Українці викидають на смітник раритети (фоторепортаж)

Мабуть, це єдиний музей, де кожен експонат можна потримати в руках. Підняти кришку піаніно “Париж” 1889 р. або погортати номер газети “Пионерская правда” за 10.03.53 з некрологом Сталіна...

Коли ми чуємо слово "відходи", то зазвичай мимоволі уявляємо купу сміття і згадуємо неприємний запах. Важко повірити, що деякі підприємства зі сфери переробки сміття не тільки є еталоном чистоти і порядку, а навіть створюють свої власні культурні центри. УНІАН відвідав унікальний музей, розташований на заводі з переробки вторсировини “Київмісьвторресурс” і подивився, які раритети викидають українці на смітник.

Співробітник охоронної служби “Київмісьвторресурс” відчиняє залізні ворота і ми повертаємось на декілька століть назад. Вздовж стіни стоять дерев’яні сільськогосподарські інструменти: плуги, граблі, вила, праворуч височіє старовинний дерев’яний віз з мішками “на борту”, в кутку завмерло крісло-гойдалка. 

- Цьому дубовому вулику більше 200 років, - з гордістю промовляє охоронець за професією і “хранитель музею” за покликанням Андрій Кольнобрицький.

Проходимо далі.

- Подивіться, неодмінний атрибут кожної жінки – фен, - вказує на незвичайний залізний пристрій на дерев’яній ручці Андрій. - Німецький, ще довоєнний. В асортименті також є плойки.

Бачимо арсенал прасок, різнокаліберні ваги, швейні машинки Зінгер, винні скляні пляшки з викарбуваною на склі торговельною маркою:  “Калинкин. СПб 1818”, оригінальний тульський самовар з печаткою 1898 р., один з перших німецьких пилососів, прототип нашої майбутньої дніпропетровської “Ракети”, старовинні радіоприймачі і магнітоли.

- Одна з перших мильниць “Кодак”, зроблена в США, - вказує на зовсім крихітний старенький фотоапарат наш гід.

- А це фотоапарат яких часів? – питаю в нього.

- Часів великих машин, Елвіса Преслі і рок-н-ролу, - з ностальгією промовляє Андрій. 

Раптом звідкись з далеку, наче крізь віки, тихо лунає романтична старовинна мелодія. Повертаюсь і бачу патефон ще дореволюційних часів, який, мабуть, тисячі разів прокручував платівки Вертинського і Шаляпіна. Поряд рівномірно тікає метроном. 

Тут все працює. А пошкоджені речі після ремонту отримують нове життя. Важко повірити, що майже всі експонати музею господарі свого часу викинули на смітник. Завод працює з 1943 року, але цінні речі почали збирати в 60-х роках. Шкода було працівникам пускати на переробку такі унікальні експонати. Після розпаду СРСР, коли всі ці радянські примуси, самовари і скрині вже здавались нікому не потрібними, українці активно почали носити їх на пункти прийому вторсировини. І склад цінних речей далі збагачувався. А згодом виникла ідея створити музей, щоб всі бажаючі мали можливість доторкнутися до нашої історії, причому в прямому значенні цього слова. Мабуть, це єдиний музей, де кожен експонат можна потримати в руках. Наприклад, підняти кришку піаніно “Париж” 1889 р. і пройтися по клавішах (до речі всі клавіші на місці, інструмент у “працездатному” стані, тільки трохи настроїти потрібно) або погортати історичний номер газети “Пионерская правда” за 10 березня 1953 р. з некрологом Сталіна на першій шпальті з епіграфом: “Вчера советский народ проводил в свой последний путь своего великого вождя и учителя Иосифа Виссарионовича Сталина”.

Проходимо повз старовинні ікони 17,18 і навіть 16 віків. Все ж таки атеїсти зробили свій внесок у формування світогляду радянської людини.

- А до вас не зверталися колекціонери з проханням щось продати? – питаю в гіда.

- Регулярно приходять і просять щось продати, - розповідає Андрій. - Майже кожен день. Питають про все: починаючи від прядок, адже це зараз дуже модно для оригінального дизайну в ресторанах, і закінчуючи возами. Прийшли нещодавно і кажуть: продайте нам воза. Бо на Окружній, наприклад, де є розпродаж таких речей, віз коштує від $1 тис.

Але всі потенційні покупці повертаються ні з чим. Всі речі – приватна власність. Директор не тільки все ретельно зберігає, а і через всі можливі зв’язки поповнює колекцію.

Окрема експозиція в музеї присвячена вождю всіх часів і народів. Статуеток Леніна різних розмірів і видів тут десь з півсотні: починаючи від маленьких бюстів до величезних пам’ятників, як от 7-метровий постамент у дворі заводу, що був привезений з Сімферополя на переплавку, а згодом так і залишився на заводі для інтер’єру.

Більшовицькі часи нагадує і набір інструментів для катувань, яким час від часу послуговувалися чекісти. Зберігаються в музеї снаряди і ядра часів Першої і Другої світової воєн.

- Є в нас тут і горезвісні “пелюстки”, - зазначає Андрій, беручи в долоні невеличку пластмасову деталь, наче від дитячого конструктора, - “9 роту” пам’ятаєте? Як казали: “Самі сіємо, самі на них і підриваємося”. Оце вони і є. Гидка протипіхотна міна, яку, здається, зняли з виробництва.

Представлені в музеї і загублені документи. Паспорти радянські, українські, закордонні, водійські права, всілякі посвідчення. Зберігається тут і посвідчення колишнього генерального продюсера 5-го каналу Юрій Стеця. А на поличці поряд з документами виблискує металева табличка з викарбуваним написом: “Київська міська державна адміністрація. Омельченко О.О.”

- Коли Сан Санича виселяли з кабінету, вона сюди з макулатурою і прийшла. На стрічці знайшли, - зазначає Андрій.

Вхід до музею безкоштовний. На екскурсії сюди приводять школярів і студентів, відвідують і іноземці: японці, китайці, араби.

- Прийшли до нас якось чоловік з дружиною вже похилого віку. Дійшли до кінця виставки, повертаються, сльози на очах і кажуть: “Все життя, вся епоха перед очима постала: керосинки, примуси, вимпели”.

Анна Ященко

УНІАН в Google News