Рівно три роки тому в Росії знищили журналіста Щекочихіна

Він писав про діяльність ГБ. Російська цензура не дозволила розмістити некролог навіть у “Литературной газете”, де він починав публікувати свої розслідування...

Даремно сьогодні очікував я зливи публікацій у російській пресі (або хоча б у російському Інтернеті) про „Щекоча”, Юрія Щекочихіна. Адже саме сьогодні cповнилося рівно три роки від дня його загадкової і досі не розслідуваної до ладу смерті. Лише газета „Наша Самара” посміла передрукувати невеличку замітку з сайту „Русская Германия”... Чи не причиною цієї майже абсолютної тиші на неозорих російських інформаційних просторах є та обставина, що Юрій був автором блискучої і гнівної книжки „Раби ГБ”?

3 липня 2003 року у видатного майстра журналістських розслідувань раптом розвинулася потужна алергія. Так званий „синдром Лайєлла” був настільки страшним, що в журналіста пасмами відпадала шкіра, дуже швидко розвинувся набряк мозку. Досі ніхто не отримав відповіді на запитання, яка речовина спричинила таку реакцію організму. Досі його друзі, російські демократичні журналісти та правозахисники упевнені, що „Щекоча” отруїли.

Даремно легендарний генерал міліції, голова комітету Держдуми з безпеки Олександр Гуров звернувся в той же день до російської генпрокуратури з проханням порушити кримінальну справу за фактом смерті свого друга Юрія Щекочихіна. Цього зроблено не було.

Щекочихіна ненавиділа і кримінально-бюрократична мафія, і правоохоронці, покликані з цією мафією боротися. Саме Юрій у своїх знаменитих інтерв’ю з Гуровим 1988 року „Лев готується до стрибка” і „Лев стрибнув” показав, що в СРСР сформувалася потужна організована злочинність, яка зрослася і з бюрократичним апаратом, і з верхівкою правоохоронних органів. Саме Щекочихін був автором сотень статей і доброго десятка книжок з „убивчою” інформацією про „діяння” злочинців та їхніх покровителів у МВС та КДБ.

Відомо, що за кілька днів до смерті він їздив до Рязані - міста, у якому вже кілька років розслідував знамениті „навчання ФСБ” з мінування та підриву будинків.

Юрій Щекочихін заслужено вважався совістю радянської і пострадянської журналістики. Він був якимось несьогосвітнім – безсрібником, геть не прилаштованим до матеріального життя. Ані шеляга брудних грошей не прилипло до його рук.

Більш як десять років провідний журналіст СРСР прожив у маленькій однокімнатній квартирі у підмосковному Очакові, у старенькому будиночку біля старенької школи. Одне достоїнство було в цієї квартири – велика кухня, яку сам Щекоч, як згадують друзі, називав „Крейсер”. На демократичному крейсерському дивані доводилося ночувати і міліцейському начальству, і спартаківським фанатам, і всесвітньовідомим письменникам, і акторам-початківцям. Знав цей диван Ролана Бикова, Олексія Германа, Едуарда Успенського, Юлія Кіма, Юрія Роста...

Згодом Щекочихін обміняв „Крейсер” на іншу однокінатну квартиру, яку, втім, залишив першій дружині. Натомість отримав крихітну літгазетівську дачку в селищі Мічурінець. Коли закінчувався його перший депутатський термін у Держдумі, йому зателефонував ошелешений головний кремлівський господарник: „Юрію Петровичу! Кажуть, у вас, єдиного з депутатів, немає власної квартири?”

Щекоч підтвердив.

„Тоді ми просто сьогодні можемо виписати вам ордер на однокімнатну квартиру в гарному будинку. Але краще ви додайте зараз двадцять тисяч доларів – і отримаєте двокімнатну!”

„Немає у мене двадцяти тисяч”, - чесно зізнався Щекоч.

„За чим справа стала? Поїдьте додому – та й привезіть, я почекаю!”

Не міг собі навіть уявити держчиновник, що в депутата Держдуми не знайдеться в кишені такого дріб’язку, як двадцять тисяч доларів.

У підсумку Щекочихін отримав однокімнатну квартиру.

Він прожив у журналістиці тридцять чудових і плідних років. Починав з „Московського комсомольця”, потім у віці 21 року почав вести у „Комсомольской правде” суперпопулярну шпальту для тінейджерів „Алый парус». З 1980 по 1996 рр. був редактором відділу розслідувань у тодішній зоряній „Литературной газете”, у якій три роки тому не знайшлося місця для елементарного некролога. З липня 1996 року і до смерті був заступником головного редактора „Новой газеты”.

У 1990 році Щекочихін став народним депутатом СРСР, причому був обраний нашими земляками – жителями тодішнього 413 виборчого округу Луганської області. Інженери Ворошиловградського заводу ім. Леніна самі зателефонували до журналіста-правдошукача й запропонували висуватися на Луганщині.

Згодом Юрій Петрович з удячністю згадував Ворошиловградський обком КПРС: своїми недолугими стараннями той усе зробив для перемоги Щекочихіна, який набрав близько 80% голосів. Заборона на відвідання заводів кінчалася тріумфальними виступами прямо з вантажівки перед робітниками. Публікації у місцевій партійній газеті про те, що Щекочихін хоче продати Курили японцям, викликали гомеричний регіт у місті. Апофеозом стала спроба з літака АН-2 розкидати по місту листівки на підтримку обкомівського кандидата. За іронією долі, листівки упали на похоронну процесію...

Перемогу святкували, згадував Щекочихін, удома в „чудового журналіста й поета Пєті Шевченка, який очолював штаб кампанії. Його вбили у 97-му, після серії статей у пресі про роботу спецслужб. Його фотографія висить над моїм ліжком. Я вже відплакався” (Юрий Щекочихин, „Рабы ГБ»).

Чи відплакалася Росія за Щекочихіним? Якщо й плаче, то сльози ковтає мовчки...

Микола Писарчук

УНІАН в Google News