Особливості національної політики: битва за Україну починається знову

Особливості національної політики: битва за Україну починається знову

Чи могла виграти Тимошенко після того, як зрадила Ющенка?.. Прем’єр готова до коаліції з ПР... Єдиний вихід – дострокові вибори... Як поєднати євроатлантичний і російський вектори?..

Створити пропрезидентську коаліцію на базі політичних сил, представлених у парламенті, без фракції БЮТ можливо лише в один традиційний для нас спосіб – кулуарний. Складно уявити, що Президент В.Янукович готовий підписати черговий Універсал національної єдності з «Нашою Україною», а, по суті, з її політичним лідером В.Ющенком...

Чи могла виграти Тимошенко після того, як зрадила Ющенка?

Тимошенко, ЯнуковичВибори Президента в Україні завершилися ще одностайною позицією екзит-полів. Переможець Віктор Янукович із задоволенням прийняв офіційні привітання ключових лідерів світу задовго до офіційного оприлюднення результатів виборів Центральною виборчою комісією. Це вражаючий знак. Передовсім для Юлії Тимошенко. Еліти Заходу, США та РФ на цей раз були єдині в оцінках результатів виборів та стану демократії в Україні. Усім потрібна пауза для глобального перезавантаження. У тому числі й через «обнуління» геополітичного маршруту України. Спроба швидко обміняти кволу демократію на євроатлантичну квартиру, переклавши відповідальність за досягнення необхідних критеріїв розвитку на європейський кондомініум, провалилася. Тому світ глибоко занепокоєний перспективою продовження навіть судової боротьби за владу в Україні. Нам чітко заявили, що це серйозна загроза політекономічній стабільності держави, а отже і всім її перспективам, включно з життєво необхідними черговими траншами МВФ і технічними кредитами РФ.

Шквал привітань Віктора Януковича – це попередження Юлії Тимошенко про неможливість повторення 2004 року. Її місце – в опозиції. Це плата за нереалізовані, змарновані можливості Помаранчевої революції. З іншого боку, вона не повинна допустити перетворення «операції обнуління» на чергову геоісторичну «кризу розпаду». Показово й те, що наполегливі спроби заручитися підтримкою Заходу на «час Я» з театральним ефектом провалилися. Провідні західні політологи, експерти, журналісти – на боці Януковича та його перемоги. Світовий уряд виписав йому «дружній» вексель, реалізувати який буде непросто.

Ключову роль відіграли висновки європейських спостерігачів та уроки 2004-го. Спостерігачі одностайно заявили, що вибори в Україні відбулися за високими стандартами демократії, прозоро й чесно. Допущені порушення не мають системного характеру і є наслідком гострої конкуренції між двома лідерами. Невеликий розрив у відсотках засвідчує скоріше лібералізм штабу Януковича, який не заважав Юлії Тимошенко практично в безвихідних умовах нарощувати рейтинг, аніж будь-які серйозні підозри щодо фальсифікацій.

Аналіз уроків Майдану – окрема тема. Однак головний з них – В.Януковича вдруге обрано Президентом України. За демократичних умов, у чесному й відкритому змаганні, за активної ролі Президента В.Ющенка як гаранта проведення чесних виборів. Складається враження, що всі, окрім Ю.Тимошенко, прагнули перемоги саме Віктора Федоровича.

Чи могла виграти вибори Юлія Володимирівна? Відповідь негативна. І справа не в тому, що вона відповідальна за соціально-економічну кризу в Україні. Вона зрадила Віктора Ющенка, а перемогти Віктора Януковича мав шанс тільки він. Зрозуміло, у союзі з біло-сердечним партнером. Через п’ять років пані Юлія стала б найхаризматичнішим Президентом України. Це був би справді тріумф. Натомість маємо, найімовірніше, закритий «помаранчевий проект». За однієї умови: що Президент Янукович не відмовиться від демократичної спадщини й віддано обстоюватиме національні інтереси.

У Юлії Тимошенко був тільки «план А»: вона – Президент. «Плану Б», хоч як це дивно й смішно, не було. Це очевидно. Про це свідчить і неприхована паніка лідера та її команди. Довго так тривати не могло. ЦВК діяла послідовно і передбачувано. Фінал математично прораховується. Остання надія штабу кандидата в Президенти Ю.В.Тимошенко – Вищий адміністративний суд – не візьме на себе жодної політичної відповідальності. Ніхто із серйозних експертів не наважується виділити йому окрему роль у виборах 2010 року. Верховний суд законодавцем вилучений з процесу. Та й неприємний привид 2004 року ще не залишив коридорів національної Феміди.

Немає також жодного сумніву, що інавгурація Президента України Віктора Януковича відбудеться з високою точністю 25 лютого. У день Іверської Божої Матері. Саме вона буде покровительствувати в скрутні часи новому, четвертому Президентові одної з найбільших за територією країн Європи.

Перед політиком і, за сумісництвом, прем’єр-міністром Юлією Тимошенко вперше постало надзвичайне історичне питання: що робити? Тепер саме від її дій залежить стан національної безпеки України, її політична, економічна, соціальна стабільність і здатність до проведення прогнозованої суверенної зовнішньої політики. Якщо вона публічно визнає себе переможеною, то має всі шанси відновити до себе довіру щонайменше західних еліт. Якщо вона подасть у відставку й надасть можливість Віктору Януковичу взяти на себе відповідальність за розвиток України, то збереже свою політичну силу й рано чи пізно відновить діалог з національними політичними та бізнесовими елітами. Це чи не єдиний шанс об’єднати розчарований і розгублений помаранчевий електорат. Щоправда, якщо Віктор Ющенко не кине їй виклик. Хоч для цього йому треба зробити майже неможливе: провести чесний аудит своїх помилок, прорахунків та здійснити свою особисту реформу. Однак він цього поки що не робить. Окрім визнання найбільшою помилкою свого п’ятилітнього правління саме Ю.Тимошенко. Візьмемо до уваги, що його політична харизма нині досягла свого піку. Тож шанс є.

Тимошенко готова до мегакоаліції з Януковичем, але чи відповідає це очікуванням виборця?

Юлія Тимошенко після прес-конференції у Києві. 4 лютого
Інший шлях для Юлії Володимирівни – політична вендета: роздвоєння влади, дорога на маргінес, у радикальний сектор політики. Саме такий, аварійний план зараз реалізує команда прем’єр-міністра. Це загрожує не тільки черговим розколом України, а й може виявитися останньою краплиною у формуванні незворотних процесів фінансово-економічної кризи. Наприкінці 2009 року Україна досягла її дна. Тому нині вкрай необхідні швидкі, зважені, консолідовані дії всіх політичних акторів для ефективного її подолання. Зокрема і шляхом непопулярних реформ. А вони неминучі. Для цього потрібно одне – надати всі можливості Віктору Януковичу для реалізації його програми і сто однієї виборчої обіцянки.

Звісно, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко бачить вихід із ситуації. Вона як ніколи коректна й готова до мегакоаліції з Віктором Януковичем. Тоді з кандидата в президенти, який програв, вона перетворюється на прем’єр-міністра, який переміг. На перший погляд, для національного інтересу це значення не має. Але це тільки на перший погляд. Насправді, така мегакоаліція виявиться ще більше «хворою», аніж помаранчева коаліція часів Віктора Ющенка. І не тільки тому, що реально буде реалізовуватися соціально-економічна програма уряду, а Президент буде змушений знову перейти в опозицію. Це не відповідає позиції українського виборця. Неможливість обслуговувати суспільні потреби через нездоланні ідеологічні конфлікти, економічну конкуренцію та особистісні амбіції зробить глибоку політичну кризу ще більш важкою і непередбачуваною. Усе може закінчитися внутрішньою війною, резолюцією про відставку уряду, імпічментом Президенту.

Основним джерелом політичної стабільності в Україні є парламентська більшість

Верховна РадаСтворити пропрезидентську коаліцію на базі політичних сил, представлених у парламенті, без фракції БЮТ можливо лише в один традиційний для нас спосіб – кулуарний. Складно уявити, що Президент В.Янукович готовий підписати черговий Універсал національної єдності з «Нашою Україною», а, по суті, з її політичним лідером В.Ющенком. Особливо після дратівливих заяв з чутливих для націонал-демократичних сил питань. Тому така коаліція буде не тільки недієздатною і неефективною, вона неминуче змушуватиме Віктора Януковича підписувати вигідні їй і невигідні йому компроміси й угоди.

Зважаючи на це, важливо зробити висновок, що основним джерелом політичної стабільності в Україні є політична більшість у Верховній Раді. Не Президент, не уряд, і не парламент у архітектурі Конституції 2004 року забезпечують політичний і системний баланс влади та формують стратегію розвитку. Це функція політичної більшості, яка формує уряд і бере на себе політичну відповідальність за розвиток держави.

У сучасному парламенті політичної більшості немає вже давно. Як немає ні стратегії розвитку держави, ні стратегії подолання національної кризи. Тому що немає чітко визначеного суб’єкта відповідальності. Вона розмита між парламентом, урядом, Президентом, судом, прокуратурою, міліцією, олігархами. Тож невідкладним завданням є зосередження політичної відповідальності в одному центрі. Очевидно, що таким центром може бути тільки новообраний Президент. У нього об’єктивно є шанс створити пропрезидентську політичну більшість у парламенті, причому за короткий проміжок часу – одразу після виборів і не пізніше першого року свого правління.

Парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська?

Це пов’язано з тим, що Україна так і не стала класичною парламентсько-президентською державою, де головна роль належить прем’єр-міністру (канцлеру). Сьогодні в Україні склалася напівпрезидентська-напівпарламентська форма політичного правління. Якщо Президент сформує парламентську більшість навколо своєї виборчої програми, то спосіб державного управління реально виявиться президентсько-парламентським, оскільки вплив Президента на прийняття всіх державних рішень буде основним. У такому разі всі необхідні й не визначені Конституцією політичні функції Президента можуть тимчасово, до прийняття нової Конституції, передбачатися коаліційною угодою. Якщо чинний прем’єр-міністр не піде у відставку і йому вдасться сформувати більшість навколо своєї політичної програми, – отримаємо парламентсько-президентську форму правління. Виникає небезпечний владний дуалізм, що несе високу ймовірність глибокої інституційної кризи і, як наслідок, поглиблення кризи політекономічної.

Ми можемо так і не перегорнути сторінки національного підручника влади з двома правлячими президентами – Віктором і Юлею.

Тому прогресивнішим і, напевне, більш стандартним для таких нових політичних систем є все-таки президентсько-парламентська форма правління. Ідеться про держави так званої молодої демократії, у яких немає традиційних і професійних парламентських політичних партій, які б спиралися на свідомого виборця від політичної нації. До того ж треба взяти до уваги, що недемократичним, реакційним чинником у політичній системі України є так звані закриті виборчі списки, які, по суті, знищили професійний законодавчий корпус та його залежність від настроїв і запитів виборців. Саме вони стали найпотужнішим пусковим механізмом всеохоплюючої, фактично легальної, ешелонованої за всією вертикаллю влади корупції. Саме вони є найбільшою небезпекою для представницької демократії в Україні, оскільки народ перестав бути господарем своєї влади, віддавши імперативний мандат на неї політбізнеспартіям.

Усього цього так і не змогла усвідомити команда чинного Президента Віктора Ющенка, яка розвалилася одразу після парламентських виборів 2006 року. Тому його чутлива для національного інтересу поразка була скоріш закономірна й передбачувана.

Єдиний вихід – дострокові вибори Верховної Ради

Віктор Янукович
Відкинемо тактику. Стратегічно важливо зрозуміти: об’єктивні процеси глибокої національної кризи ставлять на порядок денний питання про вихід на траєкторію сталого розвитку. Якщо не вдасться підписати спільний для всіх еліт загальноукраїнський пакт подолання кризи національного розвитку, то єдиним виходом із глухого кута є позачергові парламентські вибори. Високі електоральні очікування та реальні можливості Президента Віктора Януковича вже найближчим часом здійснити ряд позитивних кроків дають йому шанс вирватися за межі 50-відсоткового рейтингу й скористатися ним для перемоги Партії регіонів та її союзників на дочасних виборах до Верховної Ради. Так діють після перемоги свого лідера всі без винятку політичні еліти сучасних демократій, і не тільки. Однак почасти таку можливість їм дають національні конституції, передбачаючи проведення парламентських виборів одразу після президентських.

У 2012 році рейтинг Президента Януковича може бути найнижчим. Це традиційно для партії влади, яка тоді тільки почне виправляти помилки, допущені у післявиборчий кризовий період. І 2012-го представництво ПР у парламенті, зважаючи на суцільну критику з боку великої кількості опонентів, може бути найменшим. Може розпочатися швидка криза Президента. «Нові обличчя» бажатимуть всього і вже зараз. Таким чином, тільки дострокові парламентські вибори забезпечать В.Януковичу стабільний мандат на п’ять років. Однак і в цього варіанта чимало опонентів, зокрема й у Партії регіонів. Видається, що Юлія Володимирівна діяла б саме таким чином.

Штаб Віктора Федоровича вважає найбільш перспективним «переформатування» парламентської коаліції на чолі з фракцією Партії регіонів, яка підпише угоду з фракціями «Наша Україна» і Блоком Литвина. Прем’єр-міністр, як істинний самурай, чинитиме опір до останнього, обіцяючи все й сьогодні. Зрештою великий шанс на перемогу мають прагматичні пропозиції Партії регіонів. Вони завжди перемагали. І ймовірність створення такої коаліції є досить високою, за умови що «Наша Україна», НРУ, УНП, УРП «Собор», ГП «Пора», «За Україну!» зможуть пояснити це своїй хоч і невеликій, але надзвичайно чутливій до зміни ідеологічних галсів групі електоральної підтримки. Крім того, перед ними постає непросте завдання – вибрати лідера з-поміж Віктора Ющенка, Арсенія Яценюка і… Юлії Тимошенко.

У будь-якому разі така коаліція не зможе дати відповіді на всі виклики часу й запити суспільства. Тому вона приречена буди перехідною. Водночас це надає розгубленим і розчарованим помаранчевим елітам ідеальну можливість перегрупування та відновлення сил. Тому лідери БЮТ цілком технологічно закликають Юлію Тимошенко без зволікань перейти на другий бік вулиці влади – в опозицію. Проте для цього Юлії Володимирівні також потрібна серйозна особиста реформа й переосмислення своєї поразки. На відміну від інших, вона це може зробити. Причому дуже швидко, не чекаючи, доки закінчаться боєприпаси на її напівзруйнованій барикаді.

Малоймовірний варіант – створення «уряду національної довіри» на позапартійній і професійній основі. Найбільше опонентів такого розвитку подій в оточенні Віктора Федоровича. Завдання такого уряду було б простим: провести серію жорстких реформ для стабілізації ситуації і виходу з кризи. Це надзавдання не зможе виконати жоден з партійних урядів. Ні сьогодні, ні завтра. Президент Віктор Янукович міг би підписати з таким урядом угоду на певний термін, не менш як на шість місяців, у якій зафіксувати необхідні макроекономічні та соціальні цілі й показники, які уряд мусить забезпечити за цей час. Якщо через шість місяців уряд не зможе виконати «контракт», він добровільно піде у відставку, а Президент призначить позачергові парламентські вибори. До того часу діючий парламент не розпускається, у ньому створюється антикризова більшість. Саме так намагається діяти команда першого лідера світу «із сталевою рукою в оксамитовій рукавичці», стимулюючи ініціативу республіканців з підписання «контракту з Америкою» для консолідації електорату навколо однієї програмної платформи.

Як поєднати євроатлантичний і російський вектори?

Кучма
Це реалістично. Знову ж таки, за умови, що четвертий Президент діятиме винятково в національних інтересах, послідовно реалізовуватиме державну ідеологію суверенного розвитку й захищатиме здобуті свободи. Потрібно якимось чином звести конфліктні горизонти сучасної української дійсності – євроатлантичний і російський – в одну траєкторну лінію розвитку. Найімовірніше, це може бути оновлена доктрина багатовекторності Леоніда Кучми. При цьому не варто робити різких кроків, радикальних заяв щодо рішучої зміни геополітичного маршруту, жорсткого перегляду, можливо, й не ідеальних рішень Президента В.Ющенка, втручатися в хистку ментальну стабільність, за великим рахунком, єдиного народу, який уже давно терпимо ставиться до проблем історії та мови.

Для цього Президенту потрібна добре підготовлена професійна й високоінтелектуальна політична команда. На відміну від оточення, вона завжди працює на його успіх і на виконання його програми. Це єдина можливість зробити українську владу конкурентоспроможною. Саме так сьогодні діють лідери європейських держав, США, Росії, Бразилії, Індії і навіть Румунії та Болгарії. Відповіді на цивілізаційні виклики глобальної фінансово-економічної кризи, на загрози національного розвитку та вихід на новий трек прогнозованого сталого розвитку можуть дати тільки інтелектуали спільно з прагматичними професіоналами-політиками. Якщо цього не відбудеться вже найближчим часом, Україна приречена продовжувати свій «шлях у сутінках» Європи до самих глибин нестабільності, створеної власними руками кризи державності.

На сьогодні це і є ключові питання національної безпеки України, основною загрозою якій є політична нестабільність. Президент В.Янукович має пройти хистким містком без перил над прірвою тривалої кризи. Як він це зробить, не знає ніхто.

Битва за Україну починається знову.

Степан Гавриш, перший заступник секретаря РНБО України

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter