До чорнобильців у Маріїнському парку не вийшов жоден урядовець

Хоча їм заборонили голодувати під національним прапором, вони все-таки тримають український стяг у замерзлих руках. «Це наш прапор... Влада нас пограбувала, залізла нам у кишеню…»

Хоча їм заборонили голодувати під національним прапором, вони все-таки тримають український стяг у замерзлих руках. «Це наш прапор... Влада нас пограбувала, залізла нам у кишеню…»

По-справжньому зимно й сніжно стало тільки сьогодні… І саме сьогодні в Маріїнському парку столиці чорнобильці перейшли на сухе голодування.

На вулиці нуль градусів, падає мокрий сніг, ледве змушую себе вийти з теплого кабінету, щоб дійти в Маріїнський парк, поспілкуватися з голодувальниками. З 30 листопада ці люди не мали в роті й крихти їжі, до того ж сплять уже кілька днів просто неба. Навіть професійні безхатченки не ризикують цього робити…

Голодувальники встановили б собі намет, але ситий український суд заборонив їм це зробити.

Ліквідатори-чорнобильці наголошують, що не вимагають чогось надзвичайного:

– Ми не вимагаємо нічого надзвичайного, – уже вкотре повторюють вони, – ми вимагаємо свого, того, що вони в нас забрали. Влада нас пограбувала, залізла нам у кишеню.

Ліквідатори вимагають пенсії, яка належиться їм за законом, - від шести до десяти тисяч гривень.

– Це та наша мінімалка, яку ми відсудили в суді. Ми більше нічого не вимагаємо, ніяких 30 чи 50 тисяч. Просто віддайте нам наші пенсії – і все.

Хоча їм заборонили голодувати під національним прапором, вони все-таки тримають український стяг у замерзлих руках.

– Це наш прапор. Вони багато чого ще заборонили, і що?.. Нехай тоді знімуть прапор з Кабміну та з інших установ, – каже Василь Миколайович, один із тих, хто оголосив сухе голодування.

– Хіба ви не бачите, що влада проводить геноцид власного народу, – каже пан Володимир з Лисичанська (Луганщина). – Більше я нічого не можу сказати. Подивіться на моє обличчя, на ньому все написано. Нас ніхто не бачить і не чує!

Вони зізнаються, що їм не соромно за себе, не соромно, що їхній регіон обрав Януковича, їм соромно за самого Януковича, що він допустив таке. А вони йому повірили.

Чорнобильці вдалися до сухого голодування, тобто відсьогодні вони не п’ють навіть воду. Але… Запитую, чи знають вони, що це небезпечно. Вони знають, проте іншого виходу, як іти до кінця, не бачать. Тим більше що вони з Донбасу – люди загартовані.

– І ми тут не зігнемося, стоятимемо до останнього! А як інакше достукатися до влади? Нехай ВОНИ думають, чи безпечно для нас голодувати чи ні.

Та в Кабміні (він якраз навпроти Маріїнки), не до них. Голова уряду Азаров так і не прислав парламентера бодай поговорити з донбасівцями...

У кожного ліквідатора Чорнобильської катастрофи своя історія. Проте всі вони схожі тим, що ніхто тоді не знав, на що йде. А хто знав, не міг відмовитися, адже ніс службу. І тільки через пару років кожен із них зрозумів і відчув, чого їм коштував їхній обов’язок.

Петро – інвалід другої групи. Йому щомісяця на ліки йде в середньому більш як дві тисячі гривень.

– А якщо лежати в лікарні, – розповідає він, – то це ще більше, бо навіть якщо ти лікуєшся як чорнобилець, все одно змушений купувати ліки й платити лікарям.

Історія Петра класична: він служив у армії, і їх привезли в Чорнобильську зону.

Чоловік розповідає що до його рідних на Луганщині приходить дільничний, ставить різні запитання, щось вивідує, а потім начебто радить просити вплинути на голодувальників, аби вони припинили акцію. Тож вони не знають, що їх чекає, коли повернуться додому.

Як повідомлялося, їм навіть не дозволили встановити намети, хоча при «помаранчевій» владі донецькі тут жили в наметах місяцями…

– Та що ж це таке, навіть під час війни до ворога пускають «Червоний хрест», а тут усі сторони мирні, але не дозволяють намета встановити.

Нардеп від НУ-НС Куликов утішає протестувальників:

– Завтра з трибуни виступатиме той дебільний уряд. І якщо в мене буде можливість, я спробую наполягти, аби уряд дозволив вам установити намети.

Ніна Сергіївна з Троєщини, теж ліквідатор, живе в Києва, але прийшла підтримати колег:

– Я голодувала три дні й припинила, мені дуже важко, бо в мене цукровий діабет, я можу впасти в кому. Я ходжу спати додому, але щодня з самісінького ранку приходжу сюди. А ходжу додому, щоб посушити взуття голодуючих, попрати щось.

Повз нас проходить Куликов, Ніна Сергіївна користується нагодою:

– Ото наші народні депутати ходять, ходять, а хоч би хтось допоміг встановити намет.

Вона буквально плаче:

– Пожалійте наших чоловіків! Ми ж вас обрали, а ви всі так над нами знущаєтеся.

– Ми жаліємо, але ось бачите, міліція не дає…

Ніна Сергіївна радить йому встановити громадську приймальну, тоді точно дозволять, чи хоча б дати кілька машин, аби люди могли вночі поспати. Нардеп вдає, що замислися над цим.

Жінка стверджує, що коли вони йдуть з парку, то за ними стежать якісь люди. Тут і справді крутяться, крім міліції, якісь молодики в чорних шкірянках, вони відмовляються називатися й кажуть, що «чекають друга».

До вечора чорнобильці, які зранку оголосили голодування, не витримали, їм погіршало, і вони, як сказав голова ініціативної групи Микола Костєв, пішли на лікування. Він теж припинив голодування – у нього піднялася температура до сорока градусів, і він узагалі ледве говорить.

Нардепи з різних політичних сил цілий день ходили до голодних чорнобильців, проте ніхто так і не допоміг їм бодай установити намет.

За цілий день до них не з’явився жоден урядовець…

Оксана Климончук

Фото УНІАН

УНІАН в Google News