Що стоїть за другим пришестям Володимира Горбуліна

Призначення Горбуліна виконувачем обов’язків секретаря РНБОУ викликає закономірне запитання: чому Ющенко так відверто нариваєтья на звинувачення у „рецидивах кучмізму” та „дежавю”?

Призначення Володимира Горбуліна виконувачем обов’язків секретаря Ради національної безпеки та оборони викликає закономірне запитання: що спонукало Віктора Ющенка нариватися на звинувачення у „рецидивах кучмізму” та „дежавю”? Адже мало хто в Україні не знає, що Горбулін чимало років на тій самій посаді був правою рукою Леоніда Кучми. Крім того, що десятки років він вважався близьким другом Даниловича й користувався серед лічених на пальцях осіб правом звертатися навіть до президента Кучми на „ти”.

Отже, аргументи на користь кандидатури Володимира Павловича мали бути доволі серйозними. Відразу згадуються професіоналізм, досвід, інтелект, перебування „в темі”, працездатність… Але, якщо відверто, багато кадрових призначень (і звільнень), підготовлених Секретаріатом Президента, демонструють, що ці критерії аж ніяк не є пріоритетними.

Зате призначення Горбуліна в.о. секретаря РНБОУ дало Віктору Андрійовичу цілу низку суто політичних переваг. По-перше, 67-річний „старо-новопризначенець” уже не може, згідно з законом про державну службу, претендувати на те, щоб позбутися префікса „в.о.” І це дає Ющенкові простір для подальших кадрових рішень. А то з боку деяких політичних сил (зокрема БЮТ) уже залунали голоси про необхідність винесення цієї посади на коаліційні торги. Президент поки що заповнив вакансію, припинивши ці неприємні розмови. Але зберіг за собою можливість згодом легко поміняти Горбуліна на потрібну в даній ситуації людину. Хоча цілком може й тримати його як „в.о.” стільки часу, скільки йому забажається. Саме як „в.о.” Горбулін довго керував Головною службою оборонної політики в Секретаріаті Президента. Свобода маневру завжди була одним з вирішальних чинників для Ющенка при прийнятті політичних рішень.

По-друге, постать Горбуліна є зразком рівновіддаленості. Ніхто не закине Ющенкові, що він наблизив до себе представника якогось клану або політичної сили на шкоду іншим. Ні до БЮТ, ні до „донів”, ні до „любих друзів”, ні до навіть „дніпропетровських” Горбулін жодного стосунку не має. Водночас він користується великою і щирою повагою як у „помаранчевих”, так і „біло-блакитних” еліт. Свій перехід від Кучми до Ющенка він здійснив інтелігентно, без биття в груди й красивих словес (пригадується його стаття з аргументованою і розумною критикою доказів Глєба Павловського на користь кандидатури Януковича, яка і позначила цей перехід).

Так само рівновіддаленим (можливо, у даному разі точніше сказати – „рівнонаближеним”) Горбулін є не лише у внутрішньо-, але й у зовнішньополітичному сенсі. Так, він є загальновизнаним ідеологом євроатлантичної інтеграції України, але й у російської еліти (як управлінської, так і інтелектуальної) Володимир Павлович не викликає відрази й має багатющий досвід спілкування з її провідними представниками. Чимало експертів покладають на Горбуліна сподівання щодо істотних зрушень в обох основних напрямках української зовнішньої політики.

По-третє, Горбулін – це Горбулін. Керівник РНБОУ – своєрідна посада. Вона надто залежить від того, хто її обіймає. Якщо Кінах на ній був нічим, Радченко – ніким, Марчук – майже ніким, Порошенко – кимось (або альтернативою комусь), то Горбулін був фактично другою особою в державі. Звичайно, сам у нечисленних інтерв’ю після свого призначення Володимир Павлович скромно розповідає про те, що лише налагодить більш-менш роботу апарату РНБОУ, внесе „деякі організаційні начала в роботу Радбезу”. Проте варто прочитати уважніше уривок його інтерв’ю виданню „Комерсант-Україна”: „Це повинен бути справді аналітичний центр стратегічного планування – авторитетний орган, що покладається на свій розум, принциповість і совість, а не на повноваження. Можливо, нам варто зробити так, щоб апарати РНБО і Секретаріату Президента стали двома серйозними складниками, котрі виключили б нестачу інформаційної та аналітичної роботи, необхідної для Президента”.

За характерним для Горбуліна обережним багатослів’ям явно стоїть бажання створити на базі РНБОУ потужний і незалежний альтернативний потік інформації та аналітики, який виходив би безпосередньо на Президента. І зробити РНБОУ щонайменше не нижчим за впливовістю від Секретаріату (ішлося „два серйозні складники”). Він уже робив це за Кучми, очевидно, здатен зробити і за Ющенка. І побути ще певний час в улюбленій для нього ролі „сірого кардинала”.

По-четверте, Ющенко вже відчуває неприємні для себе наслідки „просідання” деяких функцій, які усталилися за РНБОУ. Коли уряд подає на звільнення губернатора Київщини Євгена Жовтяка, аргументуючи це рішення „зниженням показників”, видається указ Президента, а потім Жовтяк демонструє дані Держкомстату, які свідчать, що показники не знижувалися, а районний суд призупиняє дію указу, то авторитету це главі держави, м’яко кажучи, не додає. Раніше, за старого режиму, саме РНБОУ відводилася ключова роль при підготовці звільнень високопосадовців. Ретельно збиралася інформація про кандидата на виліт з посади, складалася у теки, видавалася учасникам засідання РНБОУ – і Радбез проводив потужну артпідготовку, після котрої звільнення принаймні виглядало вмотивованим. Не виключено, що цю „проскрипційну” функцію буде повернуто РНБО після „внесення деяких організаційних начал”. Інакше подібні інциденти можуть стати поганою традицією.

По-п’яте, є ще одна доволі важлива обставина, яка могла відіграти свою роль при призначенні Горбуліна. Річ у тім, що Володимир Павлович уже понад десять років курирує один з „найсмачніших” секторів зовнішньої торгівлі України, напряму пов’язаний з питаннями національної безпеки. Ідеться про торгівлю зброєю. Це потужні фінансові потоки, а Горбулін знає тут кожну течію і кожен струмочок. Вивчав їх і на посаді секретаря РНБОУ у своє перше пришестя, і на чолі Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу...

Микола Писарчук

УНІАН в Google News