Деокупована Херсонщина про росіян: "Тут були ті, хто "хотів потрапити на війну, але не таку""

Українська армія поступово звільняє все більше населених пунктів на Херсонщині. УНІАН поспілкувався з жителями селищ, які донедавна вважалися "сірою зоною", про те, як поводили себе окупанти, про щастя від звільнення та чи вдасться перезимувати у зруйнованих будинках.

• Непрохані гості
• "Прозрівші"
• Без волонтерів та небайдужих селянам не впоратись
• "Референдум", якого не було

Непрохані гості

Наталія Старостіна - 60-річна жителька деокупованого на початку жовтня села Старосілля, що в Бериславському районі Херсонської області. Жінка весь час залишалася в селищі і є свідком російських злочинів. Спочатку жила з донькою та двома онуками, а згодом, коли рідні виїхали, переживала страшні часи на самоті.

Пані Наталія розповідає, що 24 лютого мала відлітати до Польщі на роботу, коли почула про війну – вухам своїм не повірила. І не вірила, допоки на власні очі не побачила усі жахіття.

10 березня колони російської техніки зайшли у Велику Олександрівку і почали переміщатися через Старосілля. Три тижні жінка не виходила на вулицю, дуже боялася й не розуміла, що відбувається. Окупанти били "Градами" через село – у бік Нововоронцовки, Дудчан. Були дуже щільні обстріли, всюди стояла техніка. Пані Наталія розповідає, що дуже боялася спати – вночі відпочивала лише по півтори години.

За її словами, за весь час окупації багато разів відбувалася ротація росіян. Кожного разу, коли приїжджали нові військові – проводилися перевірки, вони ходили по селу, перевіряли документи, дивилися, щоб у будинках не було сторонніх або зброї.

"До нас вперше зайшли 28 квітня. Чеченці. Боже, як ми перелякалися! Ми завжди боялися, коли вони ходили по селу. Просто не передати словами", – говорить жінка.

За її словами, деяких чоловіків та хлопців окупанти змушували роздягатися, шукали татуювання. Вночі ходили, підіймали людей та перевіряли телефони, шукали, хто здає позиції окупантів.

Після того, як донька та внуки Наталії Сергіївни виїхали, непрохані гості почали навідуватися до неї частіше. Один з візитів був, щоб забрати у жінки… автомобіль (росіяни постійно забирали у цивільних машини та інший крам, відправляли в Крим і там часто продавали на базарах).

"До мене прийшли, але не змогли відкрити капот. У бурята розуму не вистачило. Спитав мене, як воно відкривається, а я відповіла: "Я що, водій?". Вони покрутилися-покрутилися, й так нічого не зробили", – говорить Наталія Сергіївна.

Ще один візит окупантів пані Наталю дуже налякав. Ті самі буряти, які навідувалися до неї за машиною, прийшли "помитися". Після відмови, розмістилися у дворі, в альтанці, дістали брагу, принесену з собою, й понапивалися. Чіплялися до господарки, натякали, що їй доведеться з ними "спати".

"Один наставив на мене автомат і крізь зуби говорить: "Лягай!". Я сіла на диван, підтиснула під себе ноги, в куточку. Він вийшов з кімнати, поклав матрац поперек дверей, щоб я не втекла, а сам обійняв автомат і ліг. Вони сплять у домі, а я сиджу трушуся…", – згадує пані Наталія.

За кілька годин один з російських військових випустив жінку з кімнати, а увечері окупанти пішли. Проте наказали: щоб будинок не зачиняла. Тож пані Наталія не здивувалася, коли застала непроханих гостей у своєму домі ще раз – вони порпалися в речах, ймовірно, шукаючи щось цінне.

"Дивлюся – стоїть бурят, шафки відкриті, а він у гаманці доньки риється. Це секунда - він на мене автомат. Я руки підіймаю і кажу: "Тихо, я тут живу"", - згадує жінка.

"Прозрівші"

Ще один з окупантів навідувався до Наталії Сергіївни "поговорити": цікавився, як у неї справи, чи є продукти, одного разу приніс ліки, які жінці були дуже потрібні. Розповідав, що сам у минулому фельдшер, воював в Сирії, звідти потрапив у Крим. Мовляв, в Україні опинився "на навчаннях". А "прозрів", що це не вони, коли побачив на узбіччі в Каховці мікроавтобус із розстріляними людьми та дитиною. Правда, "прозріння" не зупинило окупанта, адже він продовжив своє брудне військове діло – воювати з мирним українським населенням.

Пані Наталія згадує, що були й інші "прозрівші". "Один розповідав, що, коли ходить по будинках українців, бачить там фотографії жінок, дітей, почуває себе фашистом. Інший жалівся, що йому ця війна не потрібна, мовляв, хотів потрапити на війну, "але не таку"", - згадує жінка.

За її словами, окупанти весь час лазили по будинках. Шукали цукор та дріжджі для бражки, горілку, самогон, забирали все спиртне, навіть його залишки. Також виносили теплий одяг, ковдри та техніку: обігрівачі, пральні машини, холодильники. У однієї жінки забрали комп'ютер, який згодом знайшли в іншому будинку. Все викрадене загарбники переносили по селу з хати в хату і користувалися.

Про випадки катувань та тортур у селі, жінка не чула. Але розповідає, що неподалік окупанти розстріляли волонтера.

Наталія Сергіївна говорить, що не раз уявляла, як окупанти будуть відступати, як в селище зайдуть українські солдати, якою буде її перша зустріч з ними… Каже, коли росіяни втекли, у селі настала тиша – перестали гавкати собаки. Пані Наталія попрямувала до знайомої-вчительки, щоб запросити на чай з тортом - відзначити визволення, а по дорозі зустріла два десятки військових.

"У мене всередині все похолонуло. Думаю, орки! Стою й не знаю, що робити… А тоді дивлюсь, а у них на рукавах і шоломах жовті пов’язки! Мене почали душити сльози. Я рукою закрила рот й пішла до них: "Хлопці, скажіть, що ви наші!". Вони сміються: "Наші, наші". Я розплакалась, почала їх обіймати, кажу: "Як ми вас довго чекали!", - згадує мешканка Херсонщини й плаче.

За її словами, хлопці були зморені, місцеві їх нагодували й пригостили тортом. Пані Наталія запросила кількох з них до себе на ночівлю, "щоб поспали по-людськи", а зранку нагодувала сніданком…

Каже, за півроку жаху, в якому вона жила в окупації, найстрашнішими були не снаряди, які літали над головою, а присутність в селі росіян.

Без волонтерів та небайдужих селянам не впоратись

Селище Трудолюбівка Бериславського району було звільнене від російських окупантів ще навесні, однак довгий час залишалося так званою сірою зоною. Більшість місцевих виїхали у більш безпечні місця, але до десяти осіб лишалися тут постійно. Коли сусідні населені пункти восени теж були деокуповані, люди потроху почали повертатися в селище.

Наразі вулиці там усіяні снарядами, уламками, будівельним сміттям та залишками від понівечених будинків. Магазинів немає, а єдиний кіоск не працює. Відсутні в Трудолюбівці й комунікації. Проте деякі родини, які повернулися, намагаються адаптуватися до тих умов, що є: заправляють газові балони, прибирають завали та своїми силами лагодять зруйновані оселі.

Саме так вже тиждень завали рідного будинку розбирає чоловік пані Ірини Савчук. Попереду зима, а жінку і трьох дітей забрати додому не може – поки що винаймають інше житло.

Родина робила кілька спроб повернутися в Трудолюбівку. Вперше, одразу після деокупації, забрали деякі речі. Вдруге потрапили обстріл, а потім вирішили, що чекатимуть на остаточне звільнення сусідніх територій.

Сім’я місяць жила в окупації. Пані Ірина розповідає, що у Трудолюбівці окупанти теж ходили напідпитку, зі зброєю, гранатами у руках. У місцевих перевіряли документи, малювали на аркушах якісь схеми, вели облік людей у кожній хаті. Тоді, навесні, Савчукам лише раз вдалося виїхати до Нововоронцовської територіальної громади, щоб зробити необхідні покупки. І то не без пригод.

Росіяни, які окопались в їхньому селищі, вимагали у родини привезти з закупів українську сімкарту й погрожували застрелити, якщо цей наказ не буде виконаний. Пані Ірина зазначає, що її під час цього "спілкування" добряче перетрусило.

Крім того, за її словами, у селищі знайшлися "добрі" люди, які здали їхнього родича, що повернувся після служби в армії. На щастя, окупанти забрали лише військовий квиток. Були й ті, хто обслуговував росіян, зокрема, готуючи їм їжу. Проте більшість селян до останнього чекали Україну.

Пані Ірина розповідає, що внаслідок щільних обстрілів постраждали будинки мами та свекрухи. Й говорить, що без волонтерської допомоги вони навряд впораються зі своєю бідою.

Ще одна жителька Трудолюбівки Антоніна Кухтін теж виїхала з села з родиною вже після деокупації. "Ми раніше жалілися, що нам того не вистачає, того не вистачає, а коли до нас прийшов "руській мір" ми почали розуміти, що жили дуже добре...", – каже вона.

З перших днів окупації село було знеструмлене, жодних комунікацій не було, тож виживали, як могли. Жінка згадує родину, яка, допоки була можливість, завозила у село хліб, пускала до себе набрати води зі свердловини тощо. Це давало змогу покращити життя усім сусідам.

Але найбільше люди тішаться тому, що в селі не сталося катувань, тортур чи мародерства. Хоча окупанти постійно вживали спиртне та відбирали у людей телефони.

Пані Антоніна дуже збентежена тим, що про їхнє село мало хто знає. За її словами, дорога на Трудолюбівку зі сторони Любимівки замінована, залишається лише один спосіб виїхати або заїхати в село – степами зі сторони Зеленодольська. Але, коли підуть дощі, у село не буде доступу, через що жителі занепокоєні й шукають будь-якої підтримки від небайдужих.

"Референдум", якого не було

Костянтин Гремляцький – з Осокорівки, розташованої неподалік від артоб’єкта "Дари Херсонщини", відомого усім як "пам’ятник херсонському кавуну". Донедавна біля села стояли росіяни, але вже на початку жовтня українська армія повернула цю територію.

Пан Костянтин запевняє, що навіть на початку жовтня у с. Осокорівка заходила ворожа диверсійно розвідувальна група. Позиції окупантів до останнього були поряд, тому селище довгий час вважалося сірою зоною.

Сьогодні воно змучене та понівечене довготривалими обстрілами, майже всі будівлі пошкоджені.

Під час окупації в селі залишалося до сотні осіб.

Деякі люди у Viber створювали чати, в яких розповідали одне одному про місця, де бачили окупантів. Але одного дня ті приїхали й сказали, що за всіма листуваннями стежать (бо відібрали засоби зв'язку в інших жителів) і вимагали припинити. Інакше погрожували зробити так, щоб будь-яке бажання спілкуватися в українців відпало.

Пан Костянтин розповідає, що на блокпостах Осокорівки стояли так звані військові з "Л/ДНР", яких під примусом відправили на позиції.

"Вони були відносно людяні, навіть говорили так само, як і ми, українською, на суржику", – зазначає чоловік.

За його словами, окупанти буквально на кожен звук бігли ховатися у свої бліндажі, або вискакували й наставляли зброю на людей. Коли був настрій, пропускали, не було – стріляли під ноги, зупиняли автомобілі.

Росіяни та кадирівці поводили себе інакше: ні на що не дивилися й робили свою жорстоку роботу. Їздили на машинах із Z-маркуванням, перевіряли татуювання, шукали по селах афганців та учасників АТО.

Не обійшлося й без крадіжок. Зокрема, окупанти зламали магазин, взяли продукти й залишили записку: "Вам все компенсують, ми просто дуже хотіли їсти". Інша ж російська бригада влізла в цей же магазин і винесла звідти взагалі усе: гроші, апаратуру, все, що сподобалося.

Ходили непрохані гості й по домівках місцевих мешканців, проте згодом окупаційне "керівництво" повернуло всі викрадені ними речі.

За словами пана Костянтина, після однієї ротації у селище прийшли буряти, тоді його товаришів взяли у полон та сильно катували.

"Обіцяли нашим хлопцям повідрізати усе, що виступає, випустити кишки. Казали, що "у власних руках будеш тримати свої кишки"", –  згадує він.

Спочатку загарбники розташовувалися у сусідніх селах, в Осокорівку приїжджали з перевірками, але згодом завезли техніку й туди. Однак після бою над селищем замайорів український прапор.

На жаль, село ще довго було "сірою зоною". І, коли якісь військові заходили, селяни не могли їх ідентифікувати.

Попри те, що селян, які чекали на "визволителів", в Осокорівці було небагато, все ж таки кілька осіб пропагували "за Росію". Наприклад, поширювались чутки, що селище начебто на 92% проголосувало за приєднання до РФ на "референдумі". Хоча навіть фейкового його у селі не було.

А от сусіднім селам не пощастило. Там окупанти змушували людей голосувати під дулом автоматів. Так, тітка пана Костянтина з села Зміївка під Бериславом розповіла, що селян просто ловили на вулиці, заходили у двори й примушували ставити потрібні позначки.

З родичкою чоловік підтримує зв’язок через Viber, говорить, що сімкарти українських операторів у с. Зміївка не працюють, тож люди купляли російські. Але і з ними зв’язок буває не стабільний.

Марта Нетюхайло

УНІАН в Google News