Побачити в темряві

Днями у Києві презентували кінострічку, яку можуть побачити незрячі люди. УНІАН відвідав кінопоказ і поспілкувався з акторами і глядачами, які мають порушення зору.

Переважна більшість зрячих людей при спілкуванні із незрячими намагаються уникати слова «бачити», бо вважають, що саме лише це слово викликає дискомфорт у людини з порушеннями зору. Втім, на думку британського вченого Джона Галла, автора книги «Бачити в темряві: Досвід незрячої людини», незрячі люди слово «бачити» трактують по-іншому, адже бачать в інший спосіб.

Наприкінці минулого тижня в столиці відбувся перший кінопоказ української документальної стрічки «Я бачу», яку можуть «побачити» незрячі. Це стає можливим завдяки використанню у фільмі спеціального програмного комплексу – тифлокоментаря. По суті, це додаткова аудіодоріжка, яка пояснює глядачу те, що відбувається у конкретних сценах на екрані. Адже, що незряча людина собі уявить, те вона і бачить. «Тифлокоментар вставляється в ті місці фільму, які не зайняті голосами акторів або іншими можливими звуками», – пояснює автор тифлокоментаря, кандидат технічних наук, паралімпійський чемпіон з фехтування Андрій Демчук.

Робота над таким коментарем набагато складніша, ніж може здатися на перший погляд. Наприклад, не можна заповнювати абсолютно усі порожні від звуків «прогалини». «Зряча людина щось бачить, а щось - додумує. Ми маємо давати можливість додумувати людині, яка не бачить. Тобто наштовхнути її на ідеї. Від того, наскільки ти примусиш людину повірити в твою історію, і залежить сприйняття фільму», – підкреслює Демчук.

Андрій Демчук, автор тифлокоментаря до стрічки / УНІАН

На прем’єрний показ фільму зібралося декілька десятків людей, причому частина запрошених «зіграли» у стрічці. Глядачі сміялися, жартували, більшість давно не бачилася і хотіли погомоніти. Сеанс почався з тифлокоментаря про те, на що не звернули б увагу зрячі, але, що із перших секунд налаштувало незрячу людину на перегляд: «Темний екран, який поступово стає світлішим. Голос за кадром розповідає…»

33 дні, 3 тисячі кілометрів, 10 областей

«Я бачу» – це документальна стрічка, яка розповідає про велопробіг 2015 року «Бачу! Можу! Допоможу!». У проекті взяли участь понад 30 людей із різних міст України – Львова, Харкова, Одеси, Черкас, Житомира та Києва. П’ятнадцятеро з них були з вадами зору.

Велопробіг тривав 33 дні, протягом яких учасниками було подолано більше ніж 3 тисячі кілометрів через 10 областей України. Професійних спортсменів серед них не було.

Продюсер і режисер документального фільму «Я бачу» / УНІАН

Просюсерка фільму Вікторія Лучка розповідає, що ідея такого велопробігу належала нині покійному засновнику «Інституту соціальних студій» Миколі Пеху, який сам був тотально незрячим. «Він хотів організувати велопробіг за участю незрячих людей, і це мав бути велопробіг між Україною та Польщею під час Євро-2012. Втім, тоді не реалізувалося. Після смерті Миколи ми зрозуміли, що нам треба зробити велопробіг конкретно в пам’ять про нього», – каже вона. У організаторів велопробігу,  громадської організації «Інститут українських студій», було два велосипеди-тандеми, де на першому місці сиділа зряча людина, на другому – з порушеннями зору. Також були учасники, які їхали на власних велосипедах. Загалом, хтось їхав декілька днів, хтось тиждень чи два – все було суто індивідуально.

Для багатьох велопробіг став точкою неповернення до минулого себе. Частина героїв стрічки вперше сіли на велосипед, частина зрозуміли, як воно, їхати в тандемі. Та, загалом, учасники велопробігу відкривали для себе Україну, адже більшість ніколи стільки не подорожувала.

Фото з презентації фільму / УНІАН

Режисер фільму Ольга Фразе-Фразенко згадує закохану пару учасників з Одеси, Світлану та Івана, дівчина – тотально незряча, хлопець – частково. Світлана захотіла взяти участь у велопробігу, а Іван вирішив її супроводжувати. Сам хлопець ніколи не їздив на велосипеді і навіть не планував пробувати. «Світлана проїхала якусь частину маршруту, і Іван не втримався, сів на велосипед. Вперше це сталося, коли ми під’їжджали до Києва, він захотів заїхати в місто на велосипеді. І ця мрія у нього здійснилася», – каже режисер.

Під час велопробігу пара навіть встигла відгуляти власне весілля. Закохані на один день повернулися до Одеси, відсвяткували, а наступного ранку сіли на потяг і повернулися на велопробіг. «Ми подарували їм велотандем, і тепер вони в Одесі катаються», – каже з посмішкою режисер.  

Загальна картинка фільму «Я бачу» - яскрава, кольорова й позитивна. Сонячні промені кадрів зігрівають навіть крізь екран, думками повертаємося у літо. Здається, що велосипедистам завжди їхалося легко і невимушено. Втім, насправді було по-різному. Десь їх селили у готелях, десь – приймала місцева громада, шукали гуртожитки чи хостели. Коли був час, снідали, а в дорозі, переважно, перекушували бутербродами. Маршрут був розроблений таким чином, що надвечір учасники опинялися в новому місті й могли переночувати та відновити сили. Чимало часу виділялося для екскурсій, досить часто працівники музеїв йшли назустріч і дозволяли «подивитися» експонати на дотик.

Після вдалого старту велопробіг активісти бажають зробити його традиційним. І хоча цього року він тривав не 33, а 16 днів, в ньому взяли участь вже понад 40 учасників і 5 велосипедів-тандемів. При чому, вагома частина цьогорічних учасників – це велосипедисти, які відчули смак велоподорожі минулого року. Організатори вже мають плани щодо велопробігу-2017, і більшість учасників-велосипедистів підтримують задум.

Вперше «Я бачу» було показано минулого року, у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку. Організатори згадують, що не очікували настільки бурхливої реакції та схвальних відгуків. «Звертали увагу на красу українських краєвидів, фільм характеризували як позитивно заряджений, хоча він і розкриває серйозні проблеми. Крім того, було важливо, що в Україні взагалі відбуваються соціальні проекти, попри ситуацію в державі», – розповідає Фразе-Фразенко.Цікаво, що спочатку знімати документальну стрічку ніхто не збирався. Просто фільмували перебіг проекту – робили відеощоденник. Але в процесі зрозуміли – історія варта того, аби про неї знали. 

Після київської прем’єри організатори повезуть стрічку до Львова, а потім – до всіх міст, які відвідував велопробіг. Згодом  фільм буде викладено у вільний доступ у мережі.

«Я бачу» тривав годину. Протягом усього перегляду гості жваво коментували те, що чули чи бачили, весело сміялися, із командним завзяттям на «три-чотири» голосно вигукували: «бачу, можу, допоможу!» Ці слова вже давно перестали бути для них лише назвою проекту, а переросли у світосприйняття.

Співробітник всеукраїнської громадської організації людей з інвалідністю по зору «Генерація успішної дії», 32-річна житомирянка Вікторія має невеликий залишок зору. Жінка вже двічі брала участь у велопробігу, хоча ще близько двох років на велосипед навіть не сідала. «Мені з дитинства не можна було падати, тому я боялася їздити на велосипеді і не навчилася кататися», – розповідає вона.Бачу!

Вікторія була учасником велопробігу 2015 протягом 6 днів, а цього року вона навіть встановила свій власний рекорд – проїхати не менше 100 кілометрів за день. Наступного року також планує їхати.

Вирішивши взяти участь у велопробігу вперше, Вікторія пішла готуватися до спортзалу. В перший день, після 10 хвилин на велотренажері, у жінки запаморочилася голова, але тренування вона не покинула. Вже за 21 день, під час останнього тренування, Вікторія проїхала 2 години.

Учасниця велопробігу Вікторія / УНІАН

«Мій перший досвід великої дороги був, коли ми вже їхали із Житомира. Зі мною їхав місцевий журналіст, який теж перший раз сів на тандем. Спочатку, десь 5 хвилин, ми шукали спільний ритм, адже мають бути синхронні рухи, але потім ми спрацювалися і проїхали достатньо велику відстань – більше ніж 50 кілометрів», – розповідає вона.

Від велоподорожі у Вікторії безліч вражень. Кожен день, за її словами, був цікавим по-іншому: житомирська траса була більш рівною, коли виїжджали з Києва – вітер дув у обличчя, до Українки під’їжджали по щебінці, а в Каневі – долали гірки.

Стрічка «Я бачу» Вікторії сподобалася. Жінка каже, що фільм навіює чимало приємних спогадів та емоцій. Дійсно важливим для неї є використання тифлокоментаря. «Тифлокоментар допомагає незрячій людині зорієнтуватися. Візуально доповнює те, чого в нас немає. У фільмі багато сюжетів було, коли ми їхали просто на велосипеді, моменти, які ти не бачиш. Якби була просто тиша, то для незрячої це був би порожній екран», – додає вона.

Можу!

Харків’янину Артему також 30 років, він працює в IT-cфері й має порушення зору. Вже два роки поспіль Артем бере участь у велопробігу.

У Харкові молодий чоловік полюбляє їздити на велосипеді, каже, що у місті достатньо велике ком’юніті велосипедистів. Вже давно мріяв про велопохід, тому, коли дізнався про ідею велопробігу, вирішив взяти участь. «У нас, в принципі, був саме велопохід. Ми їхали, самостійно ремонтувалися, був бусік-супроводження, в якому везли наші речі, була їжа, яку нам не треба було готувати, і дах над головою. Все інше було досить серйозне», – згадує він.

Учасник велопробігу Артем / УНІАН

У поточному році Артем також брав учать у велопробігу – їхав із Вінниці до Одеси. Наступного року знову готовий до «авантюри».Першого року Артем їхав близько двох тижнів, здолавши десь половину шляху – зі Львова до Києва. Розповідає, що спочатку було трошки незвично їхати по трасі, з машинами, але швидко звик, страху не було. Харків’янин здебільшого їхав самостійно, а не в тандемі. Поїздки в тандемі, за його словами, визначалися за бажанням. Як правило, були невеличкі зібрання, де учасники і вирішували, хто з ким їде.

До Києва Артем приїхав саме заради прем’єри фільму і залишився цілком задоволеним. «Мені здається треба постаратися показати цей фільм якомога більшій кількості людей, особливо тим, хто сумнівається у собі й сидить вдома. Можливо, їм не вистачає трошки сміливості почати щось робити. Цей фільм саме для таких людей: пробуйте, починайте, все у вас вийде», – підкреслює він.

Допоможу!

Під час першого велопробігу львів’янину Тарасу було 15 років. Взяти участь у заході йому запропонувала сестра Вікторія Лучка (просюсерка). Хлопець багато катається на велосипеді, тому з радістю погодився. Під час першого велопробігу він проїхав 26 днів, цього року – весь 16-денний маршрут. Як і більшість учасників, готовий їхати Україною у третій раз.

Під час першого велопробігу львів’янину Тарасу було 15 років / УНІАН

Що дійсно було важким для хлопця, так це моральне навантаження. «Коли ти їдеш сам, немає великої різниці, впадеш ти, чи зробиш щось не так, а коли позаду тебе їде ще хтось, хто не може контролювати ситуацію, загальмувати чи повернути, ти маєш відповідаєш за цю іншу людину», – каже Тарас.На велосипеді-тандемі Тарас завжди був «пілотом». Хлопець їздив із багатьма учасниками. Звичайно, легше було їхати із фізично підготовленими людьми, але, в будь-якому випадку, вже під час першої поїздки напарники підлаштовувалися один під одного, досить швидко з’являвся спільний дух.

Режисер стрічки Ольга Фразе-Фразенко розповідає, що для декого їхній велопробіг здавався дивацьким. Втім, за її словами, для досвіду західних країн подібні заходи вже давно є нормою, причому проводяться вони не раз на рік. Наприклад, у Центральному парку Нью-Йорку катання на велосипедах-тандемах, зокрема, для людей із вадами зору, відбувається щосуботи. Окрім того, в Нью-Йорку є окремий кінофестиваль, присвячений фільмам про людей з інвалідністю, і ці стрічки нічим не поступаються іншим, які знімаються як мас-маркет.

У нас такого, на жаль, ще не має. Люди з вадами зору, як і інші люди з інвалідністю, продовжують щодня стикатися з дискримінацією. Втім, аби перемогти в цій боротьбі, їм варто починати із себе, зокрема, з перемоги над власними страхами. Велопробіг став чудовою демонстрацією того, що навіть із вадами зору людина може жити повноцінним життям і долучатися до спортивних та соціальних активностей. Радіти життю поза інвалідністю.

Ірина Шевченко

УНІАН в Google News