Зона відчуження 23 роки по тому: тут навіки застигло колесо огляду

Коли я їхала в Чорнобильську зону, думала, що зіткнуся з гнітючою тишею і страшною пусткою мертвих міст. А виявилося зовсім навпаки...

9-та ранку. КПП “Дитятки”. За декілька метрів від нас - Чорнобильська зона відчуження. А дозиметр у руці фіксує аналогічний з Києвом рівень радіації - 10-12 мікрорентген на годину. Експерти запевняють, що для короткочасних відвідин місцевість взагалі не становить жодної загрози в радіаційному плані, тільки потрібно дотримуватися певних заходів безпеки - не їсти і не палити в десятикілометровій зоні, не чіпати руками різні предмети і бути у відповідному одязі - закритому, з довгим рукавом.

Проходимо паспортний контроль і опиняємося за межею, яка навіки зберігатиме пам`ять про найстрашнішу в світі ядерну техногенну катастрофу.  

Вздовж дороги тягнуться змішані ліси - там берези ростуть по сусідству з ялинами. Подекуди з-за дерев вигулькують покинуті будинки. Тварини поки не зустрічаються. Дорогою назад нам таки пощастило побачити чотирьох косуль. Але, почувши шум автобуса, тварини миттєво сховалися за деревами. А взагалі зона відчуження славиться табунами коней Пржевальського, дикими кабанами, зайцями, вовками, оленями.

А ось і сам Чорнобиль. Життя в місті триває. На балконах будинків сохне випрана білизна, йде торгівля в магазинах. Навіть клуб функціонує. А поряд з ним незмінний символ усіх радянських сіл і міст - пам`ятник Леніну. Єдина особливість - на вулицях міста не зустрінеш дітей. В`їзд у зону відчуження особам до 18 років заборонений. Проживають тут в основному співробітники МНС - відомство завідує всіма роботами в зоні відчуження. Один з напрямів діяльності - мінімізація міграції радіонуклідів за межі зони відчуження. 

Заходимо в Свято-Іллінську церкву. 8 років після аварії на ЧАЕС храм був закритий для віруючих. А зараз тут кожної неділі відправляє службу отець Микола. Усередині церкви знаходиться Велика чорнобильська поминальна книга. А ось Прип’яті так і не пощастило за свою коротку історію обзавестися храмом. Тільки напередодні 23 річниці з дня трагедії Міжнародна громадська організація “Центр Прип’ять.ком” за підтримки Адміністрації зони відчуження встановили і освятили хрест у колишньому процвітаючому місті енергетиків, яке сьогодні стало містом-привидом.

- Куди б кого не послав Господь, вони в думках повертаються сюди, зберігаючи пам`ять про ті часи, коли вони тут жили і працювали... Цей хрест освячуватиме це місце. Він буде тим благословенним деревом для кожного з нас, прапором нашого порятунку, - сказав отець Микола після освячення Хреста. 

Прип’ять обгороджена колючим дротом. Проходимо чергове КПП. Під застережливим знаком “Обережно, радіація!” гріється на сонці симпатична кішечка. Після численних спалахів фотокамер, вона зблискує своїми зеленими очима, піднімається і неспішно йде геть.

Йдемо до центру мертвого міста.  Там височіють порожні будівлі: колись сповнений галасу Палац культури “Енергетик”, готель “Полісся”, універмаг, ресторан. Останній, до речі, урочисто відкрили якраз напередодні трагедії - 8 березня 1986 року.

Підлога Палацу культури, як і всіх будівель Прип’яті, усіяна битим склом і шматками бетону, якимись дротами. А крізь сміття можна побачити залишки дитячих книг, нотні зошити і навіть забутий кимось футляр для кларнета. В “Енергетику”, відкритому вітрам і дощам, якимсь дивом збереглася купа портретів перших діячів Комуністичної партії, табличка “Агітпункт” і плакати. На одному з них зображена величезна пляшка із зеленим змієм усередині - у дусі боротьби совєтів з пияцтвом.

Недалеко від центру - дитячий садок. Впадають в око дитячі іграшки поруч з протигазами, ляльки без голів, ведмедики з розпоротими животами, з яких стирчать клоччя вати. Але люди, які працюють у зоні відчуження не перший рік, розповідають, що це все часто-густо не більш, ніж штучні натюрморти, створені фотографами і журналістами для трагічнішої картинки. Кажуть, один український канал навіть привіз з собою китайські іграшки і розставив у задуманих місцях. А ось мініатюрні дитячі чешки і сандалики, які виглядають з під шаф, вкриті пилом і вапном, виглядають дійсно по-справжньому. Напевно, ці сандалі вже прийшлися б по нозі дітям їх колишніх власників. 

Пошта завалена яскравими листівками, повідомленнями, порожніми бланками на міжнародні телефонні розмови і, звичайно, конвертами, що так і не дісталися своїх адресатів. Шкільний гардероб порожній. Підлога бібліотеки всіяна книгами: Чехов лежить поруч із Кобилянською, а підручник з російської мови є сусідом “буржуазному” – з англійської. Атракціони завмерли. Тут навіки застигло колесо огляду. 

Головний редактор проекту, віце-президент Міжнародної громадської організації «Центр Прип’ять.ком» Олександр Сирота колишній прип’ятчанин. Ми попросили його розповісти про трагічні події 23 роки тому.

- Був чудовий теплий день. Рання весна. І дуже не хотілося йти до школи. Хотілося втекти на річку. Проте, в школу ми прийшли. Пройшли два уроки, а потім вчителі подалися на нараду, залишивши нас напризволяще, і ми втекли зі школи на річку з другом. Мені було 10 років. Які можуть бути думки? Повернувся додому годині десь о 5-ій вечора. Весь замурзаний. Мамі набрехав, що у нас в школі був суботник. Вона обурилася. І сказала, в другій школі взагалі дітей на вулицю не випускають, а у вас тут суботник. Мама знала вже, що щось трапилося на станції. Як дізналися, що все сталося? Та дізнаватися особливо нічого було. Лікарня прямо навпроти школи - машини швидкої допомоги рухаються зі станції і назад, величезна кількість, туди-сюди, з включеними мигалками. Потім мама побігла на роботу в Палац культури “Енергетик”. Вона була керівником творчої студії “Прометей”. 26 квітня особливих подій не відбувалося, крім того, що увечері почали літати літаки, і ми намагалися вислизнути з дому на них дивитися, а нас не пускали, і було дуже гірко. Годині о 9-ій вечора якийсь чоловік до нас постукав у двері і сказав: готуйтеся до евакуації. Візьміть найнеобхідніше. Продукти на три дні. Вас вивозитимуть у якийсь наметовий табір. Мама нашвидку зібрала невелику валізку. Спортивні костюми одягли. Почали готуватися до евакуації і готувалися аж до двох годин наступного дня. Більшу частину часу провели на вулиці біля під`їзду - чекали евакуації. Коли мама зрозуміла, що вночі вже не відбудеться нічого, загнала додому, прямо в одязі поклала спати, а сама сиділа біля вікна і дивилася за тим, що відбувається на вулиці. Наступного дня опівдні по міській радіоточці оголосили про евакуацію. Підігнали автобуси до під`їздів, нас завантажили і ми поїхали. По дорозі “розстрілювали” з автоматів  автобуси, що йшли позаду. Загалом, це було насправді весело. Не знаю, хто вам сказав, що евакуація це сумно? Для десятирічного хлопчака це три додаткові дні відстрочки від школи.

У жоден табір Сашу з мамою, та й усіх прип’ятчан, так і не повезли. Довезли до Поліського і спробували розподілити по родинах, осіб по 10 в одну родину. Тоді мама, Любов Макарівна, вирішила їхати до Києва, там переночували у друзів, а наступного дня поїхали до тітки в Білорусь. Через тиждень повернулися, сподіваючись, що все втряслося. Але на автовокзалі автобуси на Прип’ять вже не ходили.

- Почали шукати нічліг. Сунулися по готелях - місць ніде немає. Опинилися тільки в готелі “Москва” на площі Леніна. У мами залишалося 30 рублів і їх якраз вистачало, щоб переночувати в цьому готелі. Почали оформляти бланки. Коли побачили мамину прописку - Прип’ять - запитали, а у вас є довідка про дезактивацію? А що воно таке?.. Поїхали в лікарню. Там поміряли щитовидку, похитали головою, виписали направлення у Солом’янські лазні, і посадили в автобус з десятьма такими самими – на дезактивацію. Там ще раз поводили зондом, дали по шматку господарського мила, “продезактивували”. Маму, щоправда, намагалися покласти в лікарню, тому що їй не вдалося відмити волосся шматком господарського мила. Але у результаті довідку дали, забрали всі особисті речі без виключення, а натомість видали радянський секонд-хенд і відпустили на чотири вітри. Довгий час ми поневірялися по знайомим, поки мамі не вдалося відправити мене до табору в Одеській області. Перші три місяці пройшли просто чудово, не рахуючи того, що я не знав, де мама. Це була база відпочинку Медичного Кишинівського інституту “Медик-2”. Там і студенти, і викладачі робили все можливе, щоб ми почувалися як удома, починаючи з того, що наше лахміття забрали і видали перші в моєму житті кросовки, іноземні. Причому якщо, не дай Бог, розмір не підходив, їх відразу ж міняли. Всіх переодягнули, всі були чистенькі і доглянуті. Дні народження відзначали підняттям прапора і пирогом зі згущеним молоком. Напевно, найкращий табір у моєму житті. Тривало це три місяці. Потім почався сезон роботи в інституті, і нас, кого батьки не забрали до цього часу, перевели вже у справжній піонерський табір “Юний ленінець”. Це був місяць кошмару, який звів нанівець усі враження і емоції, все те хороше, що було в “Медику”. Звідти нас збиралися відправляти в інтернат незатребуваних і незнайдених, і там мене мама буквально в останній день забрала вже восени. На деякий час нас поселили в Ірпіні в будинку письменника. Потім мене поклали в лікарню з першими в моєму житті болячками, я більше двох місяців там валявся, і до 1 січня 1987 мамі вдалося вибити для нас квартиру, тимчасову. Вона досі живе в цій тимчасовій квартирі.

Саша говорить, що події тих днів детально описані в книзі його мами Любові Сироти “Прип’ятський синдром”.

- Хоч мама і пише, що там збірні образи, але, по суті, там збірні тільки імена. Вона їх зібрала зі всіх знайомих і змінила, - сміється Олександр.

Потім він веде нас до свого будиноку у Прип’яті, де пройшли його дитячі роки. Перш, ніж увійти до будівлі колишнього гуртожитку, для нас проводять інструктаж. Будинки старі і покинуті, тому щоб уникнути нещасних випадків потрібно тримати дистанцію 1,5 метра, а по сходовому прольоту підніматися по черзі по одній людині.

- Кави немає. А ось наші хороми, - жартома демонструє невелику порожню кімнатку Сирота. -  Для мене вони дійсно були дуже великими, потім всохли, коли я виріс.

- Це у вас традиція тут гроші залишати? - питаю в Олександра, побачивши всипане дрібними монетами і невеликими купюрами підвіконня, серед яких трапляються і російські рублі, і угорські форинти. 

- Колись один мій знайомий залишив тут 2 гривні з метою перевірити, чи бувають тут сторонні. Експеримент вдався. Це було в грудні 2006 року. Коли останній раз ми їх перераховували в серпні 2008 року - там було більше 200 доларів у різних валютах, які ми змогли ідентифікувати. Потім хтось прийшов по батарею, гроші забрали, так що це вже друга черга.

Вперше після трагедії Олександр побував у рідному місті в 1994 році. Його таємно провезли під сидінням в автобусі телебачення “Славутич”, висадили в Прип’яті і поїхали на ЧАЕС знімати сюжет. І він чотири години взимку проходив рідним містом, не в змозі стримати сльози.

Тепер Олександр активно виступає за надання Прип’яті статусу міста-музею. Тому що кинуте місто беззахисне перед мародерами, любителями екстремального туризму і природної стихії. Каже, що людина, яка відвідала це місце, вже не зможе жити так, щоб після неї залишалися мертві міста.

Повертаючись з міста біля КПП зустрічаємо двох хлопців, які припарковують своє авто.

Цікавлюся, з якою метою приїхали і як вдалося потрапити в зону відчуження.

- Приїхали спеціально подивитися, - розповідає студент киянин Анатолій. - Зараз перед поминальною неділею усім громадянам доступ необмежений. Мене особисто ніщо не пов`язує з Прип’яттю. Просто давно є велике непереборне бажання побачити все це. Я народився якраз у рік цієї трагедії.

- А високий рівень радіації вас не лякає?

- Та ну! У Києві те ж саме. Ну, може, тут на кілька відсотків більше. Я був в одному селі тут неподалік. То воно навпіл поділене: там - Чорнобильська зона, а тут - вже ні. Уявляєте, то так радіація йшла: 30 км., ага, все, піду в інший бік. Мені аж смішно стало. Тільки у Радянському Союзі могли так зробити.

Але в деяких місцях радіаційний фон і справді перевищує норму в сотні разів. На одному з поворотів дорогою з Прип’яті до Чорнобиля на долі секунди мій дозиметр зафіксував 1069 мікрорентген. Але вже за мить опустився до 200, а там і до 65. Колишні ліквідатори жартують: кращий засіб від радіації - не мати при собі дозиметра.

PS. Коли я їхала в Чорнобильську зону, думала, що зіткнуся з гнітючою тишею і страшною пусткою мертвих міст. А виявилося зовсім навпаки. Усюди життя. Його пробудження навесні якось особливо відчувається у місті-привиді Прип’яті. Квітнуть і зеленіють дерева, щебечуть птахи, в траві копошаться комахи. А будинки зберігають у собі спогади минулих днів. Тиша дійсно огорнула місто, але тиша спокійна, яка умиротворює, дає можливість розібратися в собі і подумати.

Анна Ященко

УНІАН в Google News