Донецьк став “дахом” для недонецьких. Але не надовго

Тут не може бути іронії, навіть найлегшої, до кількох імен. Таксист на повному серйозі розповість вам, що Віктор Федорович «сказав – зробив»... Дідусь на лавочці у парку втовкмачить "скоко этот чоловек  (Ахметов) делает для города»...

Це сталось в столиці Донбасу

До міста, що аж ніяк не славиться особливою строкатістю політичних поглядів, а радше є столицею однієї партії, з’їхалися люди поговорити саме про роль партій у житті України та про розвиток багатопартійної системи.  Громадський форум було названо: «Ефективність політичних партій в Україні: проблеми та перспективи». Політики й політологи, політтехнологи й журналісти, депутати різних рівнів зібрались практично з усіх куточків України, зі Страсбурга прилетіло трохи представників євроструктур. Дискусії, круглі та іншої форми столи тривали три дні, після чого дискутанти прийняли звернення до українських партій.

Найзагальніший висновок, який можна було зробити з усього дійства – «страшно далекі вони (партії) від народу». Учасники форуму гаряче обговорювали причини відсутності в Україні справді ідеологічних партій та домінування на арені партій, побудованих під окремих лідерів, непрозорість партійного фінансування партій та залежність від олігархів різного масштабу. А за стінами конференц-залу політичне життя йшло зовсім за іншими сценаріями: партійні вожді різного штибу повним ходом зміцнювали «олігархозалежність» своїх партій, формували коаліції, конфігурацію яких у найстрашнішому сні важко уявити. І, як то кажуть, мали на увазі всіх цих політологів та політтехнологів з їхніми дискусіями й зверненнями.

Але це зовсім не означає, що форум не мав сенсу. Як би там не було, з партіями нам щось треба робити. Бо ж сьогодні, з упровадженням пропорційної виборчої системи, вони фактично стали єдиним суб’єктом формування органів влади в країні. І кого може влаштувати те, що вони сформували? Отже, партіям потрібна нова якість, яка відповідатиме новим вимогам. Як її досягти?

Що буде з партіями?

Експерти лабораторії законодавчих ініціатив, яка виступила одним з ініціаторів та організаторів форуму, у дослідженні, запропонованому для обговорення, пропонують кілька кроків, необхідних для посилення ролі партій в Україні.

По-перше, завершити перерозподіл повноважень у центрі та на місцях, простіше кажучи – політреформу, збалансувавши владу. По-друге, удосконалити пропорційну виборчу систему – переглянувши порядок формування списків кандидатів на виборах, підвищивши виборчі бар’єри для блоків. По-третє, посилити фінансову спроможність партій і, по-четверте, досягти дійового державного контролю за діяльністю партій.

Професор політології з Латвії Яніс Ікстенс: “ Ваші партії, це щось таке…”

Представник Ради Європи Юта Гюцков: “ Не соромтесь ви давати партіям гроші з казни…”

Кожен з цих кроків важливий сам по собі, і без нього нічим добрим наші партії не закінчать. Але так само ці кроки важливі у взаємозв’язку, бо ж, як відомо, не витягти з болота одну ногу, залишивши там іншу.

Приміром, чому не обійтись без змін у виборче законодавство? На думку практично всіх експертів, пропорційні вибори, загалом виправдавши себе на загальноукраїнському рівні, на місцевих виборах принесли малого хорошого. У селах чи селищах, природно, партії не могли вгледіти за чистотою своїх рядів та професіоналізмом своїх кандидатів, і в місцеві ради пробралось значно більше демагогів, пустобрехів та циніків, ніж пробралось би їх на мажоритарних виборах. Не сприяли виборам і закриті списки партій, коли політиків розставляють за номерами в списку «згори», тобто в керівництві партії, а низові осередки та виборці не мають впливу на процес.

Але відразу після цього відмовлятись від пропорційної системи було б недалекоглядно. На досвіді тих же європейських країн бачимо, що «пропорціоналку» можна суттєво вдосконалити, а не сахатись від неї. Так, парламенти обираються за пропорційними виборчими списками у 18 з 25 країн Євросоюзу. На місцевих виборах у тих же країнах ЄС застосовуються аналогічні системи – у країнах Союзу діє пропорційна або змішана система, у переважній більшості країн місцеві вибори є персоніфікованими.  Голосування за закриті списки кандидатів практикується лише у 4 країнах ЄС, у решті діє преференційне голосування, тобто виборці можуть впливати на порядок розподілу мандатів між кандидатами від партії.

Народний депутат Володимир Стретович: “ З нашими партіями можна так, можна ось так, а можна і зовсім інакше…”

Тож чому б і в Україні надалі на місцевих виборах якусь частину кандидатів не обирати за мажоритарними принципами? Як висловився народний депутат Володимир Стретович, спочатку впровадити співвідношення пропорційної системи до «мажоритарки» 60 до 40, потім – 70 до 30, і так далі. Аналогічно – чому не впровадити європейський досвід і не поставити перед блоками вищий бар’єр, ніж для партій? Тоді потенційно сильні, але безпринципні партії за певні вигоди не «витягуватимуть» на виборах такі ж безпринципні, але безнадійні партії. У багатьох країнах того ж Євросоюзу діють саме так: в Італії партії мають набрати 4% для проходження в парламент, блоки – 10% і кожна партія у складі блоку – не менш як 2%, у Литві – 5% та 7% відповідно, у Польщі – 3 та 5 % відповідно, у Чехії – 5% та 5%, помножених на кількість партій у блоці.

Але цього мало. Яким би досконалим не вдалося зробити виборче законодавство – це лише частина проблеми. Аби здобути владу та втримати її, партії не обійтися без серйозних фінансів. Наші партії, особливо деякі, цілком по-одеськи можуть сказати про фінанси, що їх таки «у нас єсть». Але, знову таки, що це за фінанси? Один-два грошові «мішки», профінансувавши партію, здобувають повний контроль над нею, тому після виборів ми й спостерігаємо найнесподіваніші «зиґзаґи» в діях партій, а голосування дають  найнесподіваніші сюрпризи вірним партійцям. Європейський та світовий досвід і тут дають деякі відповіді на класичне «що робити?»

Пряме державне фінансування партій здійснюється майже у двох третинах країн, причому бюджетна підтримка здійснюється як на виборах, так і в позавиборчий період, у 76 % країн немає обмежень граничних виборчих фондів, у 85% країн дозволяється фінансування партій профспілками, майже стільки ж країн вважають доцільним так зване корпоративне фінансування, тобто підтримку партій юридичними особами та структурами з часткою державної власності. Приміром, у Німеччині структура доходів політичних партій виглядає так: 30% дають членські внески, стільки ж – державне фінансування, 20% доходів – пожертви від приватних осіб, 12% становить «партійний податок» з партфункціонерів і решту 8 % – інші джерела.

Формально в Україні так само діє державне фінансування. Згідно з прийнятими в листопаді 2003 року змінами та Закону «Про політичні партії» держава має фінансувати партії, котрі потрапили до парламенту. Але у схваленому правлячою коаліцією державному бюджеті на 2007 рік таке фінансування зупинено, відповідного рядка, де стоїть конкретна цифра витрат на партії, у бюджеті немає. Про що в такому разі казати?

Теоретично, звісно, партії мають шукати й інші шляхи, окрім державних дотацій, для поповнення партійної скарбниці. Але й тут наші партії скуті різного роду заборонами та циркулярами. А користь була б, прийшли до висновку учасники форуму, приміром, від зняття заборони перерахувань коштів до виборчих фондів юридичними особами, від надання  податкових стимулів для підтримки партій тим же юридичним та фізичним особам.

У дискусійному запалі дехто з учасників форуму щиро пропонував узаконити партіям лобістську діяльність (тоді, мовляв, чемодани грошей, що отримуються нашими партійцями під столом, будуть легалізовані й слугуватимуть благородній справі). Однак інші, тверезіші голови, усе-таки схиляються до того, що цивілізований законодавчий лобізм на заході – це трохи інше, ніж заробляння грошей.

Водночас запровадження державного фінансування, погодились практично всі, має поєднатися з ефективним державним контролем за роботою партій. У 53 % країн партії зобов’язані публічно оприлюднювати джерела надходження коштів. За таких розкладів нашим тіньовим нафто-газо-металургійно-торговельно-мафіозно-напівкримінальним спонсорам не сховатися за розпливчатим формулюванням: «люди підтримують партію, на внески живемо». Необхідно говорити й «за контроль та відповідальність» партій перед виборцями в ідеологічній сфері.

– Керівник лабораторії законодавчих ініціатив Ігор Когут: “Дайте скажу, бо забуду…”

Народний депутат від БЮТ Володимир Скубенко: “Не забуду Юлію Володимирівну…”

Чому наші партії не бояться нічого обіцяти виборцям на кожних виборах? Тому що ніхто потім з них за невиконання обіцянок не запитає. Відповідно, якщо ми виведемо партії з фінансової тіні, держава в особі того ж Мін’юсту має прискіпливо відстежувати діяльність партій на предмет їхньої ідеологічної цнотливості та відповідності задекларованим статутам.

Незважаючи на світоглядну строкатість учасників форуму, цю тезу також практично не було піддано сумнівам.

Що ми маємо на виході?

Народний депутат від Партії регіонів: “ Ми знаємо, як брати владу і як її повертати…”

Секретар Донецької облради Микола Шевченко, 27 років, в КПРС не був, не брав участь, не стояв, не встиг…

Як уже згадувалось, учасники форуму прийняли звернення до українських партій, у якому закликали їх «до рішучих внутрішніх перетворень». У ньому є ряд красивих, ідеальних закликів, які, однак, непросто втілити в життя – на кшталт «домагатись чіткої ідеологічної визначеності», «відмовитися від дозволених законом, але морально сумнівних джерел фінансування» і таке інше. Наївно? Так, але крапля все-таки камінь точить. А, крім того, є й цілком реалістичні кроки, як-от – ініціювати процес перегляду тих же «закритих» партійних списків, домагатися виконання вже згадуваних законодавчих положень про державне фінансування партій.

Дискусії про багатопартійність – це завжди цікаво…

“ Колега, я вам як лікар лікареві скажу…”

Хоча й тут, у державному фінансуванні, є свої «але». Парадокс полягає в тому, що стратегічно всі партії зацікавлені, аби держава підтримувала найпринциповіші, найпослідовніші з них. Але тактично дрібніші партії, що не пройшли до парламенту, не зацікавлені в тому, щоб це фінансування «відкрилося» сьогодні. Бо ж у такому разі державну підтримку отримують ті, хто наразі й так на силі – “регіонали”, “бютівці”, “нашоукраїнці”, соціалісти та комуністи. Тож сильніші стануть ще сильнішими, слабші – ще слабшими. Замкнуте коло? Прикро, але світлої думки  з цього приводу почути не довелось, виходу ніхто не вказав.

Що буде з Донецьком?

Усе ж, здається, правильно, що для проведення форуму було обрано саме Донецьк. Місто живе своїм, іншим від Києва, від Житомира, від Дніпропетровська чи Сум життям. Розкішні готелі та ресторани, безліч казино та залів гральних автоматів, грандіозна світлова реклама. І щось невловиме, важко впіймане відрізняє такі міста від європейських полісів, де не оберуть мером Черновецького, але й не молитимуться як на святиню на Ріната Леонідовича та Віктора Федоровича.

Тут не може бути іронії, навіть найлегшої, до цих імен. Таксист на повному серйозі розповість вам, що Віктор Федорович «сказав – зробив», знизивши ціни на бензин, а коли виник найменший дефіцит, злітав до Москви, зустрівся з Путіним, і дефіциту нема. Дідусь на лавочці в парку щось бурмотить про «звірків» з Кавказу, які тримають ринок «під куполом» у центрі міста, але на питання, що йому думається про деяких товаришів звідти ж, які тримають весь Донбас, чуєш: «не сравнюйте, скоко этот чоловек делает для города», після чого чуєш монолог про «юних футболистів із «Шахтьора», які безплатно тренуються на кращих у Європі базах», та багато іншого.

В Донецьку немає проблем з патріотизмом до тих, хто «много делає для города». Проблема, як і раніше, лише в одному – усі інші, ті, хто внизу, мають дивитись на тих, хто «делає», як на пам’ятник Кобзону чи Бубці – без зайвих слів та питань. Коли Рінат Леонідович у супроводі восьми – десяти охоронців, вийшовши з авто, прямує до входу в якусь установу, краще відійти вбік, не дратувати охоронців, не класти руку в кишеню, аби рука того ж охоронця миттєво не потяглась до пояса. Коли чуєш, що люди, які стоять за вбивством «нашоукраїнців» на тих самих президентських виборах дворічної давнини, благополучно пересиділи бурю і повернулись, і навіть коли бачиш їх на власні очі, краще вдавати, що то не вони. Коли Борис Вікторович Колесников у холі славнозвісного «Донбас-Паласу» на м`якому диванчику  «рішає питання» з функціонером футбольної федерації, не варто фотографувати, аби не дратувати ту ж охорону.

А в цей час у холі “Донбас Паласу” Борис Колесников “решал вопросы…”

Так, дискусії про партії виглядають у сучасній Україні надто схоластичними, а диспутанти часом – надто «далекими від народу». Але якщо ці дискусії не почати, а потім не заземлити, не перевести в практичну площину, не домогтися, аби партії стали реальним інструментом демократії, аби реально контролювались суспільством, усе залишиться так, як сьогодні.

З усієї поїздки до Донецька чи не найбільше враження на автора цих рядків справили двоє молодих чоловіків, з якими довелося повертатися в одному купе. Везли вони комп’ютер, принтер, трохи якихось клунків. Незвично для поїзних попутників малоговіркі. Лише пояснили, що їдуть до Києва на «пе-ем-же», тобто, постійне місце жительства. Цікаво, подумалось, хто все-таки їде. Програмісти? Журналісти? Менеджери? Але з неголосної розмови та уривчастих фраз зрештою стало зрозуміло, що люди мають стосунок до міліції чи то якоїсь іншої силової структури. Теж штришок. Поки ми дискутуємо про партії в теоретичному плані, люди просто їдуть робити свою роботу. І якщо вони встигнуть зробити її так само якісно, як подібна робота проведена в їхньому рідному краї, і раніше, ніж «демократичні сили домовляться», жодні проблеми багатопартійності вже нікого серйозно не хвилюватимуть.  

Олександр Калініченко

Довідково. Громадський форум «Ефективність політичних партій в Україні: проблеми та перспективи» було організовано Лабораторією законодавчих ініціатив (Київ), Центром законодавчих ініціатив (Донецьк) за сприяння Ради Європи та Європейської Комісії.