Вадим Писарєв: Тільки-но Ахметов почне ходити в театри, «Шахтар» одразу виграватиме

Ми купуємо в одному магазині з Віктюком. На свічник я витратив суму, рівну вартості двох «запорожців». Свої краватки я просто роздаровую... Інтерв`ю

Вадим Писарєв для українського балету – все одно, що Бубка для вітчизняної легкої атлетики і Андрій Шевченко для українського футболу. Донецька школа балету – це не вигадка, це одна з найпотужніших і найвідоміших у Європі творчих лабораторій. Її засновник Вадим Писарєв побував у Києві, де відбувся завершальний гала-концерт фестивалю «Зірки світового балету”, що проводився в Донецьку. Вадим Якович провів прес-конференцію, після якої відповів на декілька запитань УНІАН.

– Вадиме Яковичу, а чи є в Україні танцівники, які роблять на сцені те, що й Ви десять років тому.

– На жаль, немає. Чоловічий танець не повинен втрачати висоту стрибка і техніку – адже це чоловік. Але чоловічий балет пішов лінією найменшого спротиву.

– Що Ви більше за все цінуєте в танцівниках?

– Щирість.

– У київській балетній школі, де я бувала, чути приблизно такі вигуки на адресу учениць: каракатиці, як мені набридли ваші гуляючі ноги. У Вас в школі таке саме балетне гестапо?

– Навіть гірше. Донька відомої балерини, що займається у нас, могла почути на репетиції на свою адресу слова: «У сім`ї не без виродка».

– Чи існує в принципі українська школа балету?

– Так. Вона ввібрала кращі традиції радянської школи, і насичена водночас своїми традиціями.

Радянська школа – це золотий вік. Ми коли вчилися, то мали власну бібліотеку. Ми проходили всі види мистецтва, навчилися грати на фортепіано. Навчання було багатогранним: йога, західноєвропейський політ. Ми проходили безліч наук. І щотижня ходили до театру на вистави. Протягом року могли двадцять разів дивитися «Жізель» з різними виконавцями. Ми на цьому вчилися. Знаєте, як це важливо, коли артист розуміє і знає історію спектаклю, який він танцює.

А зараз, коли ми ставимо таку російську класику, як «Спляча красуня» і «Лебедине озеро», – це свідчить багато про що. І тоді нашим президентам легше спілкуватиметься, якщо вони при цьому ходять до театрів.

– А чому Ви не переберетеся до Києва разом зі своєю школою? Враховуючи, хто у нас очолює уряд і сидить в парламенті, Ви б за п`ять хвилин знайшли покровителів.

– Я сам собі ставив це питання. Але я школу по цеглинці створював. Мине п`ять років, і двадцять п`ять хлопчиків моєї школи прославлятимуть Україну на кращих світових сценах. Вони з різних міст: з Харкова, Києва, Львова, Черкас. Нині й дівчатка у нас є. Є одна абсолютно прекрасна учениця, як Захарова, у неї все досконале: і лінії, і техніка. Як я все це залишу? Як я поїду до Києва, якщо я все це вирощував. До того ж я люблю Донецьк. Я люблю терикони.

– Невже їх можна любити?

– Так. Я той Шолохов, який любить свій край, свою землю. Ці степи для мене рідні. У мене там дім. Там я вирощую солодкий перець, а найбільший мій успіх: довжасті оранжеві кабачки. Моя дружина створює з них шедеври кулінарного мистецтва. Малина у мене дивовижна, третій урожай дає. А яблука – найкращі в Донецьку.

– Вам подобається напис на пам`ятнику Анатолію Солов`яненку «Шахтарському герцогові»?

– Ні, що ви! Як і сам пам`ятник. Я багато раз висловлювався проти, не можна так писати – це світовий голос. Але як сказала вдова Солов`яненка, скульптор побачив його таким.

– Ще кажуть, Ви колекціонуєте свічники?

– Так. У мене є і бронзові, і з онікса і дерев`яні. У мене є свічник XVII сторіччя, це той свічник, який тримав Харитонов у фільмі «Овід». Один єврей, виїжджаючи до Ізраїлю, сказав: Вадику, купи. Я витратив на нього весь свій гонорар за фільм «Травнева ніч» – шість з половиною тисяч рублів. Тоді це були два «запорожці».

– Ви дружите з Анастасією Волочковою?

– Так.

– Кажуть, що вона капризна.

– Вона – гарна людина, але доля у неї така. Настя дуже талановита балерина, але їй треба більше часу проводити в балетному залі.

– Кажуть, що Ви збираєте краватки ручної роботи? Де Ви їх берете? І скільки їх у Вас?

– Я справді колекціонував такі краватки, у мене багато італійських, французьких. Але тепер припинив носити. Сьогодні, наприклад, взагалі зняв і поклав до кишені (дістає з кишені і показує чорно-білу шовкову краватку). У мене навіть є японська краватка, куплена в Кіото і зроблений з матеріалу кімоно. Він весь блискучий, я одягаю його під блакитну сорочку і сірий костюм.

Нині я краватки просто роздаровую. Якщо кому потрібна ексклюзивна краватка, хай звертаються.

– Так само, як Віктюк роздаровує свої піджаки?

– Ми з ним купуємо речі в одному магазині в Америці.

– До речі, про Америку. Я чула, що велику частину часу Ви проводите там?

– Ото вже неправда. Я був минулого року там два тижні і влітку був два тижні.

– В Інтернеті одного разу розвернулося бурхливе обговорення балетних дієт. Цитуючи Вас, радили один раз на день добре пропотіти.

– Я радив раз на тиждень відвідати сауну. Народний артист Володимир Васильєв зовсім недавно казав мені: Вадику, я завжди добре їв, добре пив і багато працював. При цьому ніякої дієти ніколи не дотримувався. Всього і помалу – це головне.

– Ви чаювальник чи кавник?

– Стовідсотковий чаювальник. Купив в Криму 50 кілограм краснодарського чаю, щасливий, не пив нічого кращого.

– Яку музику слухаєте?

– Класику. Я люблю пісні Висоцького, але насправді, коли слухаєш Шопена і Вагнера, це розкривається світ.

– А у Вас є якийсь бізнес?

– Немає. Я поганий бізнесмен. Скільки не брався, нічого не виходило. Гастролі, викладацтво – це моє.

– А Рінат Ахметов ходить на балет?

– Він дуже зайнятий, дуже. Але знаєте у мене таке відчуття, що тільки-но Рінат Леонідович почне ходити на спектаклі, то «Шахтар» одразу виграє чемпіонат України.

– А Борис Колесников ходить?

– Борис Вікторович ходить зрідка. Але я готовий все йому пробачити, тому що він дуже допомагає фестивалю. Завдяки його підтримці, артисти з фестивалю завжди виїжджають з подарунками.

– З якими подарунками?

– Кращі танцівники повезли із собою золоті статуетки балерин, а кожен одержує пляшку дорого шампанського.

Розмовляла Маша Міщенко