Пригоди Тимошенко в Італії

Юлія Володимирівна сказала, що колишньому президентові Кучмі треба вкоротити язика за те, що він назвав усіх, хто виїздить за кордон повіями... Тимошенко написала сценарій до фільму "Мати- мачуха"

Коли журналісти одержали прес-релізи, де зазначалося, що в фільмі «Мати-мачуха» Юлія Тимошенко виступає як у ролі ведучої, так і сценаристом, то довго сумнівалися. Звісно, наближаються вибори, і тому можливо все, але якось не вірилося, що лідер БЮТ виступає одразу автором і ведучою фільму «Мати-мачуха», який був сьогодні презентований у столичному кінотеатрі «Україна».

Той факт, що це не жарт, довелося усвідомити тільки тоді, коли її справді почули й побачили на екрані. Натомість живу Юлію Володимирівну близько години чекали біля входу в кінотеатр, а вона проникла всередину тихо, через чорний вхід. Сеанс почався.

На прем`єрі фільму «Мати-мачуха»

Отже, у фільмі «Мати-мачуха» Юлія Володимирівна з`являється перед нами як на рідній землі, так і в далекій Італії. Добре, що лідер БЮТ особисто порушує проблему наших «заробітчан», які виїхали за кордон за довгим євро. Вона відвідує бідні квартали Неаполя, де ми можемо бачити типові подвір’я немов з мультфільму «Пограбування по-італійськи». Тільки якщо там герої кричали: «Радій, Маріо! Лючія принесла трійнят!», то у нинішніх мешканців цих двориків українські імена.

Слід сказати, герої Юліного фільму практично не народжують, тому що більшість з них – тітоньки похилого вже віку. А дражливу тему проституції Тимошенко у фільмі цнотливо оминає (щоправда, вона торкнулася її після, але про це - нижче). Кілька цікавих моментів: виявляється, українці, які живуть в Неаполі, збираються біля пам`ятника Гарібальді. Тут вони ласують помідорами з салом, чим виділяються з основної маси інших людей. У фільмі добре обігрується сумнів: кого ж вважати матір`ю, а кого – мачухою, Україну чи Італію. Деякі українці, щоправда, пересуваючись з однієї країни, кажуть, що їдуть з батьківщини на батьківщину. 

Тимошенко спілкується із земляками в Італії

Юлія Володимирівна неодноразово наголошує, що в Неаполі живуть близько 200 тисяч українців. Чесно кажучи, не дуже віриться, адже населення самого міста – лише мільйон двісті. 

Бути туристом в Італії приємніше...

Автори фільму також стверджують, що в Італії 3-4 мільйони наших співвітчизників, і це тільки третє місце за чисельністю з усіх мігрантських громад. Враховуючи, що в Італії живуть трохи більше 56 мільйонів осіб, щось дуже вже багато виходить. Ну, гаразд, хтозна.

У своєму дебютному фільмі сценарист-початківець Юлія Тимошенко не пропустила жодного штампу. Якщо йдеться про рідну землю, то тут головні атрибути храм, рушники, гніздо лелеки і хрести, поставлені людьми, які вирушили на чужину. Потрапивши до Неаполя, ми бачимо піцу і чуємо звуки опери.

Як ведуча Юлія Володимирівна дотримується свого фірмового стилю «уті-путі»: це постійний кому у горлі, сльози, що підкотили майже до самих повік, і таке інше зменшувально-пестливе. Це робить натяк куди вже прозорішим: мати у фільмі - сама Юлія Володимирівна. Вона цілується з усіма, обнімається, твердо обіцяє поліпшити життя українців, а після фільму каже, що він знятий не тому, що вибори, ні.

Зустріч в українській школі Неаполя

Є в картині і відверті неув`язочки. Так, незрозуміло, де цим мігрантам гірше: в Україні чи в Італії. Те, що Україна «з нашим хамством» – стовідсоткова мачуха, навіть казати зайве. Але чи мати Італія – ще питання. Одні герої фільму кажуть, що їм тут уже добре, інші скаржаться на незнання мови, багатогодинний робочий день, облави, які влаштовують карабінери тощо. Якщо чесно, складається відчуття, що багатьом з цих людей буде тяжко скрізь. 

Випадкова зустріч на вулиці

Запросили на прем`єру і героїв фільму. Одна «заробітчанка» розповіла, як після помаранчевої революції всі мігранти сиділи на валізах у очікуванні, що все в країні зміниться. Але після того, як «проффесор» з двома літерами «ф» узяв владу в країні», стало ясно: надії марні. Вирішили назад не їхати. Ось воно, легендарне довготерпіння українських «заробітчан»: більше року просидіти на валізах! Адже після перемоги революції в Україні були два помаранчеві прем`єр-міністри, один з яких (з лютого по вересень 2005 року) – сама Юлія Володимирівна.

Про дражливе все ж таки поговорили. Тимошенко сказала, що колишньому президентові Кучмі треба відрізати язика за те, що він назвав усіх, хто від’їздить за кордон, повіями. Юлія Володимирівна заявила, що багато наших «заробітчан» - культурні люди з дипломами про вищу освіту (справді, ці самі дипломи так заважають займатися проституцією). Самі ж українці, судячи з фільму, несуть італійцям інтелект і духовність. «Те, чого у них ніколи не було», - прямо каже Тимошенко.

Ось загалом і все. Насамкінець хотілося б дати пораду ведучій і сценаристові (маю право, оскільки сам писав сценарії). Юліє Володимирівно, у вас у фільмі немає жодної історії, викладеної від початку до кінця. Коли робитимете наступний фільм, розкажіть про якусь сім`ю: хто ці люди, коли вони виїхали з України, чим конкретно займаються в Італії. Добре було б, скажімо, показати один день з їх життя. Можна представити кілька сімей. Це, звісно, банально, але працює добре, адже глядач повинен проникнутися співчуттям до них.

І не треба використовувати пісню «Ой, летіли дикі гуси». Вона, звісно, про «заробітчан», але про специфічних «заробітчан», «дикими гусями» у всьому світі називають найманців. Українці чудово показали себе щодо вояцьких чеснот на службі в різних країнах, але з вантажниками, прачками і доглядальницями це не має нічого спільного. Створюючи свій новий фільм – цього разу, як заявлено в планах, про українців Іспанії і Португалії, - добре б взяти це до уваги.

Антон Зікора