ОСТАННІЙ ПРИХИСТОК ДЛЯ СЕРІЙНИХ УБИВЦЬ

Перетинатися, спілкуватися, дивитися в очі один одному не дозволено... Їжу розносять окремо в кожну камеру... Репортаж із місця, звідки не виходять

День у Кирила проходить, як у звичайного середньостатистичного українця: сніданок-робота-телевізор-книги. Єдина відмінність у тому, що відбувається все це за огорожею та колючим дротом, під наглядом кількох сотень озброєних людей. Кирило – довічно ув’язнений, і за зачиненими дверима йому доведеться провести все своє життя. Таких, як він, називають «розстрільниками». У 1996-му чоловіка засудили за тяжке навмисне вбивство до розстрілу, але того ж року був введений мораторій на смертну кару, відтак найвищу міру покарання замінили на довічне ув’язнення.

«Я – людина, засуджена до смертної кари. І тільки через те, що я залишився жити, я вже не можу порівнювати чи обирати умови проживання – мені всюди добре, тому що я живий. А тут…Тут вдалі умови, аби подумати, куди свій шлях далі прокласти», - розповідає Кирило. Свій життєвий шлях у цій тюрмі він коротає вже чотирнадцятий рік. Із колишнього вбивці Кирило намагається перетворитися на релігійну та порядну людину: «Я тут досить довго. Не можу сказати, що все обдумав, але із Божою допомогою багато у чому покаявся», - переконує він.

Довічно ув’язнених у житомирській установі з виконання покарань № 8 майже 200 осіб. Це – одна з перших тюрем, за гратами якої почали відбувати покарання "розстрільники". Тут же перебуває і Анатолій Онопрієнко - перший серійний вбивця, смертну кару якого замінили на пожиттєве ув’язнення. Тюрму будували ще 100 років тому. Її проектувальник відсидів по добі у кожній камері: за однією версією, аби відчути на собі складність перебування в ув’язненні, за іншою – так його покарав імператор за розкрадання будматеріалів.

Засуджені щодня по годині розглядають небо «в клітинку»: рівно стільки триває прогулянка довічно ув’язненого. Від камери двір відрізняється хіба що свіжим, але все-таки тюремним повітрям. У спеціально облаштованому дворику є можливість займатися спортом, навіс, аби перебувати на свіжому повітрі за будь-якої погоди у будь-яку пору року. Виводять в’язнів по одному – через спеціальні криті переходи із охороною, з собакою, у наручниках. Гуляють також по одному. Зустрічатися із тюремними «сусідами» не можна, вони часто навіть не знають хто поруч, за стінкою. Це – установа максимального рівня безпеки, тому перетинатися, спілкуватися чи то навіть дивитися в очі один одному їм не дозволено. Навіть їжу в’язням розносять окремо в кожну камеру: спільної їдальні в «довічників» не може бути. Не мають вони і спільного меню: для різних категорій осіб – хворих на певні діагнози, чи тих, хто реабілітується після тяжких хвороб, – готують різні страви: дієтичні або більш насичені вітамінами.

Камери одна від одної не відрізняються: все стандартно, навіть особисті речі майже однакові. Стіл, стілець, два ліжка, телевізор і умивальник -  таким є інтер’єр. Покарання відбувають по двоє, але проходить постійна ротація, і сусідів раз у раз змінюють. Є такі злочинці, які співкамерників не мають. Наприклад, засуджені зазвичай відмовляються від сусідства з серійними вбивцями і мають на це право. Втім, тих, хто сидить по одному, мало. Всі – по двоє: разом працюють, разом відпочивають. Виготовляють тротуарну плитку та деталі для меблів, але замовлень нині стає дедалі менше, тому більшість ув’язнених свій час проводять по камерах. «Дозвілля таке, як і в людей по ту сторону паркану, ніяких принижень людської гідності нема, ув`язнений може займатися всім, чим він хоче», - каже начальник управління виконання покарань у Житомирській області Сергій Сисоєв.

Книги, телепрограми, спорт та молитви – це звичайний та практично весь спектр занять у тюрмі. Щоправда, телепрограми в’язні можуть переглядати тільки ті, які керівництво дозволить. В установі є спеціальне приміщення, звідки йде трансляція телепрограм. Ув’язнені мають свою молитовну кімнату. Це переобладнена під невелику капличку камера: є ікони, Біблія та Священа Вода, але це все – за гратами, тому навіть свічку поставити не можна.

Єдине приміщення, яке нагадує засудженим життя на волі, - це кімната психологічного розвантаження. «Тут ми маємо змогу проводити з засудженими заняття за індивідуальними та груповою формою», - пояснює заступник начальника управління соціально-виховної роботи управління виконання покарань у Житомирські області Анатолій Бобрильов. У кімнаті все – світле та просторе, сучасні меблі, акваріум, аудіо- та відеотехніка. В такій атмосфері можна проконсультуватися з психологом, послухати музику чи просто подумати. З в’язнями проводять спеціальні тести, заняття за різними методиками, словом, намагаються психологічно розвантажити та відволікти від постійного перебування у замкненому просторі. Єдине, чого не роблять психологи, так це не вселяють надії на звільнення. «Робота в основному спрямована на подальше відбування покарання. Ми використовуємо різні методики, але здебільшого це – тести», - каже психолог житомирської установи № 8 з виконання покарань Віталій Мельниченко.

Його колезі, також співробітнику в`язниці В’ячеславу Газаряну 41, але вже за рік він може вийти на пенсію. Про свою професію, як і більшість його колег, Газарян говорити не любить, а якщо вже й розповідає, то каже мало і тільки по справі. Жартує: військове звання навчило та зобов’язує. «Працювати дійсно складно, тому що працюємо ми з людьми, які відбувають покарання не за якийсь дрібний проступок, а за вбивство, за крадіжки у великих розмірах, за розбій, тому з цими людьми важко, але ми справляємось», – каже він. Газарян заспокоює себе тим, що виконує суспільно важливу місію – охороняє спокій людей від небезпечних злочинців.

У Департаменті з питань виконання покарань констатують, що позитивно налаштованих людей серед співробітників тюрем стає дедалі менше. Більшість в’язниць нині недоукомплектовано на 10-15%: з мінімально необхідних 52 тисяч працює лише 46 тисяч. «Вони виконують суспільну місію, а що як вони завтра скажуть, що не вийдуть на роботу? Що робити далі суспільству?! Вони – військова міліція, але специфіка дуже серйозна», – каже голова Департаменту з питань виконання покарань Василь Кощинець. Він пояснює, що роботу в тюрмі вважають непрестижною: немає заохочень, а зарплатня замала, до того ж доводиться працювати понаднормово. «Порахуйте, 12 через 12 [годин - Авт.], графік такий, це він лишається один на один з цією аудиторією. Якщо сказати чесно, можна пожартувати, – він [співробітник в`язниці - Авт.] відбуває покарання», - каже Кощинець.

Часто у тюрмах працюють цілими сімейними династіями, а ось випадкові люди відразу відсіюються. Перш ніж взяти на роботу до в’язниці, людей випробовують фізично і психологічно. В них має бути вища юридична чи педагогічна освіта, служба в армії та підготовка на спеціальних курсах. Триває вона близько трьох місяців, адже перед роботою в тюрмі проводять повний вишкіл. В Україні таких працівників готують у Дніпродзержинську та Білій Церкві.

Те, що будь-хто працювати в установі з виконання покарань не зможе, підтверджують і психологи. Свідомо «за грати» можуть піти тільки зрілі люди зі стійкою психікою та сталевими нервами. Кандидат психологічних наук Наталія Максимова каже: «Якщо людина "з вулиці" потрапляє за грати, вона дуже швидко звідти йде, витримують тільки особистісно зрілі, емоційно стійкі. Я б не сказала, що це депресивна професія, тому що ті люди, які на своєму місці, намагаються змінити ситуацію, вони таким чином будують стосунки, щоб із негативу і гнітючої атмосфери зробити нормальне, оптимістичне життя».

За словами психолога, в тюрмах складно працювати з кількох причин. Перша - замкнений простір. «Сама атмосфера! Всі ці грати, стіни, звичайно, це одразу напружує, і весь час бути в цьому замкнутому просторі - важко для психіки», - зауважує Максимова. По-друге, є загроза життю, адже весь час потрібно бути пліч-о-пліч із злочинцям, а по-третє, це – велика відповідальність. Тюремні співробітники відповідають і за заворушення в установі, і за бійки, і за внутрішні непорозуміння та конфлікти. «Завжди є небезпека, що щось станеться: або з життям самого працівника колонії, або  на території. Людина несе за все відповідальність, а це дуже великий тягар у людей», - пояснює психолог.

На Заході в установах покарань особа може працювати не більше п’яти років, після цього мусить змінити або місце роботи, або професію. В Україні ж для працівників в’язниць таких часових обмежень немає. Співробітники установ виконання покарань здебільшого нікуди не переходять і місця роботи не змінюють, а їхній пенсійний вік складає 35-40 років, утім, більшість із них залишаються на службі за гратами набагато довше. Змінюються ув’язнені в камерах, облуплюється стара цегла на старих тюрмах, проходять роки, а вони залишаються вільними за гратами.

УНІАН в Google News