Конституція України як гра у футбол бляшанкою

З усіма конституційними переговорами, по суті, йдеться тільки про одне - про стягування на себе ковдри владних повноважень...

Основний Закон України дуже схожий на наших політиків. Це й не дивно: вони народжували його в муках нічного компромісу, вони виховували і перевиховували його «під себе», роблячи іграшкою своїх уявлень і помилок, а найчастіше - своїх змінних настроїв та інтриг.

Але мова зараз не про це. Мова про одну дуже специфічну властивість, яка об`єднує їх усіх. Щодо будь-якого помітного вітчизняного політика є цілком певні уявлення, про які в медіа-співтоваристві раптом стає не прийнято говорити. Чи то з ввічливості, чи то з якихось інших міркувань, вищих, ніж низькі факти.

Ющенко, Тимошенко

Узяти хоч би Ющенка. Почитати наших провідних журналістів – то всі вони не лише давно знають ціну Президентові, але, як з`ясовується, знали її завжди. На підтвердження чому наводяться публікації 2002-2003 рр. - тобто, задовго до 2004 року, коли з високих міркувань боротьби за демократію акули пера не без надриву писали про «народного Президента» і «надію нації».

А, скажімо, Юлії Тимошенко тільки дуже вже маргінальні опозиціонери дозволяють собі зрідка дорікнути, ну, скажімо, дружбою з Лазаренком, як головним джерелом первинного накопичення капіталу. У тому числі й політичного.

Не виключено, що про відомі відсидки Віктора Януковича так ніколи й не було би сказано публічно, якби Ганна Герман не вирішила «зіграти на випередження» своїм реабілітаційним розслідуванням, що широко висвітлювалося.

І т.д. Було б неважко розгорнути довгий список нюансів з життя і діяльності Володимира Литвина, Арсенія Яценюка і т.п. - до Юрія Луценка і Анатолія Гриценка включно. Але це не цікаво: нюанси ці хоч і не афішуються, але загальновідомі. Просто про них не прийнято говорити.

Ось це ж ввічливе або підступне замовчування відрізняє нашу Конституцію. У ній і в історії перманентних спроб її поліпшення сконцентровані основні проблеми суспільства і політикуму України.

Зокрема, і прагнення до підміни «тьми низьких істин» казками і міфотворчістю - що прославляє або принижує залежно від настрою та інтересів учасників.

Про проблеми Основного Закону говорять усі. І інтерпретують ці проблеми кожен по-своєму. Пропонують і намагаються нав`язати рішення - кожен за своєю міркою. Вносячи, таким чином, посильний внесок до створення міфу і посилюючи невідповідність між записаним де-юре і наявним де-факто.

Наприклад, внесення змін. На складності їх механізму, на труднощах просування цим хитромудрим шляхом постійно будується велика кількість розрахунків. Механізм і справді багатоетапний, ретельно прописаний. Ймовірно, юридично дуже грамотний. І такий, що жодного разу не застосовувався сяк-так успішно.

Радикальний пакет поправок від 8 грудня 2004 року був прийнятий одним махом. Якраз після того, як у строгих рамках конституційної процедури цей же пакет був остаточно, і, здавалося, безповоротно провалений.

Та й чи могло бути інакше? Передвісник нинішньої Конституції, т.з. «Конституційний договір» від 7 червня 1995 року, був прийнятий Радою всупереч усім діючим тоді нормам, без обговорення, всього лише 240 голосами. Необхідної конституційної більшості й близько не було, та зате була загроза: Указ президента Кучми про проведення всеукраїнського опитування про довіру собі і Раді.

Сама нинішня Конституція - плід не дуже тверезих і дуже напружених дискусій в ніч з 27 на 28 червня 1996 року. Знову ж таки, під загрозою указу про референдум.

Саме такий механізм і є справжнім, і може вважатися освяченим традицією: спочатку всі зацікавлені особи протягом як мінімум року до хрипоти обговорюють конституційні норми - і так і не приходять до згоди. А потім наступають критичні обставини, після чого протягом кількох годин, у крайньому разі, доби - знаходиться компроміс.

Або не знаходиться - якщо критичні обставини не настають.

Що характерно: всі спроби формально дотримуватися законної процедури жодного разу не дали результату.

Як за часів болісного й безплідного процесу імплементування результатів т.з. «референдуму за народною ініціативою» 2000 року. Незважаючи на, здавалося б, повний контроль Кучми над парламентом - «імплементації» так і не сталося.

Звичайно, референдум був сфальсифікований відверто й нахабно. Але якраз про це практично не йшлося - принаймні, до одкровень Мельниченка (а це відбулося лише восени 2001 р.). Фальсифікація відносилася якраз до тих обставин, про які знають усі, але прагнуть не згадувати. У тому числі й тому, що цей факт не мав анінайменшого значення для прийняття рішень. Точніше, для їх неприйняття.

Рада, у тому числі і кучмістські фракції, так само саботували б «імплементацію», якби референдум пройшов бездоганно за всіма критеріями і дістав би реальну підтримку громадян. Тому що поправки-2000 створювали механізм тотальної переваги президента. А нікому, навіть найзавзятішим креатурам Кучми, не хотілося опинитися в такій залежності від капризів і настрою Леоніда Даниловича. І навіть Володимир Литвин, який за часів перебування на посаді голови президентської адміністрації числився одним з ключових організаторів «референдуму», ставши спікером новообраної Ради в 2002 році, так само саботував усі спроби свого шефа повернутися до питання про імплементацію.

Аналогічно безрезультатний шлях пройшла й ідея «Конституційної реформи» 2003-2004 рр., висунута  вже новим главою АП Віктором Медведчуком.

Очевидно, що застосування або незастосування Конституції на практиці має мало спільного з її прописаними нормами, але у всіх серйозних випадках є результатом домовленостей або не домовленостей політичних груп і їх вождів.

Найочевидніший приклад: недавня спроба протягнути перенесення дати президентських виборів на жовтень провалилася не тому, що суперечила букві Основного Закону, і навіть не тому, що лідери ПР зметикували, що осінні вибори залишають шанс Тимошенко. Вони просто не захотіли без достатніх гарантій і компенсацій з боку БЮТ сваритися з Ющенком - володарем не стільки президентської влади, скільки президентського статусу.

У країнах т.з. «традиційної демократії» політичний процес - це щось подібне до статусного чемпіонату з футболу, а Конституція, відповідно - як Кодекс його проведення. А у нас політика - це кóпання бляшанки дворовими командами. Тобто формально правила ті самі, але хто ж їх дотримується? І взагалі тут кульмінаційний момент - не гол (у дворових матчах їх дуже багато), а задушевна купа-мала-бійка в кінці.

Звичайно, у великих змаганнях теж трапляються і замовлені матчі, і допінг, і нечесне суддівство. Але з цим борються, і, зловивши - карають.

У зв`язку з суддівством варто відзначити, що експерти, які з серйозним виглядом обговорюють перспективи запитів до Конституційного Суду України, після юридичного розбору як ключовий аргумент наводять політичний розклад суддівських: стільки-то контролює Тимошенко, стільки-то - Ющенко, стільки-то - Янукович. Навіть дивно, що фахівці досі соромляться відкинути нудну юридичну частину - абсолютно даремну і таку, що лише марно займає газетні площі і дорогий ефірний час.

І це теж - дань традиції, що склалася. Адже найвідомішим вердиктом Конституційного Суду України стало легендарне рішення рахувати 10 років правління Кучми - одним президентським терміном.

Тут, до речі, цікаве питання - чому Кучма, отримавши формальне право на «другий» (а людською мовою - на третій) термін, так і не посмів цим правом скористатися?

Можливо, у тому числі й тому, що разом з внутрішніми «розборками», в нашій  політиці чималу роль грають зовнішні чинники. Той же Леонід Данилович зовсім не хотів опинитися в положенні «невиїзного» Лукашенка. Особливо враховуючи розмах сімейного бізнесу і заощадження, що зберігаються далеко за межами Батьківщини. Що, як стверджують, не було таким вже великим секретом для спеціальних відомств іноземних держав - як близьких, так і дуже далеких.

Так, у більшості наших політиків, пов`язаних з великим бізнесом (а вони з ним пов`язані практично всі) існують зарубіжні вклади і відповідні проблеми. Тому мало хто з них може не звертати вже зовсім жодної уваги на багатовекторні поради і побажання зарубіжних доброзичливців. Зокрема, вимогу дотримуватися елементарних норм пристойності.

Кучма, Медведчук

Власне, тому й виникла свого часу ідея згадуваної вже «конституційної реформи». Досі невідомо, яким чином великий юрист Медведчук переконав Кучму в тому, що її прийняття стане механізмом збереження Леоніда Даниловича у владі. Можливо, передбачалося, що Кучма стане прем`єром з посиленими повноваженнями, а, можливо, Віктор Володимирович просто морочив голову літній людині, яка не бажала розлучатися з владою. «Морочіння голови» взагалі є фірмовим стилем «школи Медведчука», що до цих пір успішно демонструє і сам великий юрист, і кращий випускник «школи» - Віктор Балога.

Принципово ж важливим є те, що урочисті слова про недосконалість Основного закону, про необхідність його поліпшення, про демократію, про незалежність гілок влади, про необхідність дотримання/зміцнення балансу між ними - все це димова завіса. Вживана з ввічливості або внаслідок сором`язливої скромності.  Насправді, з усіма конституційними переговорами, по суті, йдеться тільки про одне - про стягування на себе ковдри владних повноважень.

У «законах Мерфі» стверджується: про що б не говорили люди, насправді вони говорять про гроші. У нашому випадку, - про владу, як механізм доступу до грошей, їх отримання, розподілу і перерозподілу.

Якщо відкинути словесне лушпиння, то стає абсолютно зрозуміло, що біди нашого суспільства - не в Конституції і не в її нормах, хоч вони далекі від досконалості, і навіть куди більш, ніж спочатку є недосконалим будь-яке творіння рук людських.

Але проблеми, як і 80 років тому - не в законах, а в головах. І їх не вирішити перекроюванням конституційної галявини - яка напевно не стане ні останньою, ні передостанньою. Тому що кожний з новаторів насправді прагне вирішити лише свої сьогохвилинні завдання. А відразу після чергової наруги ситуація зміниться непередбачувано і виникнуть нові проблеми.

Можна занудно, хоч і абсолютно справедливо нагадати, що стійкість державній машині додають лише укорінені традиції і дієві механізми громадського суспільства. А для всього цього потрібен час, протягом якого було б непогано спробувати просто виконувати діючий закон. Але надій на такий ризикований експеримент вже практично немає.

Приліт гуманоїдів з далекої галактики, які, нарешті, налагодять у країні нормальне життя, - уявляється набагато реалістичнішим варіантом.

Валерій Зайцев, «Новые Грани», спеціально для УНІАН