Чи потрібна Україні опозиція в законі?

Експерти не виключають, що закон про опозицію буде прийнятий в цілому – в обмін, скажімо, на підтримку депутатами від БЮТ урядового закону про Президента. Експертні оцінки

За останніми бурхливими обговореннями скандалів, кабмінівських і імперативних законів якось на другий план відійшов закон про опозицію, прийнятий 12 січня 2007 року в першому читанні.

Цей закон разом з імперативним мандатом для місцевих рад нібито був ціною, яку парламентська більшість заплатила за підтримку «бютівцями» закону про Кабінет міністрів. А оскільки торг у нашому законодавчому органі справа звичайна, то експерти не виключають, що закон про опозицію хай і в урізаному вигляді буде прийнятий в цілому – в обмін, скажімо, на підтримку депутатами від БЮТ урядового закону про Президента.

Сьогодні відбувся круглий стіл Українського незалежного центру політичних досліджень, присвячений саме згаданому законопроектові. Чи потрібне законодавче забезпечення статусу опозиції? Чи може законопроект пройти в цілому в тій редакції, яка подавалася в першому читанні? Чи потрібно фінансувати опозицію? Як повинна поводитися в опозиції партія, яка має такого ідейного і морального лідера, як голова держави? Чи може така партія претендувати на те, щоб називатися опозицією?

Ці питання обговорювалися на круглому столі. Ось найцікавіші думки.

Віктор Чумак, керівник політичних програм Міжнародного центру перспективних досліджень:

Якщо вивчати досвід опозиції в різних політичних системах, то можна брати приклад і з Вестмінстерської системи, можна розглядати досвід німецької опозиції, де вона має право вето навіть на деякі акти уряду.

У Вестмінстерській системі, яку нам фактично пропонують, чітко розділено – хто влада, а хто опозиція. Той, хто виграв вибори – влада, хто програв – опозиція. У Великобританії статус опозиції не закріплений в законодавчих актах, але він вимальовувався і будувався сторіччями існування британської парламентської системи.

Найбільш прийнятною для нас мені здається досвід французької моделі, де в парламентській опозиції перебувають кілька партій. Якщо у Франції до влади приходить непрезидентська політична сила, тоді опозиція і Президент створюють немовби спільну опозицію. При цьому Президент не бере активної участі в ухваленні урядових рішень і керує виключно міжнародною діяльністю.

Я переконаний, що кращий спосіб інституалізації опозиції – прописати її статус в Регламенті Верховної Ради. Але тільки в тому випадку, якщо б Регламент мав статус закону. І тоді не було б потреби регулювати статус опозиції іншими законами. Регламент регулював би і діяльність більшості, і діяльність меншини.

Але нам пропонують закон. Якщо говорити про його зміст, то зазначу, що в більшості парламентських систем діє принцип, що переможець виборів одержує все, а опозиція – контроль і повний доступ до інформації. У пропонованому проекті закону прописано право доступу до інформації. Не дуже чітко, але прописано, що опозиція повинна мати доступ до ЗМІ і право висловити свої оцінки щодо тих чи інших урядових рішень.

Чого немає в законі? Існує світова практика, коли опозиції дається право формування порядок денний двох або більше сесійних днів, коли на трибуні виступає тільки опозиція. Крім того, детальніше потрібно прописати механізм формування слідчих і спеціальних комісій Верховної Ради. Цей закон важливий для України, адже у нас немає сталих традицій і культури співіснування влади і опозиції. І коли культура зводиться до політичних “кидків”, то потрібні узаконені механізми існування меншості. І ще: у законі не виписані вимоги до змістовного характеру діяльності опозиції. Адже, крім критики, потрібно продукувати альтернативні рішення.

Володимир Фесенко, голова правління Центру політичних досліджень «Пента»:

Безперечно, Україні необхідне законодавче забезпечення статусу опозиції. У нас молода нестійка демократія. Зараз не найгірша ситуація із свободою слова. У столиці опозиція має доступ до ЗМІ, у неї є свої видання. Але помітні прояви авторитарних тенденцій усередині окремих політичних сил, у тому числі й опозиційних, тому я не був би великим оптимістом щодо майбуття нашої демократії.

Статус опозиції необхідно визначити і захистити. До того ж на місцевому рівні ситуація набагато гірша. Один з головних мінусів цього закону: він намагається вирішити проблему тільки для парламенту. І жодним чином не стосується місцевих рад.

На жаль, наші політичні сили поводяться дуже кон`юнктурно. Відразу після виборів я пропонував деяким керівникам Секретаріату Президента виступити із законодавчою ініціативою про опозицію, визначити і записати угоди з усіма політичними силами. Тоді цього не зробили. Як виявилось, абсолютно марно. Сьогоднішній законопроект в основі своїй – це напрацювання БЮТ.

А пам`ятаєте, як поводився Блок Юлії Тимошенко, коли планував одержати прем`єрство? Яка була їх позиція щодо опозиції? Вони сказали опозиції: нічого або дуже мало. І така кон`юнктурна зміна позицій щодо меншості може бути у дуже різних політичних сил. Щоб цього уникнути, потрібний законодавчо закріплений статус опозиції.

Чи виконує це завдання даний законопроект? Лише частково. Це закон про закріплення прав головної опозиційної фракції, але не про закріплення статусу і прав опозиції як такої. Мінусів у цього закону більше, ніж плюсів. Це закон для біполярної партійної системи. А біполярна політична система працює на закріплення політичного розколу країни.

Закон – несправедливий і може створити немало складних і парадоксальних колізій. Зокрема, пропонується монополізувати статус опозиції. Закон пропонує міжфракційні об`єднання, але в ньому контроль одержує найбільша фракція опозиції. Йдеться про такий собі опозиційний колгосп. А якщо в опозиції опиняться і демократи, і комуністи? Як вони створюватимуть єдиний опозиційний колгосп? Як вони ділитимуть там посади? І оскільки нечітко визначена процедура закріплення опозиційного статусу, то може виникнути незрозуміла ситуація. Наприклад, хтось закріпив за собою статус опозиції і одержав механізм контролю і доступ до ЗМІ, а хтось нічого не одержав. І, нарешті, ніхто не каже, як закріплювати статус опозиції місцевих рад.

Пропонована модель – це модель лояльної опозиції. А у нас опозиція виступає з революційною риторикою, іноді – з революційною моделлю діяльності. Як можна закріпити її статус? Перший шлях – внесення змін до Регламенту Верховної Ради. Можливо, через закон «Про забезпечення прав меншини у Верховній Раді і місцевих радах». Другий шлях – істотні зміни законопроекту, який пройшов перше читання. Потрібно зрозуміти, як ми визначаємо статус опозиційності. Щоб не було ситуації: хто перший добіжить до апарату Ради або скористається близькістю до цього апарату, той і закріпить за собою це право. Відповідно там повинен бути пропорційний розподіл парламентських комітетів. Це саме стосується тіньового уряду. Мало закріпити статус тіньового уряду, потрібно закріпити формат його діяльності: хай він готує альтернативну бюджетну резолюцію, альтернативний закон про Кабмін тощо. Що стосується присутності опозиції на засіданнях уряду, то народний депутат і зараз може ходити на засідання.

Світлана Канончук, керівник політичних програм Українського незалежного центру політичних досліджень:

У опозиції немає ніяких законодавчих перешкод для роботи: у нас свобода слова, свобода зборів, свобода друку. Опозиційні партії можуть засновувати свої ЗМІ. Хто їм не дає цього робити? Поле, яке потрібне унормувати законодавчо, дуже вузьке, воно зводиться до парламентського статусу опозиції і тих механізмів, які не вистачає меншині. Україна не така, якою була десять років, і після подій 2004 року всі переконалися: було б бажання працювати з суспільством, а народ здорову ідею завжди готовий підтримати. Отже народжуйте ідеї і трудіться.

Максим Розумний, завідувач відділом стратегічних комунікацій Національного інституту стратегічних досліджень:

Це загальні закономірності українського політичного життя. За допомогою законопроекту про Кабінет міністрів уряд намагається перерозподілити на свою користь повноваження Президента. Таким же чином опозиція вносить законопроект, яким встановлюється монополія на опозиційну діяльність. Адже це та сама узурпація. Але тільки тих повноважень, які доступні меншості в даний момент. Точно так, як і в Україні була впроваджена партійна структуризація – без соціальних передумов, – так само і сьогодні процедурними механізмами пропонуються ввести двопартійну систему. Для її впровадження в Україні дуже мало підстав, в нинішньому вигляді вона може принести шкоду національним інтересам. Є загальна тенденція відділення політичного класу від суспільства, і цей законопроект її тільки зміцнює.

Записала Маша Міщенко