“Два кучміста, два веселих друга...”

З малоприхованою зловтіхою проурядова червоно-рожево-біло-блакитна парламентська більшість оперативно поміняла двох ющенківських міністрів на двох кучмо-януковичських – Богуцького та Лавриновича...

З малоприхованою зловтіхою проурядова червоно-рожево-біло-блакитна парламентська більшість оперативно поміняла двох ющенківських міністрів на двох кучмо-януковичських.

І таке задоволення мало свої підстави. Адже з-під Президента вибили два важливих і знакових міністерства. Мін’юст візує всі рішення глави держави, які виходять з його Секретаріату. І старий-новий міністр юстиції Олександр Лавринович матиме тепер усі можливості реалізувати свої „задумки” в галузі контрасигнації президентських указів.

Ну а сфера культури завжди була для Віктора Ющенка особливо близькою та „душевною”, саме тут плекав він любі його серцю масштабні проекти й не лінувався „вибивати” на них кошти з олігархів. Юрій Богуцький, тихий і непублічний, але надзвичайно досвідчений апаратник, креатура Дмитра Табачника та недавнього однопартійця (по НДП) Анатолія Толстоухова – це ідеальна кандидатура для розвалу й поховання цих проектів. Причому ці „похорони” будуть обставлені детальною бюрократичною аргументацією. Відомо, що Богуцький є справжнім майстром з підготовки „відказних” документів.

Тим паче, що, за інформацією деяких видань, Богуцький буде посилений „типу ідеологічним” заступником. Ідеться про Ігоря Дідковського, співввласника групи „Родовід”, одного з керівників пінчуківської партії „Віче”. Дідковський нібито давненько гострить зуби на „Мистецький Арсенал” і має гарячий намір припасти цей проект для себе. Можливо, саме „бойовий зам” перебере на себе функції публічного спікера з конфронтаційних тем, а сам тричі міністр і надалі діятиме звичним „тихим сапом”. 

Не зупиняючись на питанні про сумну (у будь-якому разі) долю ще двох міністрів президентської квоти, віддамо належне традиційній медійній рубриці „дивіться, хто прийшов!”

„Сірий кардинал” української культури

Юрій Петрович Богуцький уже вчетверте приходить до будинку Мінкульту (один раз – як заступник, тричі – як міністр „культур-мультур”). Кандидат філософських наук, професор (у науковому середовищі таких професорів не-докторів наук прийнято називати „яловими”). Заслужений діяч мистецтв, орденоносець.

Народився 24 вересня 1952 року в селі Миколаївка Великолепетиського району Херсонської області. Культури навчався ґрунтовно, сім років – три в Херсонському училищі культури, чотири в Київському інституті культури, нині відомому як „цирк імені Поплавського”. Має диплом зі спеціальності „режисер театрального колективу”, „культпросвітробота”. За фахом пропрацював аж два роки – у Херсонському будинку культури текстильників. З 1977-го по 1991 рік перебував на комсомольській та партійній роботі. Потім у „вищих колах” пригадають про спеціальність „за дипломом”.

1991 рік – заступник міністра культури, згодом – радник з „питань духовного відродження” у майбутнього світоча української соціал-демократії (О) Леоніда Кравчука. Посада звучала досить комічно, оскільки культурна та інтелектуальна еліта України, наскільки доводилося чути авторові, до ролі цього „діяча” в духовному відродженні України ставилася доволі-таки презирливо. Дискурс його завжди лежав у рамках банальних загальників – і жодних яскравих ініціатив у галузі культури та духовності від нього так і не дочекалися.

Тим не менше, Ю.Богуцький послідовно трудився на ниві „культурного консалтингу”, бувши радником у таких достойних персонажів, як Павло Лазаренко та Валерій Пустовойтенко.

У середині 1999 року був уперше призначений міністром культури, але в кріслі просидів лише 5 місяців і був звільнений. Таланти Юрія Петровича були затребувані в Адміністрації президента, де він зарекомендував себе вірним солдатом Леоніда Кучми. В уряді Віктора Ющенка місця йому не було – це, до речі, наскільки відомо авторові, була принципова позиція тодішнього прем’єра.

Зате після відставки ющенківського Кабміну настав зоряний час Ю.Богуцького: він цілих чотири роки керував з міністерського крісла українською культурою. Наслідки відомі. А в лютому 2005-го Юрій Петрович знову позбувся посади, зате прилаштувався на посаду заступника керівника секретаріату Верховної Ради України. Поінформовані люди знають, наскільки важливою є ця негучна посада, з якої зручно контролювати проходження (або непроходження) законопроектів через усі парламентські інстанції.

Усі причетні до галузі добре знали неперевершене вміння Юрія Петровича чітко й швидко „вирішувати питання”, виконуючи завдання начальства. І при цьому бюрократична майстерність і надзвичайна обережність дозволяли практично ніколи не залишати слідів.

Чи не єдиний виняток – гучна історія вивезення у 2004 році з України до Нідерландів колекції Франца Кенігса, яка зберігалася в Музеї ім. Варвари та Богдана Ханенків. З якихось причин Леонід Кучма тоді дуже поспішав – і Юрієві Богуцькому довелося сильно „наслідити”, буквально силою „продавлюючи” це рішення, незважаючи на протести парламентаріїв, інтелігенції, велику кількість публікацій у пресі.

Експерти оцінили вартість колекції, що складалася зі 119 полотен епохи Відродження та Нового Часу (Дюрер, Лукас Кранах-старший та ін.), щонайменше у 200 млн. доларів.

Народні депутати Л.Танюк та Б.Олійник, академіки М.Попович, І.Дзюба, А.Федорук, О.Чебикін, класик української літератури П.Загребельний, провідні культурологи та мистецтвознавці, інтелектуали та художники в один голос висловлювали думку, що колекція як народна власність має залишитися в Україні.

Лесь Танюк, який був тоді головою парламентського комітету з питань культури та духовності, зробив депутатський запит про скасування розпорядження Кабміну щодо повернення колекції Кенігса Нідерландам і передав справу до Генпрокуратури.

Як писало тоді „Дзеркало тижня”, раптово, під час демократичного діалогу, який розгорнувся навколо цього питання, 23 червня 2004 року колекцію мало не силоміць вилучають з Музею Ханенків за наказом міністра культури Юрія Богуцького. Історія вийшла надзвичайно брудною. Дирекції музею було пред’явлено інформацію про нібито відкликання Танюком свого депутатського запиту та заяви до Генпрокуратури. Сам Танюк цю фальшиву інформацію згодом рішуче спростував. Ніхто рішення комітету Верховної Ради не скасовував, ніхто заяви з прокуратури не відкликав.

Напрошується висновок, що мало місце не лише порушення закону, а ще й елементарна брехня. З музею колекція негайно потрапила на борт літака, який притьмом узяв курс на Амстердам. Як писав академік Мирослав Попович, „у даному разі повернення колекції виглядає як подарунок – зі скарбниці національної, а не приватної”.

А.Федорук, тодішній голова Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей, розцінив у своєму листі те, що сталося, як „правовий злочин”. „Вважаю, що ініціатива посадових осіб щодо проведення передачі Нідерландам колекції Кенігса в односторонньому порядку є порушенням ст. 5 закону України „Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей”. Така акція принижує українську національну політику, авторитет нашої країни, порушує політичні інтереси нашої держави”.

А ще митниця пропустила колекцію без узгодження з відомством Федорука, що є грубим порушенням чинного законодавства. Але Ю.Богуцький, позичивши в Сірка очі, гордо вручив у Роттердамі „подаруночок” місцевому музею.

Шлях від Чорновола до Януковича – через Кучму

Проте принаймні Ю.Богуцький поплямував свою репутацію, ревно служачи своєму „хазяїну” Л.Кучмі, якому мало не в кожному виступі уклінно дякував за „підтримку української культури”. Це вірний і послідовний кучміст.

А от його колега, ще один новий-старий міністр Олександр Лавринович міняв орієнтації та господарів, немов ті рукавички, навіть неодноразово звинувачувався у „зрадництві”. Проте більшість терміну своєї політичної та адміністративної діяльності все ж таки був кучмістом.

Як ядуче зазначали ЗМІ, Лавринович, на відміну від свого попередника Романа Зварича, не має проблем з дипломами, він закінчив два вузи, а також є кандидатом і фізичних, і юридичних наук. Протягом 15 років Лавринович був і науковцем, фахівцем з надтвердих матеріалів, і одним з лідерів Народного руху України, близьким сподвижником В’ячеслава Чорновола, і розкольником Руху, і політиком-ющенківцем, і, і професійним юристом, який повністю задовольняв потреби таких вимогливих замовників, як Леонід Кучма, Віктор Медведчук і, останнім часом, Віктор Янукович.

Народився Олександр Володимирович 28 червня 1956 року і місті Овручі Житомирської області. 1978 року закінчив Київський університет ім. Т.Шевченка за спеціальністю фізик. Там само навчався в аспірантурі й захистив першу кандидатську дисертацію на тему „Інтенсифікація обробки надтвердої кераміки лазерним опроміненням”. З 1978-го по 1991рік працював у знаменитому Інституті надтвердих матеріалів НАНУ, а в 1990–1992-му – викладав у КПІ.

З 1989 року – член Народного руху, працював на партійних посадах 14 років. З 1990-го по 1998 рік Лавринович (любив тоді називати себе „Олесь”) був заступником голови Руху, членом політради й Центрального проводу НРУ (до 2003 року).

У 1990 році Олександр Володимирович двічі пролетів на виборах – спочатку до ВР у 16 виборчому окрузі в Києві, а потім і до Київради. Зате в адміністративних справах йому щастило більше: 1990 року Лавринович стає членом Центрвиборчкому, у 1991 його призначають заступником голови ЦВК, а в 1992–1993-му – він протягом року виконує обов’язки керівника Центральної виборчої комісії.

Набутий досвід і зв’язки стають у пригоді, і в 1994 році О.Лавринович уперше стає депутатом ВР у далекому, але дуже рухівському Дрогобичі на Львівщині. Паралельно з депутатством навчається у Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого. 1998 року проходить до парламенту в тій же Львівській області.

1999 року у відомому конфлікті В’ячеслава Чорновола з „младорухівцями” Юрієм Костенком, Василем Червонієм та іншими підтримав останніх у спробах модернізувати й технологізувати партію. Але після загибелі культового лідера все ж залишився в НРУ разом із Г.Удовенком. Не знаю, чи вірити плівкам екс-майора Мельниченка, але на них зафіксовано голос, схожий на голос Геннадія Йосиповича, який просить схожого на Л.Кучму співрозмовника допомогти з фінансуванням Руху.

Просто розколу Руху Кучмі було мало, слід було перекрити перспективи його уламкам. Найвірніший шлях – переманити до себе молодих харизматичних політиків, котрі б могли у ролі лідерів відродити націонал-демократичний тренд в українській політиці. Крім того, необхідно було запобігти їх приходу в оточення відставленого з посади прем’єра, але популярного Віктора Ющенка. Чи не тому в липні 2001 року Олександр Лавринович отримав невідпорну пропозицію обійняти посаду держсекретаря міністерства юстиції в уряді Анатолія Кінаха? Амбіційний молодий політик після тривалої співбесіди з Леонідом Даниловичем радо прийняв пропозицію.

Новоспечений держсекретар хутенько захистив ще одну кандидатську, цього разу на тему „Виборче законодавство України та шляхи його вдосконалення”.

До призначення на високу посаду Олександр Володимирович був головою парламентської комісії з розслідування вбивства Георгія Гонгадзе. Багато хто з колег Гії, з депутатів, політологів та політиків вважає, що це була чи не найганебніша сторінка політичної діяльності Лавриновича. Дозволимо собі цитату зодного з інтернет-видань:

„Лавринович відмовлявся вивчати плівки Мельниченка, неодноразово говорив про необхідність припинити роботу комісії, бойкотував її рішення, відмовлявся вносити від імені комісії гострі проекти постанов, де йшлося про винесення недовіри керівництву МВС та Генпрокуратури. Його тези дивовижним чином збігалися з позицією Банкової, внаслідок чого багато експертів висловлювали думку, що призначення в Мін’юст – своєрідна плата за „правильну позицію”. 

По-зміїному гнучкий Лавринович примудрявся бути своїм і в кучмівській владі, і в націонал-демократичній опозиції. 2002 року він пройшов до парламенту за списком „Нашої України”. І моментально „кидонув” наївних колег з НРУ. Ще б пак, тепер Кучма запросив його цілим міністром в уряд Януковича!

Вочевидь, він подобався і одному, і другому. Тому й прийшов вдруге на міністерське крісло – і з ходу почав активно працювати, причому, як подейкують злі язики, і в асигнаційному, і в контрасигнаційному напрямку.

А тепер, на завершення статті, автор дозволить собі оцінний висновок. Має право, згідно з чинним законодавством. Якщо порівнювати І.Лихового й Р.Зварича, з одного боку, та Ю.Богуцького й В.Лавриновича – з другого, то я цілковито впевнений, що брак диплома або досвіду – не такий страшний, як брак честі, совісті й патріотизму.

Микола Писарчук

УНІАН в Google News