Свято зі сльозами на очах - навіть без військового параду (фоторепортаж)

Важко стріляти в людину, навіть коли це солдат Вермахту… Я не скажу вам ім`я, оскільки відчуваю, що ви підтримуєте УПА…

Важко стріляти в людину, навіть коли це солдат Вермахту… Я не скажу вам ім`я, оскільки відчуваю, що ви підтримуєте УПА...

Навіть для журналістів, що пишуть про цинічну українську політику, є святі державні свята. 9 травня - одне із них. Журналісти агентства пишуть про День перемоги і ходять на його святкування стільки, скільки існує УНІАН.

З 2005 року військові паради цього дня замінили ходою ветеранів. І саме життя показало, що без параду, в нашій та й російській версії, цього безглуздого грюкотіння старою зброєю, свято 9 травня не гірше.

Воно отримує якесь дуже людське вимірювання. Беручи участь у цих офіційних торжествах, як журналістка, з 2006 року, скажу, що головними на цьому святі миру і самопожертви стають люди, самі ветерани.

Не вірте тим, хто говорить, що справжні ветерани не ходять на святкування, що їх давно вже немає в живих. Не вірте. Коли цього року на зустрічі президента Януковича і ветеранів України я обережно питала присутніх старушків з орденами, скільки їм років, вони з дитячою безпосередністю  лізли в кишеню, діставали паспорти, показуючи, що їм далеко за 88, говорили, що ще випивають по тридцять грамів і самостійно роблять ранкові прогулянки. Так, їх залишилася лише жменька…

На цей раз я теж зуміла послухати ветеранів. 

– Я ще школяркою була. Жила у Вологодській області. Нас із села, весь наш клас забрали на оборонні роботи на Валдай. Ми рили траншеї. А коли був літаковий обстріл, ми всім класом бігли і ховалися в одному місці, щоб якщо вб`ють, то весь клас, а якщо виживемо, щоб теж весь клас, – розповідає мені Олександра Іванівна Суслова, – стояли по коліна у воді. Коли в село повернулися, то в усіх дітей був ревматизм від холоду. А потім мій дядько зробив мені пропуск до Києва. Я приїхала сюди і почала працювати в КДБ, займалася військовою цензурою. По-перше, в листах реєструвала гроші, щоб жодний карбованець ні пропав, якщо хто на фронт або з фронту шле. А ще, коли хтось писав на фронт, що живе впроголодь, ці рядки не можна було посилати. Як би солдат воював, якщо б знав, що його рідні голодують? 

– Я, коли почалася війна, ще школярем був, – розповідає Віктор Іванович Карпусь, – Привів весь клас у військкомат, просимося не фронт. А вони кажуть, що нам треба вирости ще.  Потім Кривий Ріг був окупований, а ми самі зробили підпільну групу. У мене було одинадцять гранат. Одного разу з дільниці вкрав список людей, яких хотіли вислати. Кого зумів попередити, ті сховалися. А були ті, хто не повірив. Партизанити там було важко, оскільки лісів там на Кривбасі  немає. Але ми збиралися в кар`єрах. Але мене зрадили, і я потрапив у Бухенвальд. Я щороку їжджу в Бухенвальд на запрошення німецької організації. І три німецькі родини запрошують мене з ними жити. Останній раз Францішка мені каже: «Віктор, ви наш, переїздіть до Німеччини». Вони – дуже славні люди.  Я навіть точно не знаю, вони - нащадки німецьких комуністів чи солдатів Вермахту. Але яка різниця: німці давно перед нами вибачилися. Я б переїхав. Але тут у мене пенсія, друзі. Та й яка не є Україна, а моя…»

Це свято, незважаючи на всю складність, дуже народне. Адже людей ніхто не жене на головну площу столиці, тут не обіцяють видовищ, але вони приходять, розмітають квіти в переході, створюють імпровізований дрес-код  (цього року бачила модно одягнених дівчат у пілотках кольору хакі).

На площі я познайомилася з москвичами, які приїжджають до Києва вже вдруге, і спеціально на день Перемоги.

– Що ж ви з Москви в такий день виїхали? – дивуюся я.

– До нас на Красну площу простим смертним не пробитися, – поділився Максим Богданов, – а у вас теж добре святкують.

– Але ж у нас військового параду немає, – заперечую я.

– Ви вважаєте, що без танка на головній вулиці країни свято відбутися не може? – іронічно питає москвич, і пояснює далі, – Свято - це відчуття. Кияни люблять 9 травня, вони його по-справжньому святкують, це відчувається.

Це, й справді, відчувається. Хоча є питання до влади: навіщо закупорювати всі входи-виходи на підступах до Майдану? Цього року Хрещатик  був поцяткований пропускними постами і рамками-металошукачами (навіть ветеранам доводилося пояснювати, що вони не терористи). Все робилося поволі. Я зуміла поспілкуватися, таким чином, ще з одним учасником війни. Він розповів, як у складі групи українських ветеранів їздив двома днями раніше на запрошення міністра внутрішніх справ Росії до Москви, як там їх тепло зустрічали і дали з нагоди свята по десять тисяч рублів (близько трьохсот доларів).

– Я воював у Прибалтиці, – розповів мені цей колишній артилерист (представитися відмовився, сказав, що відчуває, що я підтримую УПА, і тому я йому не рідня).

– Вас підтримувало місцеве населення? – цікавлюся я.

– Ну що за питання? Ви знаєте, що була 43-а гвардійська латиська стрілецька дивізія?  А я ось вас питаю. Чому ж це УПА не стало частиною радянських військових формувань?

Я, не бажаючи його турбувати відповіддю, ухильно відповідаю,  головне, щоб я, його діти і хлопці зі Львова відчували себе громадянами однієї країни.

– Навіщо ж пам`ятнику Сталіну голову відрізати?, – із зітханням питає він, – Ми ж не без нього війну виграли. Війна - це важко. Страшно стріляти в людину, навіть якщо це солдат Вермахту.

Я посміхнувшись, показую йому очима на маленьку дівчинку, яка тягне йому квіти. А він, сфотографувавшись, йде додому до своїх онуків.

Це, безумовно, свято єдності поколінь. На одному зі святкувань бачила, як голомозий хлопець слухняно виконує накази свого діда-ветерана, який розкапризувався: застебнути кітель, розстебнути кітель... Завжди помітно, з якою гордістю і як дбайливо молодше покоління веде під руки своїх родичів з орденами і медалями.

А я набираю мобільний телефон своєї непрямої родички з Сімферополя. Хочу привітати з святом, я теж пишаюся нею. Їй теж за 90, вона була снайпером. Вона дуже чекає цього свята.  Але її не можна питати про те, як вона воювала, як розстрілювала німецьких офіцерів і скільки розстріляла. Вона нервується, плаче, і надовго втрачає сон. Тому що дуже важко прицільно стріляти в людину. Навіть, коли це солдат Вермахту.

Маша Міщенко

Фото УНІАН

УНІАН в Google News