Наступна фаза ”кризи еліт”: справжній фінал попереду

Хоча коаліція й продовжує грати дуже радикальну антипрезидентську гру й навіть розраховує на досить дотепний її “ендшпіль”, але дістатися до нього їй буде не так легко..

Мартинюк, Янукович

1 червня, закриваючи парламентське засідання, на якому були схвалені всі необхідні для дострокових виборів закони, перший віце-спікер пан Мартинюк з полегшенням оголосив, що наступного тижня ВР продовжить роботу, а ближчим часом навіть в складі більше як 300 депутатів.

2 червня про потребу продовження роботи парламенту – звісно, задля ухвалення необхідних для економіки законів, включно з “надзвичайними” для села, що постраждало від посухи, - заявив прем`єр-міністр Янукович.

 Все це – не зважаючи на те, що опозиційні сили, як і обіцяли, провели з`їзди та позбавили депутатських повноважень своїх депутатів, як за власними заявами, так і без них.

 З цього моменту опозиція вважає Верховну Раду п`ятого скликання остаточно нелегітимною. А представники коаліції – навпаки. Причому навіть не зважаючи на той факт, що принаймні 2 червня все ще продовжував зберігати свою чинність другий указ президента про розпуск ВР.

Логіка коаліції не так давно озвучена. Вона полягає в тім, що “перебіжчики” від БЮТ та “Нашої України” оскаржать припинення своїх повноважень з`їздами в судах. І ті їм ці повноваження повернуть, особливо після того, як всю судову систему коаліція передала в керування Вищій раді юстиції, до якої вже увійшов пан Медведчук.

Окрім того, оскільки в судовому порядку члени ПППУ оскаржують “обнуління” списків “Нашої України”, - то очікується, що оновлений склад ЦВК просто надасть повноваження 44 резервним “промисловцям”. Відтак, до наявних нині 260 коаліціянтів додасться рівно стільки, скільки треба для збереження легітимності парламенту.

Тимчасом Конституційний суд матиме змогу продовжити розгляд так і не скасованого указу Президента від 26 квітня і визнати його нелегітимним не лише в частині про дострокові вибори (яка нині начебто нікого вже не цікавить), а головним чином – в частині, що стосується припинених Ющенком повноважень ВР п”ятого скликання.

Завадити цьому Президент не може з огляду на угоду про призначення дострокових виборів лише на 30 вересня, в зв`язку із чим він має видати наступний указ лише наприкінці липня – початку серпня. Та й то у випадку появи “юридичних підстав” для розпуску ВР у відповідності лише до 82 ст. Конституції.

А саме відсутність таких підстав збирається й надалі демонструвати коаліція.

Більше того, якщо судова система й ЦВК, де коаліція зберігає більшість, допоможе в цій справі, то в парламенті засідатиме вже суто антипрезидентська конституційна більшість, якій навіть словом не заважатиме опозиція.

Власне кажучи, складеться саме та ситуація, лише загроза якої призвела до політичної кризи. З тією різницею, що назвати її “узурпацією влади” президентові тепер буде складно, оскільки опозиція добровільно склала з себе повноваження.

Зрозуміло, що за цих умов коаліція, а, власне, весь парламент зможе вільно займатися і імпічментом Ющенка, і змінами до Конституції, які, між іншим, за теперішнім текстом Основного закону, не має підписувати Президент.

Віктор Ющенко

Все це, вочевидь, і планується, - якщо цьому не завадять внутрішні суперечності в коаліції, а також якщо Президент Ющенко раніше, ніж передбачається угодою, не схвалить указ про оголошення дострокових виборів на підставі рішень з”їздів “Нашої України” та БЮТ, які вважає остаточними юридичними підставами.

Втім, видати такий указ Ющенко встигне принаймні до 24 червня в будь-який момент, як побачить подальші небезпечні дії ВР, що суперечитимуть “угоді трьох”. Більше того, формулювання прикінцевих положень змін до закону про бюджет, яким виділяється фінансування виборів, досить таки розпливчасто вказує на “юридичні підстави” для оголошення цих виборів. Тож Ющенко матиме право, підписавши цей закон, вимагати від уряду відповідного фінансування незалежно від дати й формулювання підстав для виборів.

До речі, в той час, як продовжується дія указу від 26 квітня, - фінансування має йти, за змінами до бюджету, на вибори, призначені саме на 24 червня. І готуватись до них має вже новий склад ЦВК...

Зрозуміло, що все це прекрасно усвідомлюють в керівництві коаліції, але продовжують діяти за власним алгоритмом. Навіть не зважаючи на те, що ідея про наповнення свого складу до більше як 300 депутатів потребуватиме часу і досить важкої та довгої судової боротьби за мандати для “перебіжчиків”, яка, радше за все, завершиться лише у Верховному суді. Котрий коаліція принаймні досі ще не прибрала до рук.

Тож який сенс в оголошеному на 3 червня засіданні погоджувальної ради коаліції та ймовірному продовженні роботи в нелегітимному складі ВР наступного тижня?

Олександр Мороз та Адам Мартинюк

Сенс один: не дати Президентові приводу почати відлік 30 днів неспроможності парламенту зібратися на пленарні засідання. І хоча спікер Мороз начебто пообіцяв, що в разі складання опозицією більше як 150 мандатів парламент не пручатиметься й не засідатиме, - однак підхід до заяв опозиціонерів та пошук їхніх зрадників не дозволяє довіряти цим словам Мороза.

В той час як можна повністю довіряти небажанню керівників ВР підвести справу під пункт 90 статті Конституції. Якою б Ющенко, зрозуміло, скористався  в наступному указі залюбки, не чекаючи кінця липня.

До речі, сама по собі конституційна норма про те, що парламент може протягом місяця не зібратися на пленарні засідання (не кажучи вже про практичну демонстрацію цього факту), - не дозволяє й Конституційному судові при розгляді указу президента щодо розпуску ВР заперечувати саму теоретичну можливість припинення повноважень Верховної Ради. Навіть на підставі принципу безперервності функціонування інституту законодавчої та представницької влади. Те саме стосується й випадку, створеного зниженням кворуму ВР до менше ніж 300 голосів.

Це, між іншим, додатково характеризує “якість” чинної української Конституції та “далекоглядність” її авторів. І одночасно ставить хрест на закликах діяти в “правовому полі”, - хоча його фактично не існує з моменту ухвалення фальшивого Основного закону.

В нашому ж теперішньому випадку все це свідчить, що хоча коаліція й продовжує грати дуже радикальну антипрезидентську гру й навіть розраховує на досить дотепний її “ендшпіль”, але дістатися до нього їй буде не так легко. І не лише через перешкоди з боку Президента чи судову тяганину.

Нині ми маємо отримати чистий експеримент самостійної праці “коаліції національної єдності” під орудою Януковича й Мороза. Що, окрім бажання усунути Ющенка та провести одночасно, а краще – замість дострокових парламентських – президентські вибори об`єднуватиме їх?

Ще й при тому, що ухвалювати закони, навіть вважаючи себе легітимним, цей парламент не має сенсу, принаймні, допоки не набуде 300 очікуваних голосів. Адже Президент їх не підпише уже автоматично...

Коаліція може ухвалювати постанови, які уряд вважатиме законами. Якщо ті його задовольнятимуть. Але навіть така дія нелегітимного парламенту, який вже попрацював в подібному режимі два місяці, останнім часом видається все більш проблематичною.

Вже знаменитий виступ  на останньому засіданні ВР екс-спікера комуніста Ткаченка щодо необхідності відправити у відставку і керівництво парламенту, і уряд, а натомість “домовитись” всім лідерам п`ятьох (не трьох!) фракцій та розставити в новообраних органах віце-спікерів та віце-прем”єрів від усіх них, - є показовим.

Цей “наївний” крик душі свідчить, що декого в коаліції однаково дістали як домовленості між Ющенком та Януковичем, так і таємна співпраця Януковича з Морозом. “Пересічні”, “маленькі” коаліціонери готові до бунту, оскільки – і це показала суперечка щодо останніх змін до бюджету – на практиці враховуються  лише інтереси великих олігархів, що вже починають “з`їдати” статки дрібніших “колег”.

А попереду – ще гірша перспектива, оскільки Янукович, торгуючись зі своїми партнерами по коаліції за місця для них в своєму майбутньому блоці, може виставити й зовсім непомірну економічну ціну очікуваних постанов.

З іншого боку, націлюючись навіть на президентські вибори (якщо справа з набуттям 300 голосів для імпічменту та змін до Конституції вигорить), - коаліція розколюватиметься з приводу рейтингу для кожного зі своїх кандидатів...

Одне слово, побачити й дати подивитися на цей процес громадянам зацікавлені і Президент, і опозиція. Звісно, задля використання ще й цього “видовища” для дострокових парламентських виборів, де їм тепер в будь-якому разі треба здобувати лише перемогу.

А оскільки впливати на внутрішньокоаліційні процеси, окрім їхнього припинення черговим указом, президент практично не здатен (і тут, зрозуміло, навряд йому зарадить той же реанімований Медведько), - очікування бажаного розколу коаліції є дуже ризикованим для помаранчевих. Із зазначених вище причин.

Але принаймні можна твердити, що остання фаза парламентської кризи може виявитись не лише цікавою для політичних гурманів, але й об`єктивною з точки зору внутрішньої трансформації українського істеблішменту.

Хоча й це – лише крок до завершення “кризи еліт”, справжній фінал котрої ще далеко попереду. Там, де публічний “суспільний договір” задовольнятиме й самі еліти без таємних змов.

Ірина Погорєлова