Конституційний суд: одноразовий чи постійно діючий?

Різкі коментарі на адресу КС, що супроводжують очікування його вердикту, поступово готують ґрунт для висловлення йому недовіри та неадекватної реакції сторін на можливі несподіванки в цьому вердикті...

Різкі коментарі на адресу Конституційного суду щодо указу Президента про розпуск ВР, що супроводжують очікування вердикту КС, поступово готують ґрунт для висловлення йому недовіри та неадекватної реакції сторін на можливі несподіванки в цьому вердикті.

Наприклад, як після заперечення легітимності Суду опозиція прокоментує визнання указу Президента конституційним (якщо таке буде)? Заявить, що задовільне для неї рішення стало наслідком її публічного демаршу? Чи, може, приєднається до обурення коаліції?

Чи як, навпаки, коаліція сприйме бажане собі визнання Судом указу неконституційним – після відвертого хамства своїх представників на адресу членів КС? Чи, може, коаліція не побажає визнавати вигідний собі вердикт, оскільки він схвалений за участю суддів, яких вона зневажає?

Усе це значною мірою залежатиме не лише від кон’юнктури, а й від мотивувальної частини вердикту. Себто – від правової або й політичної аргументації суддів.

Від неї ж залежить і відкрите нині питання: чи є склад Суду фаховим, чи залежить він від того, ким призначений, чи має підстави й надалі розв’язувати глибокі конституційні суперечності?

Конституційний суд відрізняється від усіх інших, включно з Верховним Судом, не лише тим, що його рішення є остаточними і не підлягають оскарженню, і не тільки тим, що він розглядає суто “паперові” справи, себто відповідність актів (законів, указів, постанов) Конституції. Його особливість ще й у тім, що його склад надто обмежений і не підлягає відводам та заміні в разі недовіри до конкретних суддів однієї зі сторін процесу. Як і у випадку з ЦВК, навіть хвороба суддів КС може призвести до скорочення кворуму Суду аж до його ліквідації, що зробить Суд недієздатним. Заміна ж суддів у випадках, передбачених законом про КС, можлива лише в результаті тривалої і складної процедури, і аж ніяк не під час розпочатого слухання актуального питання.

Саме тому, а не лише через відсутність доказів у корупційному скандалі та моральних мотивів, неймовірним є очікуваний опозицією самовідвід судді-доповідача, а також самоусунення від справи п’яти суддів, які, на думку коаліції, висловилися на користь указу Президента ще до початку процесу...

Але саме тому й суспільство, дотримуючись приписів КС, має право на особливо прискіпливе ставлення до нього, і не лише виходячи з підозр і навіть політичних наслідків схвалених Судом рішень. Воно має ще й розуміти логіку міркувань найвищих конституційних чиновників.

Усе це прекрасно усвідомлюють обидві зацікавлені сторони теперішньої кризи. Тому коли вони навмисне нешанобливо ставляться до складу Суду, продовжуючи демонстративний зустрічний тиск на нього навіть після резолюції ПАРЄ, – доводиться визнати, що вони грають спільну гру. Або проти Конституційного суду як інституту, або проти його можливих аргументів у обґрунтуванні рішення конкретної, але зовсім не локальної справи.

Саме мотивація вердикту КС щодо указу Президента про розпуск ВР має містити суттєвий коментар щодо повноважень гілок влади, тобто всієї нині чинної Конституції у відповідних розділах, а також можливостей її подальшого реформування чи навіть переписування.

А це і є предметом справжньої боротьби сторін, які, власне, і прийшли до нинішнього рівня конфронтації через нездатність однаково “читати” закон 2222, а також через брак своєчасного тлумачення його з боку КС.

Ба більше: навіть незалежно від того, чи відбудуться дострокові вибори до парламенту, і коли саме та за яких умов, – питання подальшого реформування Конституції вже фактично погоджено сторонами – Президентом і прем’єр-міністром, опозицією та коаліцією.

Причому можна твердити, що сам по собі указ Президента, принаймні в даному пункті, уже відіграв ключову роль, аби примусити прихильників нині чинного закону 2222 визнати його недосконалість. Не варто навіть довго пояснювати, що й ПАРЄ, різко висловившись щодо конституційної реформи від 2004 року, у цьому питанні стала на бік Ющенка, частково виправдавши його указ.

А от стосовно Конституційного суду – тут цікавіше...

Він, звісно, може обмежитись оцінкою відповідності указу лише 90-ій статті Конституції, де йдеться про три підстави для розпуску парламенту. Тоді він фактично проігнорує посилання Президента на інші статті закону 2222, не давши їм оцінки.

І цим справді стане подібним до КС попереднього скликання, який визнав за можливе третій термін президентства Кучми. Нагадаймо, тодішній КС рахував терміни повноважень гаранта лише від моменту схвалення першої Конституції 1996 року, проігнорувавши попередню історію новітньої Україні від 1991 року, включно з першим президентством Кучми.

До речі, за те рішення прихильники конституційної реформи лають КС так само, як і опозиція. Тому, якщо послідовні, не мали б бути зацікавленими, аби прецедент звуженого погляду конституційних суддів на предмет їхнього дослідження повторився, лише з тією різницею, що йдеться вже не про часові рамки існування правового поля, а про, так би мовити, “просторові”.

Але щойно КС візьметься аналізувати згадані в указі Ющенка решту статей Конституції, на які посилається гарант, включно з тими, що стосуються формування парламентської коаліції та “імперативного мандата”, – як одразу порушить норму закону про КС – про заборону розглядати вади й переваги чинної Конституції. Оскільки або знайде суперечності між ст. 90 та статтями, вказаними Президентом, або вимушений буде пояснити неможливість для Президента здійснювати свої повноваження.

Щось підказує, що судді КС, разом з тими, хто перебуває під “підозрою” в кожної з політичних сторін процесу, намагатимуться уникнути самовикриття. А тому фактично одночасно з винесенням вердикту щодо президентського указу змушені будуть заперечити заборону, виписану в законі про КС, себто тлумачити вже здійснену конституційну реформу.

Після цього Конституційному суду буде легше здійснити провадження і з подання щодо останніх змін до закону про КС...

Те саме можна припустити й щодо питання про формування коаліції та імперативного мандата. До речі, у цьому контексті відкритим залишається питання і щодо “інституту” так званих позафракційних депутатів...

Так що принаймні у Президента Ющенка є підстави сподіватися на позитивний для себе вердикт КС якщо не в частині проголошення дострокових виборів, то в частині, яка стосується широкого спектра питань конституційної кризи.

Незадоволеною в цьому випадку може залишитися опозиція, або, якщо точніше, її частина в особі БЮТ, ба навіть лише керівництво блоку.

Але це дещо інша тема, оскільки безпосередньо Ющенка цікавить саме широкий контекст.

Проблему ж дострокових виборів, як відомо, опозиція має намір вирішити іншим шляхом – через складання своїх мандатів...

Водночас нервування представників коаліції в КС, яке втілюється в досить-таки брутальні форми, – теж можна пояснити лише тим, що вони дуже побоюються можливого варіанта вердикту Конституційного суду, яким було б підірвано підвалини самої конституційної реформи. А то чого б  демонструвати свою неґречність, особливо після того, як черговою постановою коаліція вже “відзадкувала” в питанні про індивідуальне членство і, на думку спікера Мороза, повністю усунула причини для указу Президента в очах КС?

Та в тім-то й річ, що “поступка”, на яку коаліція пішла під тиском указу, навіть у разі скасування дострокових виборів, але із забороною розширювати коаліцію, – все одно ставить її перед тяжким випробуванням. Випробуванням на міцність коаліції.

Нагадаймо, що розширення коаліції за рахунок “перебіжчиків” з опозиції мало на меті не лише досягнення 300 голосів задля долання вето Президента чи подальшого конституційного урізання його повноважень. Передусім воно давало змогу коаліції зберігати свою чисельну функціональність навіть у разі, якби серед фракцій – суб’єктів створення коаліції – відбувся справжній розкол. Наприклад, якби почали бойкотувати певні голосування фракції комуністів чи соціалістів. Саме на цей випадок були потрібні додаткові “позафракційні” голоси депутатів, аби нейтралізувати зовнішні ознаки цього розколу.

Нині, у разі, якщо КС відновить роботу Верховної Ради, але заборонить  офіційно включати депутатів-індивідуалів до коаліції, – буквально кілька проектів законів, запропонованих Ющенком, можуть розбити коаліцію вщент.

Тоді Ющенку залишиться внести на розгляд ВР питання про довіру до уряду Януковича, – і проблема дострокових виборів знов постане у своїй повноті, але вже у відповідності до ст. 90... Щоправда, тоді знову виникне примара переформатування коаліції або тема ціни голосів окремих депутатів від опозиції та “позафракційних”... Але створене нині політичне тло навряд сприятиме аж такому простому розв’язанню проблеми.

Що ж до ролі Конституційного суду, то варто лише додати: у разі спроби винесення спрощеного вердикту він ризикує стати одноразовим інструментом виконання політичного замовлення однієї чи іншої сторони.

А одноразовий – він і є одноразовий. Причому згадані вище особливості КС у порівнянні з будь-якими іншими судами в цьому сенсі роблять його найуразливішим.

Тож якщо КС своїм рішенням, особливо якщо воно буде спрощене й необґрунтоване, поглибить недовіру до себе, а політичним суб’єктам, як вони вже проголосили, все одно доведеться вирішувати свої проблеми в договірному режимі, – їм не буде потреби надалі утримувати такий ось “інструмент”. Краще витратити бюджетні гроші, як у нас вважають, на прихильність не суддів, а електорату.

 Він-то справді постійно діючий...

Ірина Погорєлова

УНІАН в Google News