Слони влади, привиди опозиції і очікування експертів

Проблема відсутності усіляких планів простежується в незграбних заходах, названих спробою введення «цензури», і, особливо, в газотранспортних стражданнях...

Проблема відсутності усіляких планів простежується в незграбних заходах, названих спробою введення «цензури», і, особливо, в газотранспортних стражданнях...

Це один з найстародавніших фольклорних сюжетів, що рудиментарно зберігся до наших днів у дитячих анекдотах і у французьких комедіях про високого блондина. Герой – такий собі Ємєля, П’єр або Ван Сань – мимоволі потрапляє в складну систему тестування, спеціально підготовлену місцевими мудрецями. І хоча вчинки героя підкреслено, зухвало алогічні й безглузді, мудрі спостерігачі знаходять для кожних чергових дурощів, які він втне, незвичайно глибоке, а іноді навіть дотепне тлумачення.

Герой витирає пензля – певна річ, об полотно, яке за невіглаством вважає і без того вже «забрудненим», і тим самим завершує небаченої краси ієрогліф (у китайській версії). Або посковзнувшись, як герой П’єра Рішара, на черговій банановій шкірці, рятується від неминучої загибелі і тим самим «розкриває» свою суперагентську спецпідготовку. І т.д., і т.п. Тобто, насправді нічого подібного не немає і близько – ані спецпідготовки, ані володіння пензлем або хоч би уміння читати й писати. Все це існує лише в уяві спостерігачів і посилюється специфікою «експертних» очікувань.

У казках, комедіях і анекдотах така невідповідність між картиною, яку читач (глядач, слухач) бачить на власні очі, і тим, як її на всі лади тлумачить «консиліум мудреців», дає гарантований комічний ефект. Перенесений у реалії вітчизняної політики цей сюжетний хід швидко перестає бути смішним. Особливо якщо повторюється дуже часто. Особливо якщо стає домінуючим. Як зараз.

ПР: «слони» не винні

Дії нової влади можна оцінювати по-різному. Від помірно позитивного: «виконують передвиборчі

Микола Азаров і Віктор Янукович

обіцянки» – до радикально негативного: «зраджують державні інтереси» і «торгують незалежністю». Ось тільки одна з найпоширеніших (точніше, найбільш поширюваних) інтерпретацій не має відношення до нашої дійсності. А саме – уявлення про те, що влада реалізує якийсь «Підступний План» зі створення на території України «путінського режиму», введення цензури і взагалі нещадного викорінювання свободи слова. Ось ця інтерпретація свідчить лише про наперед задані помилкові установки.

Усі дії влади (принаймні, поки що) – залишаються сумою ситуативних, часто реактивних дій у не контрольованих або мало контрольованих обставинах. Частково ілюзія «єдиного плану» створюється схожістю реакцій представників влади, проте слони в посудній лавці поводяться приблизно однаково зовсім не тому, що їм «підступно заплановано» перебити весь посуд в околицях.

Зрозуміло, для перебитого посуду і для зруйнованих лавок відсутність наміру в слонячих діях є непринциповою, але вона має значення настільки, наскільки ми прагнемо до адекватного розуміння того, що відбувається. Схожість реакцій обумовлюється, з одного боку, схожістю обставин. З іншого – ідентичністю поведінкових стереотипів наших політиків як класу (хапальний рефлекс і т.п.). На що, у свою чергу, додатково накладається ще й подібність методів і уявлень, що сформувалися у ПР.

Втім, і тут йдеться не стільки про «єдність історичної долі», скільки про подібність, яку визначають формальні, переважно побутові обставини, – перш за все, багаторічне відлучення від влади, що сприймалося як кричуща несправедливість. «Несправедливість» тепер припинилася і настала, відповідно, «справедливість» – яку представники нової влади й реалізують в міру своїх уявлень і можливостей. Як у класичній арії з «Князя Ігоря»:

Только б мне дождаться чести,

На Путивле князем сести,

Я б не стал тужить,

Я бы знал, как жить…

…Кабы мне да эту долю,

Понатешился б я вволю,

Я б не стал зевать,

Знал б, с чего начать.

Я б им княжество управил,

Я б казны им поубавил,

Пожил бы я всласть,

Ведь на то и власть…

І т.д., включаючи «к ночи в терем бы сгоняли красных девок всех ко мне» і «всем чинил бы я расправу, как пришлось бы мне по нраву». Проте готовність і навіть завзяття в реалізації давно визрілих мріянь зовсім не означає усвідомленого планування.

Проблема – не в «Підступному Плані». Проблема – у відсутності планів як таких. Якщо, звичайно, йдеться не про «понти» або самовтіху, а про адекватні оцінки і відповідне розписування дій – системних, реальних і практично здійсненних.

Це дуже наочно простежується в найрезонансніших подіях останніх тижнів: у незграбних заходах, затаврованих, як спроба введення «цензури», і, особливо, в газотранспортних стражданнях.

Планування, яке будується на тому, що «прогини», поступки й улесливі компліменти московським дуумвірам переконають їх (хоч би!) згорнути «Південний потік», – означає відсутність плану. І свідчить про повне нерозуміння ситуації.

«Південний потік», можливо, буде побудований, можливо – ні. Але, у будь-якому випадку, відбудеться це чи ні – незалежно від наших поступок – політичних, ідеологічних або навіть економічних. У довгому списку чинників, що впливають на реалізацію цього проекту, дії української сторони значаться на найостаннішому місці. Якщо вони там взагалі значаться, що теж не факт. Оскільки суть «потоків» у тому й полягає, щоб звести до мінімуму вплив на російсько-європейські газові гешефти транзитних країн, і, перш за все, саме Києва – як підкреслював емоційний італійський прем`єр Сильвіо Берлусконі.

Українська цензура – безглузда і нещадна

Боротьба з цензурою – стала «фішкою» нинішнього сезону. І особливо відзначає цю модну тему повна плутанина в термінах. Про об`єктивно неминуче посилення редакційної політики медіа-холдингів автор цих рядків писав ще в березні: «Тепер умови змінилися. З`явилася визначеність влади на досить довгий термін. А майже всі власники каналів, газет і сайтів свій медіа-бізнес (який, за винятком каналів, найчастіше бізнесом, власне, не є) суміщають з володінням або управлінням численними "заводами і пароплавами". Тому зі сталою владою вони, так чи інакше, вимушені рахуватися. Далеко не завжди і не в усьому це означатиме неодмінний "прогин". Але, безумовно, це означатиме куди більш зважене і обережне позиціонування в політичному просторі».

Небажання власників медіа-імперій на рівному місці «підставлятися» в ім`я свободи творчої самореалізації нехай навіть найталановитіших своїх співробітників, – є цілком зрозумілим. Ставитися до цього можна по-різному, але обзивати «цензурою» не цілком коректно. Ніхто не віднімає у названих найталановитіших співробітників прав – по-перше, жорстоко помститись кривдникам, залишивши редакції, які посягнули на їх свободу (позбавити їх свого таланту і тим самим, мабуть, обрушити їх рейтинги). По-друге – запропонувати свій талант більш гідним медіа-структурам. І, нарешті, по-третє – створити власні медіа або, наприклад, завести блог у ЖЖ.

Цензура – в безжальному традиційному розумінні терміну – взагалі не має шансів перемогти в країні, де існує вільний Інтернет. Свідоцтвом чому – мільйони переглядів ролика з вінком Віктора Януковича.

Але, знову ж таки, незграбні спроби влади завадити оприлюдненню цих кадрів теж не зовсім підпадають під визначення політичного цензурування. Хоч би тому, що самі скандальні кадри нічого не говорять персонально про Януковича. Це якраз той випадок, коли «на його місці міг би бути кожен». І кожен постарався б не виставляти себе на всенародне посміховисько. Способи, якими адміністрація намагалася «не виставляти», кінець кінцем, лише додали загальних веселощів. Але про посуд і слонів ми вже говорили, і, крім того, в таких справах разів на раз не випадає. Буває, виходить делікатно і тихо – як наприклад у випадку із падінням Тимошенко (у буквальному сенсі) на стадіоні в Луганську, що так і не стало надбанням широкої громадськості. А буває, що делікатно і тихо не виходить. Як із її ж легендарним «Пропало все!», до рекордних переглядів якого ролику про «вінок» ще рости й рости.

БЮТ: привид опозиції

Юлія Тимошенко

Тут автор вимушений покаятися і зізнатися – я був не правий і серйозно помилився під час виборчої кампанії. Був переконаний (і переконаний досі) в тому, що цілі, засоби і методи ПР і БЮТ у принципових питаннях абсолютно тотожні, я все ж робив одне важливе виключення. А саме: вважаючи очевидним, що у разі поразки Віктора Януковича на президентських виборах, ПР не тільки не впорається з роллю опозиції, але навіть і намагатися не буде, я був абсолютно впевнений у тому, що БЮТ у разі поразки Юлії Тимошенко зуміє стати основою серйозного і впливового опозиційного альянсу.

Здавалося б, для такого висновку були всі підстави і, перш за все, славне опозиційне минуле Тимошенко в 2001–2004, та і в 2006–2007 рр. Але я помилявся.

Ні планів, ні розуміння немає і в опозиції. Є лише «хотюнчик» Юлії Володимирівни «повернути все назад» (все-таки всі вони – «діти Кучми»). Як наслідок: головний опозиційний політик Тимошенко і головна опозиційна сила БЮТ «підставляються» на кожному кроці.

Починаючи з дрібниць, на зразок наполегливого іменування В.Ф.Януковича «Вітьою три відсотки», при повному нерозумінні того, що в практичному плані це означає підготовку суспільства до появи куди образливішого прізвиська – «Юля мінус три відсотки». Аналогічно і з активною участю БЮТ у кампанії з боротьби з «цензурою» – що не тільки істотно здемпфувало виступ протестуючих журналістів, але також спровокувало вал спогадів про методи, що застосовував на цій ниві сам Блок Тимошенко, – причому, коли леді Ю ще навіть не стала президентом. Що підтвердило, зокрема, тезу про схожість БЮТ і ПР.

Втім, все це дрібниці на загальному фоні післявиборчої діяльності БЮТ, що зводиться до безперервної істерії, пошуку винуватих (у провалі) і перегавкування з «ворогами», які не бажають негайно і беззастережно приєднатися до кампанії, що видихається, із повернення Тимошенко до влади. Такий modus operandi робить до неможливості скрутною консолідацію опозиційних сил. Вже наскільки, здавалося б, нічого втрачати Анатолієві Гриценку з його 1,2% – але навіть і він вважав за краще поки постояти осторонь.

Було б несправедливо звинувачувати в обставинах, що складаються, один лише БЮТ. Проблема двоєдина, і перша її частина – специфіка «експертного» сприйняття. Вітчизняний політикум знаходиться в стані, який найкраще описувано у вірші Кавафіса «Чекаючи варварів»:

– Отчего народ в перепуге?

– Идут варвары, скоро будут здесь.

– Отчего сенаторы не у дел?

– Идут варвары, их и будет власть.

– Отчего император застыл на троне?

– Идут варвары, он воздаст им честь.

– Отчего вся знать в золоте и каменьях?

– Идут варвары, они любят блеск.

– Отчего ораторы онемели?

– Идут варвары, они не любят слов.

– Отчего не работают водопроводы?

– Идут варвары, спрашивайте их.

– Отчего все кричат и разбегаются?

– Весть с границы: варвары не пришли,

Варваров вовсе и не было.

Что теперь будет?

С варварами была хоть какая-то ясность.

 (Експериментальний переклад Михайла Гаспарова)

Друга частина цієї самої проблеми – методологічна. Справа в тому, що завданням опозиції є наступне: організація дієвого контролю над владою; створення постійного пильного тиску, що примушує владу стримувати свої апетити і якось триматися в рамках пристойності; нарешті, розробка і пропозиція реально альтернативних проектів і т.п. Саме це є справжнім завданням опозиції. А зовсім не неодмінне (за всяку ціну, нехай навіть через «чим гірше – тим краще») повернення до влади персонально Ю.В.Тимошенко. І ці завдання – різні. Не обов`язково несумісні (час покаже) але – різні.

* * *

Наш «політикум» настільки звик жити у віртуальних світах, що нудний розрахунок причин і наслідків давно сприймається, як щось ірреальне, і навіть єретичне. А дарма. Політологія це ж не лише модний засіб для «розводки лохів» на термінологію і «умняк», але ще й строга цілком наукова дисципліна, що базується на скрупульозному дослідженні прецедентів у масі історико-політичної інформації, що накопичилася за три тисячоліття.

Якщо манкірувати нею з нинішньою завзятістю, то всі наші експертні оцінки так і залишаться трактуваннями вишуканих «ієрогліфів», що залишилися на полотні після витирання пензля. А ще можна ворожити на нутрощах жертовних тварин.

Валерій Зайцев, «Нові Грані», спеціально для УНІАН