Примарні почесті

Ще кілька років тому травневі частування переможців Другої світової здавалися невеликою, посильною турботою про ветеранів. Тоді з’явилася нова мода – частувати їх «бойовими» 150 грамами і таким-сяким обідом з викочених до Музею ВВ польових кухонь.

Ще кілька років тому травневі частування переможців Другої світової здавалися невеликою, посильною турботою про ветеранів. Тоді з’явилася нова мода – частувати їх «бойовими» 150 грамами і таким-сяким обідом з викочених до Музею ВВ польових кухонь. Спершу це робила влада в рамках проведення свята Перемоги. Плюс до того ветерани традиційно отримували й мінімальну матдопомогу. Настільки мінімальну, що її вистачало, мабуть, лише на те, щоби після «казьонних» 150 на природі з Президентом, взяти ще дозу, якої не вистачало до повного щастя, закуски… А потім, вже разом з бойовими товаришами продовжити свято удома.

Чому я кажу про моду? Тому що пізніше за ту саму справу взялися й політичні партії. Переважно ліві. І саме тоді стало зрозуміло: «бойові 150» - це дешевий політичний піар. (Щоби зрозуміти, наскільки дешевий, можна приблизно прикинути вартість такого частування, що складається з чарки горілки, однієї  сосиски та порції гречки. Плюс – комплект разового посуду.)

Можливо, це - навіть не просто найдешевший спосіб не втратити виборця (як, скажімо, рік тому), що особливо відчувала Компартія, але й найбільш ефективний. Довести пенсіонерів до стану «ты меня уважаешь?», після чого промовляти перед- (або й після-) виборчі гасла.

Нечесно якось. Та й з боку влади теж. Оскільки реальних програм допомоги для тих, хто пережив усі страхи війни, втратив родичів або ж руки-ноги, так і нема. Для більшості цих людей єдиний світлий день на рік – 9 травня, коли вони справді матимуть святковий настрій, пройдуться разом з Президентом, мером і комбатом головною вулицею Києва. Коли блищатимуть їх ордени на проїдженій міллю формі солдата Червоної  армії. А потім наливатимуть «на шару».

Але і владі, і партійним лідерам до того мало діла. Як і тій владі, починаючи від Сталіна й до Горбачова. Недарма згадую Союз. Бо те, що робиться для ветеранів сьогодні, дуже нагадує епізод з одного військового фільму: конає солдат  від ран у шпиталі під час Другої світової. Заходить до палати офіцер і по-батьківськи промовляє: хоч ти не бачиш і говорити не можеш, я знаю, що ти мене чуєш... За твої заслуги вирішило керівництво нагородити тебе орденом Бойового Червоного прапора. Якби ти знав, який подвиг ти звершив... Ну й у такому дусі.

Хто скаже, що змінилося зараз? Я скажу. “150 бойових“ на війні давали перед боєм. Ордени – після бою, коли відривало руки чи й голову (ой як любили давати їх посмертно). Нині ж хіба порядок змінився: нагородження до святкового параду, 150 – після.

І більше – жодних змін. Прості солдати як жили в окопах та отримували мінімальний сухпай, так живуть і харчуються через 61 рік після Перемоги.

Дмитро Стаховський

Фото автора, УНІАН

УНІАН в Google News