завжди лишається лікарнею. Там не зможу переключити хлопців на позитив. Найкраще - привезти їх до нас. Адже зміна обстановки – вже позитивний момент.

До того ж театр буквально наповнений добром. Тут ми проводили фестивалі "Комедіада", на які приїжджали клоуни з 25 країн світу. Вони зарядили своєю невгамовною енергією стіни, стільці, кожен сантиметр, кожні двері… Ось, ми відпрацювали "Єврея та Еврідіку", а я спостерігав за реакцією цих бійців. До вистави – одні люди, після – інші. На обличчях з'явилися усмішки, засвітились очі!

Переселенці приходять?

Ось ви запитали, і мені згадалося, як у 2014 році ми так само відчинили двері для наших ВМС - для військових моряків, коли вони прибули до Одеси з Севастополя. Приходили сім'ями. Після вистав багато хто говорив: "Дуже дякуємо, за два місяці ми вперше посміхнулися". Так, і переселенці... Звичайно, вони приходять. Нещодавно побувала ціла зграйка жінок з Маріуполя. За асоціацією з сім'ями моряків запитав: "Ну, дівчата, ви сьогодні посміхнулися вперше?". А вони відповідають: "Ні, не вперше. В Одесі ми вже давно посміхаємось". І це – чудово (посміхається).

Бачила вас серед учасників благодійного марафону, який проходив на підтримку ЗСУ.

Завжди відгукуюсь на такі запрошення. Просто я – людина потоку. Мені зателефонували – я прийшов, натякнули – я тут… Ось якось вийшов у магазин, треба було щось купити, а мені кажуть: "Поруч волонтери щось влаштовують. Може, ви зайдете і щось скажете?" Ну, як тут відмовиш? Це все не випадково приходить.

Ви згадали "Комедіаду", на яку приїжджало багато знаменитостей. Наприклад, син легендарного коміка Чарлі Чапліна – Юджин Чаплін, зірковий клоун Лео Бассі… Знаменитості якось відреагували на те, що відбувається в Україні? Пишуть? Телефонують?

Звісно. Ми товаришуємо в соцмережах, вони постійно підключаються, коментують якісь дописи. Вони добре розуміють, що діється, і на боці України. Переймаються за нас. Найактивніший – директор німецького театру-кабаре Salome Харрі Овенс. Він волонтерську допомогу організував, питав мене, як передати гроші для ЗСУ…

Чомусь у багатьох склався стереотип, мовляв, клоуни – дурні. Але здебільшого клоуни – мудрі люди.

У багатьох українців є родичі у РФ, з якими довелося припинити будь-яке спілкування після їхніх слів "підтримки" типу "ми вас скоро врятуємо"…

У мене також є родичі в Росії. Так, у лютому одразу зателефонувала сестра: "Ти ж розумієш, це не наша родина, не наші діти напали на Україну". Сказав їй: все, що їм говорять про "переможну спецоперацію в Україні", - пропаганда. Насправді тут – рубка, а Росія посилає сюди "м'ясо"…

Втім, говорю про проблему з початку 2014 року. Пам'ятаю, ми тоді в Сочі поїхали. До мене підійшли люди й кажуть: "Не хвилюйтеся, ми врятуємо вас". Запитую: "Від кого?". А вони, мовляв, ви ж в Одесі живете, а там російськомовних утискають. Відповів їм тоді й можу повторити зараз: "Я написав 7-8 книг, всі вони російською мовою. У нас театр, у якому я граю п'ять своїх п'єс російською мовою. Написані вони мною російською мовод. Мені надали почесне звання – Народний артист України. Як мене можна ще утискати, щоб ви прийшли мене захищати?!". Але безглузді ці всі пояснення…

Хоча у РФ є й розсудливі люди, зокрема актори. Той же Олег Басілашвілі, маленька, але незламна Лія Ахеджакова. Якось на нашій "Комедіаді" Гран-прі отримав клоун-театр "Високі Брати". Вони добре розуміють, чий Крим і… вже 8 років у РФ без роботи.

А лідер гурту ДДТ Юрій Шевчук? Пам'ятаєте, його "випад" зі сцени: "Батьківщина - це не дупа президента, яку треба весь час мусолити, цілувати...". Мені було цікаво, за що його посадять: за те, що батьківщина – це зад президента, чи за те, що батьківщина – не зад президента (сміється). Він поки не сів, але теж втратив роботу…

Росія – поліцейська держава, багато хто заляканий. У когось рильце в пушку – якісь фінансові махінації, несплата податків, на підставі чого можуть "закрити". Загалом нам не варто сподіватися, що там вийдуть на вулицю – почнуться протести. Не вийдуть.

Ваші погляди на життя змінилися після 24 лютого?

Ми всі змінилися, всі стали іншими. Вже ніколи не зможемо бути колишніми. Все через цю падлюку... (задумався). Нещодавно грав спектакль "Дикун Forever". Тільки вийшов на сцену і почав монолог, як оголосили повітряну тривогу, і в залі для глядачів пролунало безліч сигналів – спрацювали смартфони. Я на мить завмер, а потім кажу: "Ну, коли ж ця падлюка вдавиться…". І зал... зааплодував.

Але не треба бути злим. Навпаки. Потрібно все позитивне із себе витягувати. Чим більше, тим краще. Тому, що не можна постійно варитись в одному негативі.

Давайте про позитив. Нещодавно ви написали у Facebook: "Я офігенно щаслива людина! По-перше, хоч би через те, що народився в Одесі! По-друге, дякую, що народився і це вже велике щастя!". Ще написали, що кожен – коваль свого щастя, і "хочеш бути щасливим – йди куй"… Як вам вдається бути щасливим, коли довкола стільки горя, крові, сліз?

Це, напевно, така філософія, яку хтось побачить, хтось ні. Раніше жартували, що між диваном та дупою долар не пролізе. Це, якщо говорити про якісь матеріальні блага. А якщо про духовність, то все ще простіше. Можеш щось гарне зробити? Зроби! Ось, стоїть у магазині старенька, у якої не вистачає на хліб. Та купи їй – це ж у твоїх силах, ти можеш. Зроби щось хороше, і у тебе покращиться настрій. Це елементарно.

Можна піти іншим шляхом: сидіти вдома та страждати. Увімкнув комп'ютер, прочитав новини: все погано… У мене є такі друзі – чудові актори, музиканти. Тижнів зо два тому з одним із них говорив. Він мені: "Ось, яке горе…". Я спочатку подумав, що у нього щось трапилося в сім'ї. А він: "Як же, війна...". Ну, блін, звичайно, війна! Скоро півроку, як почалося, а ти що зробив за цей час? Він: "Сиджу вдома, переживаю, на думку нічого не спадає нового". Запросив його на спектакль. Він прийшов з дружиною. Подивився. Щасливий, очі горять... Пропоную: "Вставай з дивана, приходь у вівторок, виступиш...". Показую на хлопців зі шпиталю: "Бачиш, як вони радіють? Їм це потрібно і ти можеш їм допомогти тим, що добре вмієш робити…". Він пообіцяв. Думаєте, прийшов? Телефонує у вівторок: "Ой, не можу через себе переступити...". Я б його вбив! Що значить, не можеш? Ну, сиди тоді вдома, жуй шмарклі.

Іншими словами, Бориса Барського робить щасливим робота у театрі?

Безперечно. І люди, які приходять до нас, також стають щасливими. Щасливі й ті, хто працює тут. Так, звичайно, є і корислива складова. Ми – не державний театр, і грошей з держбюджету не отримуємо. Будинок Клоуна як басейн: якщо не працює, то труба, яка подає "воду", закрита, а та, через яку йде відтік, залишається відкритою. Тобто, щоб утриматися, вистояти, потрібна якась "копієчка".

Доводилося чути, що ваша комедійна моновистава "Дикун Forever" врятувала шлюб багатьох подружніх пар. Це правда?

"Дикун…" про сімейні стосунки, граю його вже сім років. Справді, було приблизно вісім подружніх пар, які підходили до мене після вистави та зізнавалися: були на межі розлучення, але передумали й вирішили залишитись разом. Я дуже пишаюся – хоча б заради цього варто його показувати (сміється).

Багато років тому ви видали свою книжку для дітей "Понарошку", екземпляр якої мені подарували. До неї увійшов, наприклад, філософський вірш "На небо дивлячись, о пів на другу" про сумну корову, яка мріє полетіти з журавлиною зграєю. Ще – про людей, у яких "обличчя назад"… Це справді написано для малюків?

Мене друзі вже питали про це. Зізнаюся, трапляється зараз, коли перечитую свої вірші, які були написані років 20-30 тому, бачу в них інший зміст. Цілком інший, який тоді в них не вкладав. І, можливо, тільки зараз, у стані зрілості, ти бачиш у них щось інше. А тоді це були просто дитячі вірші, які я навіть не намагався включити до дорослої книги… Ну, напевно, в них є певна філософія. Справді, яка корова не мріє змахнути крилами та полетіти.

Чула, ви – академік "Академії дурнів", заснованої колись клоуном Полуніним…

Так, я – академік. Ще її академіки – Лео Бассі, Георгій Делієв, Михайло Жванецький… Мені подобається бути у такій компанії. У дипломі написано: "Почесне звання – старий дурень".

Це звання у житті допомагає?

Не знаю, не замислювався... У мене багато різних звань. Усіх не згадаю, навіть не знаю, яке мені ближче та дорожче. Ось, наприклад, я почесний член товариства "ЛОХів" (сміється). "ЛОХів" означає – людей дуже добрих (російською – "людей очень хороших"). Це товариство було створене у Донецьку ще на початку 2000-х років. Не знаю, чи збереглося воно… В ньому перебували різні гідні інтелігентні люди – журналісти, актори, художники. Спочатку вигадка була просто жартом, але журналісти проявили до неї великий інтерес...

А ще, пам'ятаю, як мені зателефонували й запропонували включити до книги "визначних одеситів" та ще чогось там. Відповів їм: хочете - включайте. Вони розпинаються: ось у цій книзі буде такий бізнесмен, ще такий і такий. Мовляв, ти не проти такої компанії? Я їм: "Ну, вирішили й включайте…". Через деякий час передзвонюють і кажуть: "Ми тебе фактично включили, але це вартуватиме 600 доларів". Спершу не зрозумів – подумав, це вони мені заплатять. Потім дійшло, і я довго сміявся. Так ваші бізнесмени без моєї пики в тій книзі нікому не потрібні! Це було дуже смішно.

Пам'ятаю, на початку 2000-х клоуни Барський та Делієв балотувалися до Одеської міськради, і ви, Борисе Володимировичу, обіцяли виборцям скасувати зиму.

Я тоді до міськради не пройшов, хоча зима видалася надзвичайно теплою (сміється). Чому не обрали? Не знаю. Можливо, це і правильно – кожен має займатися своєю справою. Швець – чоботами, пекар – хлібом… Хоча наш президент показав, що не все так однозначно. Коли його вибрали, багато хто говорив, мовляв, він же – клоун. Але зараз він показав, що він – справжній президент, а президенти деяких країн – клоуни.

Як ви особисто ставитеся до професійних клоунів?

Вважаю, що клоун – це мудрець, глибока особистість. Це складалося століттями. У будь-якого короля найкращими радниками були блазні.

А той факт, що у низці творів, фільмів, наприклад, у "Бетмені" та "Воно" образ клоуна використовується як образ породження пекла?

У мене потужний потяг до позитиву. Тому дуже давно не дивлюся негативних фільмів, чорнушність мене придавлює. Надовго. Причому, навіть дуже хороші фільми. Ось я прочитав книгу "Пролітаючи над гніздом зозулі". Потім вийшов фільм, мені всі говорили, який він прекрасний, яка геніальна гра акторів... Я пішов у кінотеатр, і висидів рівно до того моменту, коли головному герою мали зробити лоботомію. Сказав собі: "А ось тепер, Боря, тобі треба на волю" (сміється).

В мене така реакція дуже давно. Вперше це сталося зі мною після фільму "Польоти уві сні та наяву" - дуже гарного кіно. Після нього два тижні не міг ні з ким розмовляти. Просто шалена депресія була. І я подумав: "Навіщо ґвалтувати себе, якщо це не моє".

Дуже люблю комедії. Ось, у захваті від скетч-серіалу "Летючий цирк Монті Пайтона". Це – своєрідний Ельбрус, який ще нікому не вдалося підкорити, ніхто не підібрався навіть до вершини.

Останніми місяцями що вразило вас найбільше?

Мабуть, спілкування з людьми, які одразу "увімкнулися", почали допомагати [силам оборони]. З'явилися дивовижні плакати про Одесу-маму. Наприклад, "якщо маму хтось чіпатиме, того вона і поховає" (російською – "если маму кто-то тронет, того она и похоронит"). Які в нас люди чудові, з яким почуттям гумору... Вразило, як одесити весело, під музику збирали на пляжі в білі мішки пісок для зміцнення блокпостів (цей рух отримав назву "Одеська пісочниця", – УНІАН). Від таких речей я в захваті. А тварюки, які принесли на нашу землю жах, відповідатимуть за законом. По-серйозному. Про них навіть не хочу говорити. Це не люди, вони цього не варті.

Хтось з колег за кордоном пропонував вам виїхати з України принаймні на час війни?

Навіть, якби запропонували, я не зміг би. Не можу без Одеси... Настільки розчинився у цьому місті, у людях, повітрі, енергетиці. Коли їхав на гастролі, здавалося, мені вирвали якийсь орган. Знаєте, чому хоча б раз на рік одесити, які осіли в різних країнах, з'їжджаються до Одеси? Приїздять з Нової Зеландії, Німеччини, Америки? Я вивів свою формулу: покидаючи Одесу, кожен залишає тут шматочок себе. Хтось шматочок мозку, хтось – печінки, нирки, селезінки, легені… Потім там, в іншій країні, їм цього шматка не вистачає. І вони повертаються, щоби все це відновити. А у мене в Одесі-мамі все – і печінка, і нирки, і серце, і легені, і мозок… Тут поховані мої батьки та мій син… Як же мама без мене?

Тобто давно для себе ухвалив рішення. І зараз у мене одна думка – зберегти це все, зберегти театр. А коли буде перемога, ми покажемо…

Чи є ідеї на "після війни"?

З кінця лютого, як Барон Мюнхгаузен, матеріалізував думки – оголошував капітуляцію [РФ] на четверту ранку кожної суботи. І чекав на суботу… Потім з'явилася ідея. Ось, боксер Олександр Усик, коли перемагає на рингу, танцює гопак. Вирішив: щойно переможемо, станцюю гопак. Потім подумав: "Чому я? Потрібно всім театром станцювати". Через якийсь час подумалося: "Чому театр? Потрібно усією Одесою станцювати, а ще краще – усією Україною, щоб до Книги рекордів Гіннеса потрапити...". Я стільки про це думав, що якось уночі дружина мене розбудила: "Ти чого ногами дриґаєш?!". Виявилося, я уві сні гопак танцював.

Лариса Козова

Лариса Козова

УНІАН в Google News