Так що робити з малим бізнесом?

Без приборкання корупції та припинення нахабного розкрадання бюджетних коштів будь-які заяви урядовців про рівність у сплаті податків є щонайменше нещирими...

Зрозуміло, що без адміністративної реформи, без приборкання корупції та припинення нахабного розкрадання бюджетних коштів будь-які заяви урядовців про те, що всі мають бути в рівних умовах і платити податки, є щонайменше нещирими.

Водночас вирішення цього завдання є лише першим кроком, спрямованим на створення умов для розвитку малого бізнесу та взагалі підприємницької діяльності в Україні.

Наступним кроком мав би бути запуск механізмів, котрі спонукають малий бізнес працювати легально й сплачувати податки. При цьому слід ще раз зазначити, що малий бізнес об’єктивно не може працювати на таких самих умовах оподаткування, як середній та великий. Тому в будь-якому разі має йтися про пільгове оподаткування та спрощену систему їх сплати. При цьому очевидно, що представники малого бізнесу повинні платити податки та особливо соціальні внески, пов’язані з використанням найманих працівників. Бо в цьому разі пріоритетом мають бути соціальні права та гарантії найманих осіб.

Соціальне страхування і солідарні платежі

Проблема виходить за межі діяльності суто малого бізнесу. Без кардинальної зміни підходів до соціального страхування та соціальної політики не обійтись.

Очевидно, що без персоніфікації системи соціального страхування та суттєвого скорочення так званої солідарної її частини далеко не зайдеш. Для персоніфікації соціального страхування, на моє переконання, вже давно треба було провести реформу в системі заробітної плати, здійснити її «бруттизацію» (від слова брутто). Сьогодні за найманих осіб внески здійснюють підприємства, і тому працівники не бачать своєї участі в процесі соціального страхування самих себе. Щоб змінити ситуацію, необхідно включити щонайменше половину тієї суми, яку сплачує підприємець за найманих працівників у соціальні фонди, у їхню заробітну плату. Першу частину внеску має платити працедавець, а другу – самі наймані працівники. Вони мають це бачити в інформації про свою зарплату та відрахування з неї.

Більш того, щодо обов’язкового соціального медичного страхування, яке планується запроваджувати в Україні, було б доцільно передбачити ще одного співучасника цього страхування – уряд. Він повинен платити частину внеску на медичне страхування найманих працівників. І ця частина має залежати від того, скільки перерахував за найманого працівника працедавець. Чим більше перерахував працедавець (у межах мінімального та максимального платежу), тим більше сплачує держава. У цьому разі наймані особи стають прямо зацікавленими в офіційній виплаті зарплати працедавцями. Зрозуміло, що така схема має сенс лише тоді, якщо обсяг медичних послуг, які зможе отримати найманий працівник, залежатиме від сплаченої страхової суми. Тобто в певних межах обсяг медичних послуг має бути доступний для всіх застрахованих осіб, а ось інша частина має залежати від розміру сплаченої страхової суми.

Не вдасться також змінити ставлення громадян до системи соціального страхування без скорочення її солідарного складника. Більш того, це є обов’язковою передумовою для реального впровадження приватного соціального страхування. Завеликі внески до солідарної системи унеможливлюють його розвиток. Обмеження таких внесків та створення податкових стимулів, безумовно, підштовхне до реального зростання та розвитку приватного соціального страхування. Це стосується страхування як життя та здоров’я, так і медичного страхування.

Кожна держава в цьому питанні йде своїм шляхом. Але очевидно, що з урахуванням традицій, набутих звичок за останні десятиліття маємо суттєво обмежити внески до соціальних фондів певним розміром заробітної плати, з якої вони сплачуються. У більшості європейських країн ці внески здійснюються в межах двох – чотирьох середніх заробітних плат у цілому по країні. Що ж до України, то з урахуванням розміру середньої зарплати (приблизно 2200 гривень) такі внески мали б робитися максимум з 8000 – 8500 гривень. Натомість зараз вони сплачуються з зарплати в 13000 гривень. Хоча, як на мене, ці внески бажано було би взагалі обмежити двома – двома з половиною обсягами середньої заробітної плати.

Адже формально в нас і так абсолютна більшість найманих працівників отримує зарплату в цих межах. Унаслідок обмеження розміру внесків цим формальним показником (дві – дві з половиною середніх зарплат) ми отримуємо скоріш за все суттєве зростання розміру офіційної середньої зарплати по країні. Що, у свою чергу, призводитиме до зростання абсолютної суми, з якої мають здійснюватися внески.

Отже, зміна підходів до системи соціального страхування має стати істотним чинником «вибілювання» економіки, однією з важливих передумов для виведення з тіні всього бізнесу, у тому числі малого.

Гарантії кредитів та їх здешевлення

Ще одне завдання держави з розвитку малого бізнесу полягає в започаткуванні різних неподаткових механізмів, спрямованих на підтримку підприємництва. Без цього шансів у малих підприємців вирватися за межі примітивної базарної торгівлі майже немає.

Незважаючи на постійні «мантри» всіх урядів та політиків про важливість підтримки малого бізнесу, за часи незалежності фактично в цьому напрямку майже нічого не було зроблено. Водночас форми підтримки та розвитку малого підприємництва, зростання його до рівня середнього бізнесу вже давно апробовані й активно використовуються у світі.

Так, система гарантійної підтримки кредитів для малого бізнесу вперше була започаткована ще в 1930 році в Токіо. Там було створено гарантій фонд для погашення частини кредиту, що надавався представникам малого бізнесу. Після того ця практика почала ширитися в багатьох країнах світу.

В Україні ще у 2003-2004 роках на рівні Координаційної ради з питань політики фінансового сектора Кабінету міністрів досить докладно вивчався досвід створення загальнодержавних і регіональних фондів гарантування кредитів для малого бізнесу. На жаль, з цих напрацювань нічого не було використано.

Ще одним з механізмів сприяння кредитів для малого бізнесу є створення державного фонду здешевлення кредитів. В Україні формально щороку державним бюджетом передбачається виділення коштів на здешевлення кредитів для малого бізнесу. Але і самі суми, і тим більше відверто непрозорий механізм їх використання не дають підстави говорити, в нас існує стабільна, постійно діюча система бюджетної підтримки здешевлення таких кредитів.

Купуй у малого бізнесу

Поширеною практикою підтримки малого бізнесу є передбачені бюджетним законодавством багатьох країн норми, згідно з якими певний відсоток від загального обсягу робіт і послуг, що сплачуються за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, обов’язково мають бути придбані в представників малого бізнесу.

Також не зайвими були б певні вимоги щодо прозорості діяльності та розміру офіційної зарплати, що сплачується найманим працівникам, до тих представників малого бізнесу, котрі хотіли б узяти участь у продажу товарів та послуг за бюджетні кошти.

Тобто різні форми державної підтримки малого бізнесу можуть і повинні сприяти як їхньому розвиткові, так і прозорій діяльності.

Борис Кушнірук, економіст

УНІАН в Google News