Провал політики Кремля –2. Що робити далі з Януковичем?

Для Москви вигідніше, коли післявиборну владу в Україні буде сформовано без участі “регіоналів”... Росії навіть Бакай непотрібен, якщо його перестане шукати український Інтерпол...

Вибори скінчилися, а Росії все не йметься

Пригадується, під час виборчої кампанії лідери «Нашої України» запевняли публіку, що нинішнє загострення українсько-російських відносин тимчасове. Мовляв, Москва просто підіграє опозиції перед виборами... Ось після 26 березня вони відразу та обов’язково поліпшаться. Цей оптимізм легко пояснюється лише з точки зору завдань контрпропаганди, тобто необхідності заперечити таку саму пропагандистську тезу «біло-голубих» про «помаранчеву» владу як першопричину конфліктів з Росією. Насправді ж ніякого поліпшення двосторонніх відносин після закінченням в Україні виборчого процесу немає і не може бути.

На виборах до Верховної Ради опозиція (і Росія теж) мріяли про реванш, тобто про усунення «помаранчевих» від влади. Підстави для таких мрій давали конституційні зміни, котрі істотно звузили владні повноваження «помаранчевого» Президента. Крім того, утворення антипрезидентської більшості в парламенті й антипрезидентського уряду породжували нетеоретичну ймовірність імпічменту та дострокових виборів глави держави. Реваншу, як відомо, не сталося, і «помаранчева» влада нікуди не ділася. Отже, якщо погіршення українсько-російських відносин за останній рік було спричинене незадоволенням Кремля новою, «недружньою» до Росії владою в Києві (а це саме так), то жодних підстав для поліпшення цих відносин нині об’єктивно не існує.

Як зберегти цнотливість проросійських гасел

Яку саме коаліцію буде створено в Україні – без чи з Партією регіонів, - для Кремля вже дрібниці, які не можуть кардинально вплинути на його політику щодо Києва. Навіть якщо Партії регіонів раптом пощастить (союз НУ - БЮТ - СПУ стає дедалі реальнішим) створити коаліцію з «Нашою Україною», то про свої основні гасла – «м’який федералізм», «російська державна мова» та «ЄЕП», які дали левову частку голосів, їм доведеться забути, а отже, Росії не має жодного резону використовувати свій вплив на українську внутрішню політику, аби така коаліція відбулася. До речі, саме невигідність для Росії коаліції НУ і ПР – з одного боку, і прагнення до такої коаліції самих “регіоналів” – з другого, добре показує, що насправді Москва не має повного контролю над політикою «донецьких». І що проросійська риторика останніх - не стільки замовлення роботодавців з Кремля, скільки данина настроям так званого східного електорату України. Стовідсотково керувати з Кремля можна було б “вітренківцями” чи навіть комуністами, однак вирішувати для Москви стратегічні завдання в Україні ті не здатні через свою очевидну маргінальність.

Як не дивно на перший погляд, але для росіян тактично вигідніше, коли післявиборну владу в Україні буде сформовано без участі “регіоналів”.

Стовідсоткова опозиційність Партії регіонів дасть їй (і росіянам) змогу зберегти цнотливість проросійських гасел, і їх можна буде знову на повну потужність задіяти на виборах наступних. Росії не доведеться пом’якшувати тиск на Україну, щоб підтвердити вплив Партії регіонів у Москві. Таке пом’якшення за умови, що «помаранчеві» відіграватимуть провідну роль у коаліції з «біло-голубими», об’єктивно зміцнюватиме оту саму «недружню» владу і, відповідно, послаблюватиме проросійську опозицію, а також буде сприйняте всіма цілком однозначно – як відчутний програш Росії. Не менший, ніж коли вона відверто поставила на Януковича-Президента. З неминучим падінням престижу Росії та особисто Володимира Путіна в очах керівництва держав її близького та далекого зарубіжжя і в очах українських виборців, котрі голосували за “регіоналів”, комуністів та “вітренківців”. Нарешті, «помаранчева» коаліція розв’яже руки Москві в її політиці дедалі більшого тиску на Україну.

Відносини між сусідніми країнами, а тим більше між такими специфічними сусідами як Україна та Росія, не можуть застигти на місці, вони мусять хоч у якийсь бік розвиватися. Оскільки «помаранчеві» владу зберегли, а основні проросійські гасла Партія регіонів, комуністів та “вітренківців” не дістали підтримки більшості українських виборців, Росії просто не залишається нічого іншого, як вести справу до ще більшого погіршення українсько-російських відносин.

Ющенко – не Кучма

Так складається, що нині найбільш неприйнятним для Росії є саме пом’якшення своєї української політики. За останній рік жорсткий курс Москви щодо «помаранчевої» влади вже набрав розгін, і в деяких ключових питаннях, як-от ціна газу, росіяни вже не зможуть повернути назад. Загалом кілька ключових моментів двосторонніх відносин після Майдану, а саме: нові ціни на газ, інвентаризація об’єктів Чорноморського флоту, діаметрально протилежні позиції щодо Придністров’я, -  позначили своєрідний Рубікон, після якого повернення до того характеру цих відносин, який переважав у часи президентства Леоніда Кучми, вже неможливе.

Для Росії логічним залишається лише один шлях: посилювати тиск на Україну створенням якомога більшої кількості малих і великих труднощів для української економіки та української державності, чекаючи на сприятливий момент, коли критична маса цих труднощів змусить українську владу йти на уклін до Москви або призведе до повної дискредитації «помаранчевих» в очах українських громадян. Настільки повної, що український виборець приведе до влади політичні сили, які в зовнішній та внутрішній політиці цілковито орієнтуватимуться на Москву. Отоді й настане, за стратегічним задумом Кремля, час, коли Україна опиниться в стані так званого «обмеженого суверенітету», тобто, фактично, стане територією, яка має формальні ознаки державності (гімн, герб тощо), але геть усі ресурси якої використовуються виключно в інтересах Росії.

Інший шлях - тобто без тиску, що його може чинити величезна країна на країну малу, - для Росії неможливий, бо їй, за великим рахунком, нічого запропонувати як приклад українцям – ні вищого рівня життя, ні більшої свободи й демократії. Інше, як, скажімо, втягування найвищих українських керівників в особисту залежність від Кремля, уже застосовувалося, і не дало бажаних для росіян результатів. Майдан в один момент зруйнував усю павутину, яку Кремль устиг сплести навколо українських лідерів за десятиліття копіткої «спецслужбівської» метушні.

Однак сказати, що нинішня стратегія Росії щодо України приречена на невдачу, не можна. На жаль, зрілість та фаховість української еліти, в тому числі й тієї її частини, яка нині при владі, настільки низька, що залишає росіянам об’єктивні підстави сподіватися на успіх політики дедалі відвертішого тиску на Україну.

Росії навіть Бакай непотрібен, якщо його перестане шукати український Інтерпол

Серед таких підстав (окрім, звісно, невміння ефективно долати економічні негаразди) – наївне прагнення нинішньої влади якомога швидше сховатися від тиску Росії під парасолькою Заходу. Швидко сховатися, як малюк під маминою спідницею від Баби Яги, не вийде... І не тому, що, мовляв, Захід не захоче сваритися з Росією через Україну. Не варто вважати, що Захід у принципі не здатен (чи не згодний) на рішучу протидію Росії. Здатен, якщо вирішить, що, по-перше, це йому вигідно саме в геополітичному плані, по-друге - що є заради чого йти на загострення відносин з Росією.

Україна ще має показати Заходу, що вона готова йти до кінця, захищаючи свою незалежність. Тобто не ховатися від Росії, а міцно відстоювати перед нею свої інтереси. Образно кажучи, Захід готовий стати поряд з Україною, але ніколи не погодиться, щоб Україна стояла за спиною Заходу, коли той рішуче боротиметься з Росією за українські інтереси, ризикуючи своїми. 

Українській еліті, принаймні більшій її частині, потрібно перестати переоцінювати російську потугу. Так, Росія має практично безліч тактичних переваг перед Україною – від наявності енергоресурсів до набагато досвідченіших дипломатів і можливостей спецслужб. Однак Україна має набагато вищу мотивацію до боротьби, бо для неї це боротьба за виживання. Справа залишається за малим: аби українська еліта зрозуміла, що вона не буде елітою, коли втратить країну, де вона могла б нею бути. У Росії навіть Бакай непотрібен, якщо його перестане шукати український Інтерпол.

Україна вже зазнала, і ще зазнаватиме, відчутних ударів від досвідчених у таких справах росіян. І все ж курс Ющенка на відмову від «безкраваткових» способів вибудовування українсько-російської політики – курс правильний. Розмежовуватися потрібно, іншого шляху утвердження реальної незалежності України від Росії, позбавлення реального статусу колоніальної російської території - немає. А головне – зрозуміти нарешті банальну істину: найбільша загроза українській незалежності сьогодні, як і всі останні 15 років, залишається в діях української ж влади: робить вона успішні кроки у внутрішній політиці – залежність від Росії зменшується, робить хибні – зростає.

Ярослав Федоренко

УНІАН в Google News