Ступка: яким ми його запам’ятаємо

У день похорон великого митця УНІАН зібрав спогади про народного артиста України та думки про його творчу спадщину у його друзів та знайомих.

Сьогодні країна прощається з Богданом Ступкою. Напевно, у кожного українця є свій Ступка. Чи то в улюбленій ролі, чи то в особистих згадках. Богдан Сильвестрович не дуже любив давати інтерв’ю. Тож я записала розмову із ним лише один раз, лише студенткою, ще у Львові. «Ви розумієте, що моя мама в залі? Що я поспішаю?» - нервував він після вистави. «Розумію, тож заради мами ви мені не відмовите», - сказала я.  І він, чи від того, що мама в залі, чи від мого нахабства, паралельно переодягаючись, спокійно відповідав на запитання. Коротко, але на всі. Коли я спробувала взяти його коментар на твердження постмодерністів (тоді було модно) про смерть театру, то він засміявся та відповів словами Тев’є Тевеля: «У кожного – своя болячка». Маючи на увазі постмодерністів. З багатьох сотень моїх інтерв’ю ця  бліц-розмова із Богданом Ступкою за лаштунками Львівського театру Заньковецької чомусь запам’яталася дуже яскраво.

Ми поговорили про особистість та культурну спадщину Богдана Сильвестровича з відомими українськими діячами культури та мистецтва.

НАЙКРАЩІ РОЛІ СТУПКИ - НЕ ТІ, ЗА ЯКІ ЙОГО ПРИВІТАВ ПУТІН

Оксана Забужко, письменниця:

Я Богдана Ступку ніжно любила, і вічна йому пам'ять. Він грав завжди і всюди. Будь-яку ситуацію вмів перетворити на театр, із кожної зустрічі зробити етюд. Грав, як птах співає. Це називається – актор в чистому виглядів. У Дідро є трактат, «Парадокс про актора», за ним можна було вивчати Богдана Ступку. Цей трактат міг народитися з життя Богдана Сільвестровича.

Богдан Ступка

Але я хотіла би сказати річ, з якої наша преса мала би зробити висновки на майбутнє. Зараз багато про нього пишуть. Але, Ступчині найкращі ролі, це не ті, за які його привітав Путін.  Це шмель, який через десять-двадцять років ніхто вже не дивитиметься, і не пам'ятатиме.  Досі пам'ятають його епохальний дебют у фільмі, що є останнім сплеском українського поетичного кіно - Орест у «Білому Птахові з чорною ознакою». Ступку на цю роль покійний Миколайчук школив, він з цього стартував у великий кінематограф. Сорок років минуло, а цей фільм буде пам'ятатися, бо це історія українського кіно 20 століття. Ще одна видатна Ступчина роль – у польському фільмі режисера Зануссі «Серце на долоні», який вписаний у рядок світового кінематографу, коли Богдан отримав статуетку срібного Марка Аврелія за кращу чоловічу роль на Римському кінофестивалі. І те, що у нас про це взагалі не згадують, - ганьба ганьбезна. Це якби про якогось пакистанського актора не згадували, що він лауреат Оскара, а згадували б тільки його індійські нагороди. І «Молитву про гетьмана про Мазепу» теж не згадують. Це при тому, що до фільму і до самого Мазепи у цьому фільмі у мене теж були претензії (але тут так: що сценаристи написали, то актор зіграв. Актор – це інструмент). Тож в руках Зануссі та Бортка Ступка проявився якнайкраще. «Серце на долоні» вийшло на екрани у Польщі у 2008 році, 2009 року він отримав найвищу нагороду в Європі на Римському кінофестивалі. А фільм цей Україна не бачила. Ступку в його кращій ролі Україна не бачила! Він грає там олігарха, який вмирає, бо у нього хворе серце (зауважте, рак раком, але Ступка помер від зупинки серця, тобто це якась доленосна стрічка, символічна, внутрішньо, і по долі — знакова). Так само, як Орест у Білому птаху був знаковий, так само роль Константи у «Серці на долоні» були метафізичними для нього ролі. Але 2009 року в Україні була криза, в Україні були вибори і ми дивилися на зовсім інших акторів, ні для яких Ступок місця не було, країна дивилася шоу, як розвантажують «таміфлю». Зараз необхідно продублювати та показати цей фільм широким екраном, це просто обов'язок перед пам’яттю небіжчика.

Я була школяркою, пам’ятаю, як нас  ще тягали примусово на виставу «Загибель ескадри». І навіть в якомусь радянському смітті, в довбаній п’єсі, де всі такі дерев'яні, Ступка міг грати живо. І зараз при нього будуть казати багато всякої маячні.  Йому потягнуть вінки всілякі путіни, але, давайте в ці дні згадаємо, що існує чисте мистецтво театру. Там, де є та сама присутність Божественного у чистому вигляді, яка дарується через інструмент гри, яким є Актор. Вічна Йому пам'ять... Ховаючи Ступку, давайте схилимо голову перед великим мистецтвом театру, давайте схилимо голову перед великим актором, давайте покажемо гарну розумну арт-хаусну комедію «Серце на долоні», давайте, зрештою, читати трактат Дідро, і згадувати Богдана Сильвестровича та  велику таїну його таланту.

СТУПКА ДАВАВ ТАКИЙ ЗАРЯД ПАРТНЕРУ, ЩО ЙОГО НЕМОЖЛИВО БУЛО НЕ ПЕРЕДАТИ ГЛЯДАЧУ

Ніна Гіляровська, народна артистка України, актриса Національного театру імені Франка:

Богдан Сильвестрович – унікальна людина. І мені випало щастя бути його партнеркою в театрі. В виставі «Дядя Ваня» я грала Соню, а Богдан Сильвестрович – Івана Войницького, мого дядю. Я пригадую сцену, коли я сварю дядю Ваню, що він нічого не хоче робити, тільки гуляє з Астровим. Я присідаю, дивлюсь на нього і аж раптом бачу такі очі Ступки. Такі трагічні, такі болючі, наповнені сльозами. Мене наче струмом вдарило – він ніби дивиться вглибину моєї душі!  Мені аж дихання перехопило. Я далі, як в тексті запитую: «Дядя Ваня, у тебе на очах сльози?» Він каже: «Нічого-нічого-нічого»… Актори кажуть, що 90% успіху є твій партнер. Я мала щастя мати такого партнера, як Ступка. Це колосальна аура, це такий емоційний світ… Це така енергетика, яка не давала розслабитися, відволіктися. Навпаки – концентрувалась у моїй душі.

Ступка унікальний, він давав партнеру такий заряд, що не підхопити його, не передати глядачам було просто неможливо. Я хочу пригадати ще одну, останню сцену в дяді Вані, коли ми всіх випроводили, залишилися вдвох, і Ступка, каже: «Якби ти знала, дитинка, як мені тяжко, як тяжко». Знову – доторк до плеча, знову той «ступчин» струм і мій монолог ллється сам собою: «Нічого не вдієш, треба жити, ми, дядю Ваню, будемо жити…» І мертва тиша залу, яка переривається лише схлипуваннями від глядацьких сліз…

ВІН БУВ ПАСІОНАРІЄМ СВОЄЇ ПРОФЕСІЇ

Богдан Батрух, власник студії дубляжу, кінодистриб’ютор:

Богдан Ступка – актор, для якого мистецтво кіно було понад усе. В цій професії він був готовий працювати де-небудь.

Богдан Ступка у ролі Тараса Бульби

Він міг зіграти Богдана Хмельницького у польській версії «Огнем та мечем», міг зіграти Тараса Бульбу в російській версії. Я якось за столом запитую його: «Пане Богдане, чи не соромитеся, що ви у тому фільмі кричали: «Украйна!», а не «Ураїна». Адже «Украйна» - це співзвучне із окрайною». А він на хвилину задумався та каже: «Та ні… Хіба? Ні». Я думаю, що для великих акторів їхня професія стоїть понад національне, понад всі інші речі. В цій професії людина повинна знати своє місце та усвідомлювати свою місію. Актор виконує та живе ті емоції, які запитані режисером. Є багато акторів, які грають свої погляди та себе, але серед них нема Ступки.

Він озвучував старого Біла в «Піратах Карибського моря». Для нього погодитися на роль було дуже природно. І не тому, що для нього стояло питання грошей. Він просто дуже любив свою роботу, він був пасіонарієм своєї роботи. Театр та кіно – це перший план та пристрасть його життя. Тільки такий кут зору може дати реальне розуміння Ступки. Є такі актори, які грають, які змушують роль пасувати до себе, а не намагаються пристосуватися до неї. Це також про Ступку. Я деколи пригадую наші вечері з ним та Зануссі. Я відчував, що він дуже уважно дивиться на співрозмовника. Гадаю, що він постійно придивлявся до життя та на кожному кроці вибирав ті моменти, які могли знадобиться у його роботі. Гадаю, що він все життя бачив людей, як схованки жестів, поглядів, які можна десь використати.

ПОМЕР ОСТАННІЙ З МОГИКАН

Влад Троїцький, режисер:

Помер великий актор... Останній з могикан. Дуже сумно. Весь театр Франка був цінний для мене тим, що там грав Ступка.

ЙОГО НЕ ЗІПСУВАЛИ НІ СЛАВА, НІ ГРОШІ, НІ ВЛАДА

Галина Яблонська, народна артистка УРСР, актриса Національного театру імена Франка:

Я ніч не спала, все згадувала Богдана. Тепер навіть важко зібратися та щось згадати. Богдан пройшов дуже складний шлях вдосконалення. І те, що інших людей розбещує, його зробило кращим. Він пройшов всі випробування, і славою, і якоюсь мірою багатством, і владою. І він після цих випробувань став більш духовно витонченим. Акторам взагалі властиво відчувати болі та емоції інших людей, але у Богдана це набуло якихось абсолютних якостей. Перебуваючи на вершині акторського Олімпу, він став такою особою настільки людяною, і, при цьому, з такою потужною енергетикою, що ця енергетика не може зникнути.

Я хочу згадати такий епізод, пов’язаний із Ступкою. Після кількох років перерви у моїй роботі, я зіграла у виставі «Самотня леді». Він, після перегляду репетиції, підійшов та сказав: «Чому я раніше не бачив вас у таких ролях?». Це була найвища похвала. А коли я, пославшись на температуру, запитала, чи не варто відкласти прем’єру, то він відповів: «Такі ролі ви можете грати і з температурою». А потім я підійшла до нього, коли він вже був хворий, з ідеєю поставити виставу, де була б одна героїня – вчителька Гете. Він подивився на мене та м’яко каже: «Треба подумати. Але я, напевно, вже не зможу цього зробити».

Записала Маша Міщенко

УНІАН в Google News