Автор патріотичних муралів Костянтин Качановський: Кожна робота про щось говорить. Багато – про українців, незламність, про те, що ми будемо боротись до останнього

Художник з Рівного Костянтин Качановський, який у складі культурного десанту створює на деокупованих територіях патріотичні мурали, розповів в інтерв’ю УНІАН про зародження цієї ідеї, як його творчість сприймають люди та яку місію вона несе.

Костянтине, де ви навчалися на художника?

Спочатку у рівненській художній школі, потім у коледжі в місті Дубно від Рівненського державного гуманітарного університету (РДГУ). Далі вступив до РДГУ, але не завершив навчання через те, що хотів опанувати більш живу практику. Я пішов працювати з командою художників, які займалися розписом і реставрацією храмів. Пропрацював з ними п'ять років і зрозумів, що треба щось своє створювати, свій шлях прокладати.

Живопис якої епохи вам найбільше імпонує?

Кожна епоха цікава по-своєму. В якийсь момент я захоплювався епохою Ренесансу, нідерландськими художниками, коли вчився, мене цікавив реалізм. Потім мене захоплювало більш імпресіоністичне, дуже цікавий вплив через колір. Я намагався експериментувати. Можливо, малюнок чи побудова тіла у мене відходили на другий план, але хотілося якось передати певну гру саме через співвідношення кольорів… Зараз я захоплююся роботами, які створені живописно. Це не обов'язково має бути гіперреалізм, але й не повна абстракція. Щось середнє.

Які художники зі світовими іменами є вашими кумирами?

Все, знову ж таки, залежить від основної творчості. Якщо раніше я захоплювався Іваном Айвазовським чи Леонардо да Вінчі, то пізніше почав дуже сильно захоплюватися відомим британським художником Бенксі, сучасним німецьким художником Герхардом Ріхтером. Коли займався розписом храмів, то дуже подобалася творчість Михайла Врубеля, який є досить неоднозначним художником свого часу, він розписував у Києві Кирилівську церкву. Моя особиста думка – він випереджав час. Коли всі працювали й робили те, що було потрібно публіці, він дуже сильно грався з кольором і формами. Його роботи одразу можна виділити серед робіт інших художників того часу.

Розкажіть, які храми ви розписували?

Працювали в багатьох селах області. В основному, це храми Рівненщини.

З великих – храм у Свято-Успенській Почаївській лаврі, собор у Кременці (обидва у Тернопільській області), Свято-Воскресенський кафедральний собор у Рівному тощо.

Що в цій роботі вам найбільше подобається?

Що кожен об'єкт унікальний по-своєму. І в більшості це або якась історична пам'ятка, або культова споруда, яка увійде в історію. Завжди була цікавість зробити якийсь свій невеличкий внесок в оздоблення.

А як взагалі виникла ідея малювати патріотичні стінописи?

Якоїсь саме ідеї в мене не було. Це просто відображення того, що зараз відбувається.

Розкажіть про створення муралу-відповіді росіянам "Красавіца терпіти не буде" у Рівному.

Почалася війна, і я хотів якось візуально відобразити у своєму місті сильний образ. Зробив ескіз, домовився з власником приміщення та втілив цю роботу у вигляді муралу. "Красавіца терпіти не буде" – це відповідь на слова російського диктатора (у лютому 2022 року президент РФ Володимир Путін звернувся до української влади стосовно необхідності виконання Мінських домовленостей, процитувавши російську приказку: "Нравится – не нравится, терпи, моя красавица!", – УНІАН). Людям, наскільки я бачу, моя робота дуже подобається. Образ вийшов досить влучним. Багато жінок почали косплеїти, фотографуватися у подібному вбранні, зі зброєю.

Як взагалі обираєте місце, де зобразити стінопис?

Просто гуляємо містом з моєю дівчиною і дивимося, де можна було б зробити роботу. Треба, щоб це була досить людна зона, і це було б на рівні очей. Як показує практика, найкраще місце – це саме рівень очей. І невеликі розміри, тобто свого роду фотозона. Якщо робити мурал на всю будівлю, на 3-5 поверхів, це виглядає ефектно, але немає того моменту, що людина може підійти, доторкнутися, подивитися на кожен мазок на рівні очей, як в галереї, музеї.

Багато хто знає "Красавіцу" як вашу дебютну роботу, але ж був стінопис, створений до цього. Розкажіть про нього.

Я на той момент працював з художниками, які розписують храми, а для своєї дівчини часом робив такі собі не складні квести. В кінці кожного завдання був невеличкий сюрприз. Одним із фіналів став стінопис – перший мій в місті, чорно-білий мурал. На ньому я зобразив свою дівчину. Вона сидить і грає на фортепіано. Саме це - мій дебют у вуличному мистецтві, і, фактично, з того моменту все почалося. Це був новий крок у моєму житті.

Як ваша творчість розвивалася надалі?

Потім надходило багато комерційних замовлень. Багато на патріотичну тематику - воно на часі, люди хотіли це бачити. Була створена одна велика робота в Києві. Здається, на 240 кв. м. На ньому зображена жінка, знову ж таки, озброєна, біля неї хлопчик.

Основною ідеєю роботи було зобразити Україну сьогодні. А в образі хлопчика – Україну майбутнього, тобто розвинену, з технологіями. Тож хлопчик тримає у руці пульт управління від безпілотника, який летить зверху. А ще – правильне ставлення до сусідів. Таким було бажання замовника, ми разом розробляли ескіз.

Взагалі багато було подібних до "Красавіци" робіт, на яких жінка - в сильному образі.

Ви у складі культурного десанту їздите на деокуповані території. Розкажіть про свої роботи там.

Виконавець Коля Сєрга разом з командою музикантів їздили деокупованими територіями і на передову, до військових, давали концерти. Саме він звернувся до мене з такою пропозицією: збираємо художників, їдемо на деокуповані території Харківщини робити мурали. У планах – три міста за три дні. Мовляв, якщо зацікавило, то придумуємо ескіз і будемо працювати. Я спершу розгубився, але фактично одразу знав, що поїду.

Їхати в прифронтові зони - це підвищена небезпека плюс досить обмежений час. Треба все одразу продумати, як будеш працювати. Оскільки я малюю в більш реалістичному стилі, мої роботи займають трохи більше часу. Тому треба було організувати роботу так, щоб максимально встигнути за той короткий час, який у нас буде. Тож я взяв з собою колегу з Рівного, який мені іноді допомагає.

На Харківщині я створив роботу, ескіз якої у мене був готовий, але я ніяк не міг знайти для нього місце. На ньому зображена дівчинка, яка сидить на уламку ракети, що впала на вокзалі у Краматорську. Та ситуація мене сильно обурила - ракета з написом "За детей" прилетіла до дітей… Ми за два дні зробили цю роботу. Працювати було досить складно, бо і текстура непроста – цеглинки, і трохи похолодало у жовтні.

На третій день частина художників поїхала в Шевченкове, частина – у Куп'янськ. У Шевченковому ми зробили маленький малюночок, ілюстрацію з інтернету – гусей у вишиванках. Там багато дітей ходили. Ми вирішили намалювати таку веселу, мультяшну картинку.

В Куп'янську теж зробили невеличку, просту ілюстрацію. Весь Куп'янськ розбомблений, там постійно чутно вибухи. Від міста мало що залишилося, повсюди уламки. На стіні, яка пошкоджена уламками, ми зобразили дві фігури, які обіймаються. Одна в піксельній формі, а друга – жовто-блакитна. Збоку Коля Сєрга попросив написати текст: "Ми у світі кохання помножимо, і для цього ми переможемо!". Хоч і проста, але завдяки тексту й місцю, досить влучна робота, на мою думку.

У яких ще населених пунктах були?

Їздив до Миколаєва. На той момент Херсон ще залишався під окупацією і в Миколаєві була досить тяжка ситуація. Постійні обстріли. Завжди з водою проблеми…

Перш ніж їхати туди, я зробив декілька чорнових начерків. А вже на місці, ми обирали, де і що можна намалювати. Разом з колегою ми створили дві невеличкі роботи. Одна – більш комічна, щоб трохи розрядити обстановку. На ній зображений окупант, який летить геть з України, зачепившись за кульки, і рукою намагається схопитися за сонях. Сонях виривається з землі і його відносить вітром. Таку бурхливу емоцію це викликало у людей! Постійно, як малюємо, люди підходять, у кожного свої думки, хтось чимось хоче поділитися. Там були дві бабусі, які дуже бурхливо відреагували, з позитивом, просили домалювати копняка від нашого військового.

Друга робота – це хлопчик, який проходить крізь діру в стіні. У Миколаєві нам показали стіну, позаду неї – бетонний паркан, а за ним – зруйнована будівля. Саме в цій будівлі загинув хлопчик Артем. Ми вирішили, що це саме те місце, де треба цю роботу зобразити. Свого роду це пам'ять цьому загиблому хлопчику. Можливо, потім люди зможуть туди приносити квіти. Розлом в стіні, лежать уламки, шматок ракети й хлопчик йде у кращий світ.

Остання поїздка була до Херсона. Ми приїхали буквально через два тижні після деокупації. Було дивно. Чутно вибухи, а люди просто йдуть собі у своїх справах. Люди звикають абсолютно до всього… У Херсон з Рівного я їхав сам, без колеги, і створив п’ять робіт. Зрозумів, що треба працювати трошки в іншому форматі, не так, як я звик. Почав вибирати простіші в технічному плані ілюстрації, але з влучним сенсом.

Першою роботою, яку я там створив, був хлопчик, який біжить з сачком за крилатою ракетою. Мета – показати, як війна і всі ці події впливають на ще не сформовану дитячу свідомість. Для нас, дорослих, це тяжко, а для них... Дивишся на дітей з деокупованих територій, вони всі дорослі не на свої роки. І задумуєшся, як воно потім відіб’ється у майбутньому, все, що вони пережили.

Загалом, які враження залишилися від поїздок та спілкування з людьми з деокупованих територій?

Насправді досить сильні емоції. Люди дуже хоробрі, у них немає страху. Мені, коли чекав на цю поїздку, було трохи моторошно – не знаєш, чого очікувати, як люди сприйматимуть твою творчість. Думав: а кому воно там треба, людям зараз абсолютно не до цього, у когось загинули рідні, у когось знищено будинок?.. Але у Херсоні люди дуже теплі у спілкуванні. Зустрічали привітно. Підходили завжди з добром. Вони пережили окупацію, їм тяжко, але кожен все одно якось хотів чимось допомогти: "Може, вам чайку, хлопці, зробити, чи булочку принести?".

У цих поїздках я зрозумів, у чому основна ціль – боротьба через максимально прості візуальні образи. Коли їдеш Херсоном, то з одного боку бачиш російські вивіски з пропагандою, і це дуже впливає на підсвідомість, дуже пригнічує, якось лякає. А з іншого боку розвішані наші лозунги: "Ми вільні", "Україна з вами" тощо. І настільки це просто слово, просто колір надихають…

Я зрозумів, що, дійсно, через візуальні форми можна дуже сильно впливати й на моральний стан людей. Це і була основна наша мета.

Чи траплялися вандали, які намагалися знищити ваші роботи або завадити процесу?

Був один інцидент у Херсоні. Коли малював, повз проходив чоловік і буркнув щось типу: "Я это замажу ночью".

Мій колега в Ізюмі створив роботу – графіті з написом "Ізюм" в жовто-блакитних кольорах і козака збоку, який тримає першу літеру. За декілька тижнів цю роботу знищили. Вона була зображена на плитці, її вночі просто оббили так звані ватники. Але через декілька днів він приїхав з Харкова з рятувальниками, його на вишці підняли й він зробив цей малюнок знову, на всю будівлю.

У когось наші мурали - це позитивна емоція, комусь підніме настрій, втішить, а хтось навпаки - закипить. Як на мене, навіть ця негативна реакція говорить, що це все працює – викликає емоції. А це - головна ціль.

Тобто в цілому вашу творчість на деокупованих територіях сприймають позитивно?

З того, що ми бачили і спілкувалися, то все було класно. Від людей вдячність неймовірна. Дуже багато підходили, просили, щоб у них намалювали щось простеньке на паркані. Але у нас було велике обмеження у часі. Проте дуже приємно, що люди так тепло відгукуються.

Можна простежити деяку схожість ваших муралів з роботами відомого автора графіті Бенксі. Чи надихає вас його творчість?

З Бенксі можна простежити схожість останніх моїх робіт - саме з деокупованих територій - через те, що вони більше у його форматі, хоча він їх трафаретом виконував. Мені більш зручна техніка – пензлик і фарби.

Я Бенксі надихався дуже давно. Та й не тільки я. Він створив свого роду цілу течію, яку можна назвати бенксізм. Пошановувачів його творчості по світу дуже багато. Його роботи прості та влучні. Вони висвітлюють певну проблематику. І в такому форматі ми й створювали роботи на звільнених територіях.

На вашому муралі "Сміливі люди сміливої країни" зображені реальні люди: пекар, лікар, рятувальник, військовий. Чому ці образи? Чи знайомі з цими людьми у житті?

Це одне з перших комерційних замовлень під час війни на патріотичну тематику. До мене з пропозицією створити на їхній стіні мурал звернулося керівництво торговельного центру "Злата Плаза" у Рівному. Там досить прохідне місце (в день приблизно 5-7 тис. людей). Головною ідеєю було показати, що кожен герой - на своєму місці. Протягом двох тижнів разом думали над концепцією, кого і як зобразити. І зійшлися на таких образах: лікарка, військовий, працівник ДСНС, пес Патрон, пекар та по центру хлопчик. Зараз лікарі такі самі герої, як і солдати на передовій. Це люди, які роблять щось нереальне. Образи військового та рятувальника – усі ми розуміємо, наскільки зараз вони нам потрібні.

На муралі зображено й реального польського пекаря, який приїхав з Познані до Бучі, щоб відновити пекарню. Надихнула його історія. Так склалося, що він дізнався про цей стінопис. Ми його запросили і він завітав до нас. Я особисто з ним познайомився, поспілкувався. Дуже веселий і приємний чоловік.

Звідки черпаєте ідеї?

Коли як. Можу місяць-другий просидіти, і хочеться щось зробити, і не виходить знайти. Найскладніший етап – це пошук. А буває навпаки, дивишся, якийсь момент максимально надихає, є бажання зробити роботу на основі певної історії. Так у мене було з дівчинкою, яка сидить на ракеті. Я одразу побачив ці кадри, народився такий образ і бажання його втілити.

В середньому, скільки часу займає створення одного муралу?

Навчився малювати швидко. Розбиваю собі роботу по частинах, працюю від плям: залив якусь пляму фарбою і знаю, що тут у мене буде такий колір, тут – такий. Коли працюєш на масштаб, дуже сильно на деталях немає сенсу зациклюватися, намагаєшся створити такий візуальний обман, коли зблизька це просто мазанина, різнокольорові мазочки, а здалеку – промальована деталь. За таким принципом досить швидко створюється зображення.

Наприклад, "Красавіцу" я створив за два дні. Більші мурали займають більше часу. Тиждень може бути. Розміри, сама складність роботи – все унікальне по-своєму. І текстура кожного разу стає якимось новим викликом. Стіни абсолютно різні. Доводиться то на цеглинках малювати, то на текстурі "шуба", яка дуже неоднорідна, з вм'ятинами та тріщинками… Але з іншого боку, вона створює цікавий ефект, ніби додає трошки зернистості.

Коли обираєте місце, чи домовляєтесь заздалегідь з власником будівлі? Не виникало проблем з правоохоронними органами?

Для мене в принципі все це вуличне малювання було досить новим після храмів. Але зазвичай, я домовляюся з власниками будівель. Звик до того, що все має бути законно.

Чи є бажання створити патріотичний стінопис за кордоном?

Дуже сильно хочу, це моя мета. Але поки не було такої можливості.

Плануєте проводити виставки своїх робіт?

Зараз експонується одна виставка у Рівному. Вона присвячена роботам на деокупованих територіях, називається "Культурна боротьба". Відкрили її місяць тому. Там фотографії муралів з Херсона, Харківщини, Миколаївщини й опис до кожної з них.

Також ми зробили галерею у сховищі. До мене звернулися з Рівненської обласної клінічної лікарні з проханням створити у їхньому укритті затишок, зробити галерею. Для мене це було щось нове. Ми вирішили зробити підбірку муралів, роздрукованих на полотнах великого розміру, натягнутих на підрамники. Досить вдало вийшло.

Що хочете донести світові своєю творчістю?

Кожна робота про щось говорить. Я намагався зробити так, щоб в певний момент вона висвітлювала українську націю, показувала незламність, показувала, що ми будемо боротися до останнього.

Хотілося б висвітлювати такі проблеми як війна, її вплив на дітей. На деокупованих територіях багато іноземної преси, вона нас фотографувала, брала інтерв'ю. Вони все це бачать, але через образотворче мистецтво можна більше достукатися до людей. Можна покращити психологічну підтримку для біженців, гуманітарну, щоб і далі продовжували нас підтримувати. Основне – висвітлювати війну й події на цей момент.

Марта Нетюхайло

УНІАН в Google News