Актор Юрій Феліпенко / instagram.com/y.felipenko

8 грудня о 18:30 на телеканалі відбудеться прем’єра чотирисерійної стрічки "Окуповані". Одну з головних ролей у серіалі виконав актор Театру на Подолі Юрій Феліпенко. Його герой, Роман, під час наступу російських військ відвозить екс-кохану за місто до батьків. Проте вже за лічені години селище опиняється в оточенні росіян. Попри страх, невизначеність і щоденну небезпеку, Роман з групою сміливців організовують партизанський рух.

Про новий серіал, війну та особисте актор Юрій Феліпенко розповів в ексклюзивному інтерв’ю УНІАН.

Юрію, ваша колега, акторка Анастасія Капінус розповіла, що відмовилась від схожого проекту у 2022 році, бо не знайшла у собі сили. Наскільки важко знімати війну під час війни?

Відео дня

Я розумію, про що казала Настя. Тема складна, але, на жаль, це наша реальність. Ці події потрібно висвітлювати, як би важко не було. Треба доносити до людей в Україні й в світі правду. Бо поки ми дискутуємо – знімати чи ні, Росія випускає пропагандистські фільми один за одним.

Для мене особисто проект став віддушиною, бо я скучив за зйомками. Тим паче мені дуже сподобався сценарій "Окупованих" та мій герой.

Про що для вас цей серіал?

Про те, наскільки українці надзвичайні та сильні. Ми можемо знайти вихід у будь-яких, найважчих ситуаціях. Вперше відчув це, коли з курсом поїхав до Пекіну, ще до повномасштабної війни. Тоді я зрозумів, що ми, по-перше, класні актори і багато в чому себе недооцінюємо. А, по-друге, усвідомив, наскільки унікальна у нас культура, мова, пісні.

У вашого героя Романа є прототип?

Роман – це збірний образ українців, які потрапивши в окупацію, не здалися і почали боротися проти озброєних, оскаженілих загарбників. Але в серіалі є герої, які мають реальні прототипи.

Особисто ви готувалися до війни? Де зустріли 24-те лютого?

На жаль, ні. До повномасштабної війни я жив у рожевих окулярах, і дуже про це шкодую. Вже зараз розумію, що тоді було очевидно, що повномасштабна війна неминуча. Напередодні вторгнення я розійшовся з дівчиною, але 23-го лютого ми вирішили провести вечір разом, ще раз обговорити наші стосунки. Ми чудово поспілкувалися, заснули, а прокинулися вже з війною. Дівчина виїхала за кордон, я залишився у Києві.  

Для мене особисто проект став віддушиною, бо я скучив за зйомками, - актор / прес-служба

Знаю, що під час війни ви зійшлися з коханою. Як це відбулося? 

Це сталося не 24-го лютого, трохи згодом. Ми насправді давно з нею разом, вже п’ятий рік, і за цей час було різне – сходилися, потім розходилися, знову сходилися. Не війна вплинула на наше возз’єднання, а розуміння, що це абсолютно моя людина, що я її кохаю. 

Ваша дівчина також акторка?

Вона з творчої сфери, веде ютуб-шоу "ебаут".

Ви ніколи про це не розповідали. Це Катя Мотрич?

Так.

Як ви познайомилися?

Катя тричі приходила на мої вистави у Театр на Подолі. Вже потім зізналася, що перший раз навіть була з хлопцем (усміхається). Після останньої вистави вона написала мені в месенджер: "По-перше, ви приваблюєте погляд із зали. По-друге, не знайшла для вас приводу відмовити мені у кількох келихах вина". Я подумав, як класно написано, і вирішив познайомитися. У мене був насичений період – зйомки, вистави, репетиції, тож коли зустрілися, я був втомлений. Скажу чесно, Катя відразу мені сподобалася, але виду я не подав. Ще деякий час ми просто спілкувалися, згодом зрозуміли, що маємо бути разом.

Катя тричі приходила на мої вистави у Театр на Подолі, - Феліпенко / instagram.com/y.felipenko

Радитися з нею щодо роботи?

Звісно, мені важлива її думка. Я взагалі люблю проговорювати деякі акторські речі і дивитися, хто та як на них реагує.

Як ви виживаєте під час війни, особливо, перший час, коли кіно було на паузі? Можливо, опанували нову професію?

У мене були певні заощадження з попередніх проектів, але вони швидко закінчилися, бо треба було допомагати, донатити. У перші тижні війни мені довелося виїхати з орендованої квартири, тому з котом переїхав до свого друга, актора Кості Темляка. Окрім акторства, я нічого не вмію, тому заробляти почав лише тоді, коли повернулися проекти і зйомки. Фінансово було важко, проте у всіх схожа ситуація, нема чого жалітися. Головне, що всі близькі люди живі.

Актори зізнавалися, що після початку повномасштабного вторгнення гонорари сильно впали. Зараз ситуація краща?

Гонорари стали нижчими. Але для мене гроші не є головним фактором під час вибору проекту. Важливо, щоб був гарний сценарій і режисер.

Коли у ваше життя повернувся театр?

За три місяці після початку вторгнення. У серпні за ініціативою одного з акторів до нас приїхала режисерка з Литви Андра Каваляускайте, з нею ми за 18 днів зробили виставу "Колискова для лисиці, яку ще ніхто не бачив". З цього почали відновлювати репертуар.

Одна з найгучніших прем’єр Театру на Подолі цього року –  "Зелені коридори" за п’єсою Наталки Ворожбит. Режисером виступив Максим Голенко, якого називають "майстром театрального трешу та епатажу". Як працювалося з ними?

Це фантастика, радий був взяти участь у цій виставі! Тексти Ворожбит – неймовірні, живі, вони прямо тут і зараз. Також люблю працювати з Максом Голенком, з ним я завжди розвиваюся. В "Зелених коридорах" у мене не тільки роль, я граю всю музику за кулісами – на барабані, гітарі та контрабасі. Слава богу, не одночасно (сміється). Але трошки опанувати контрабас довелося саме завдяки Максу, для його іншої вистави.

Чи є роль, яку хотілося б зіграти?

Хотів би зіграти щось яскраве, гострохарактерне. Наприклад, такого героя, як Джокер. Це неймовірна акторська робота, дивишся на Хоакіна Фенікса у фільмі і думаєш: вау!

Хотів би зіграти щось яскраве, гострохарактерне, - актор / instagram.com/y.felipenko

До речі, до великої війни ви знімалися на одному майданчику з росіянами. Як складалися відносини?

Та ніяк, ми просто грали. У них завжди була дивна поведінка, зверхнє ставлення до всіх – це напружувало. Чомусь є думка, що там грають краще, а це зовсім не так. Насправді в українському театрі й кіно працюють дуже гідні актори.

Але росіян не зміниш. Пропаганда зробила свою справу. Вони – імперці до самих кісток. Навіть мешкаючи у своїх забутих Богом селах, без зв’язку і туалетів, росіяни думають, що вони королі світу.

Чи залишилися у вас друзі в Росії? Можливо, хтось підтримав?

На щастя, ні. Єдина, хто зі знайомих родом із Росії, – моя троюрідна сестра, але вона вже давно мешкає в США. Вона підтримує Україну, вчить зараз нашу мову, навіть голосові чи повідомлення відправляє мені українською.

Як ви думаєте, українці колись пробачать росіян?

А взагалі можливо пробачати вбивцю?.. Сподіваюся, такого ніколи не буде.

Багатьох наших акторів ще до війни запрошували на зйомки в Росію. Проте ви, незважаючи ні на що, залишилися в Україні. Чому ухвалили таке рішення, враховуючи, що в РФ вищі гонорари?

Жодного разу не був на території РФ і ніколи не хотів вступати до їхнього театру чи зніматися в їхньому кіно. Я з тих людей, які ніколи не прагнули бути в Росії. Я не настільки жадібний до грошей, щоб це робити.

Хто з акторів приємно вразив під час війни, а хто - розчарував?

Вразили хлопці, які зараз на фронті. Наприклад, мої однокурсники Вадим Ковальов, Сергій Волосовець служать у батальйоні "Свобода". Абсолютно всі військовослужбовці заслуговують найбільшої поваги і пошани. Бо поки я тут працюю і знімаюся, вони борються на передовій.

Щодо розчарування – це ті, хто обрав бік Росії або мовчать про війну. Як актору мені цікаво, як вони взагалі це виправдовують?

Чи отримували ви повістку?

У перші дні повномасштабної війни я вступив до лав ТрО, але пробув там недовго. У нашій команді були досвідчені бійці, з досвідом АТО, звісно, порівняно з ними я взагалі нічого не знав про військову справу. Десь за тиждень вони сказали мені поїхати додому, передягтися, мовляв, потім вони мене заберуть. Але назад мене вже не взяли. Сказали, що маю займатися своєю справою. Я волонтерив, донатив, допомагав сусідам. У травні ми з Костею Темляком пішли у військкомат, нас записали, взяли усі дані, але поки повістка не приходила.

Як змінилися ваші цінності за цей час?

Дивлячись на те, що відбувається на прикордонних територіях, що переживають люди, як Росія руйнує долі, я став цінувати життя. Ціную людей, будь-які можливості, навіть чашечку кави зранку. Дякуючи ЗСУ, у нас все це є.

Багато хто під час війни припинив будувати плани на майбутнє, мріяти. А як ви?

Під час війни кожен день може принести такі новини, що не дай боже. Та все одно будувати плани – це хороше рішення, хоча б на найближчий час. Ми з Катею все це обговорюємо. Хотіли б мати сім’ю, дітей.

Про що мрієте?

Про свій будинок, собаку, подвір’я, щоб була змога бути з близькими людьми, працювати. На жаль, у моєму дитинстві батьків не було, їх рано не стало, тому я б хотів мати такі приємні, сімейні радості у майбутньому.    

Як ставитеся до українізації? Чи вважаєте, що вона має бути примусовою?

До українізації ставлюся добре. На мою думку, вона має бути поступовою та продуманою. Насамперед українізованими мають бути усі державні органи, сфери послуг, заклади навчання. Мене щиро дивують ті, хто цього не розуміє.  

Росія століттями намагалася стерти важливі сторінки нашої історії й культури, знищити нас як націю. На жаль, лише зараз, під час повномасштабної війни, ми по-справжньому відкриваємо для себе Україну. Є місця, історичні події, діячі, яких ви відкрили для себе за ці два роки?

Мені подобається, як у своїх історичних проектах про Україну розповідає Акім Галімов. Він зрозумілою мовою пояснює ті події та процеси, про які в школі ми не говорили. Це дуже класно.