Історії кохання з присмаком війни

Війна завдала і продовжує завдавати непоправних втрат нашій країні. Проте українці навіть у такі темні часи шукають промінчики світла і наповнюють себе та інших справжнім почуттям – коханням. Особливими є ті історії, які зароджуються на фронті. УНІАН зібрав історії пар, які зустріли своє кохання на війні.

На війні стосунки справжні та відверті

Ірина Федорнак – військовий кухар, ще у 2019 році підписала контракт і долучилася до лав ЗСУ, а по його закінченню знову мобілізувалася на фронт.

Мар'ян Лазанов пішов захищати країну у лютому 2022 року, а вже у травні зустрів ту саму, з якою може бути самим собою, з якою може говорити про все і ні про що.

Вона – зі Львівщини, він – з Тернопільщини, але доля їх звела разом там, де ніхто з них не міг і подумати – на Донеччині. Там, де сьогодні ведуться запеклі бої.

Вона любить пити ранкову каву. А він робив все для того, щоб пригостити її улюбленим напоєм і почати ранок нового дня з розмов із нею.

Слово за слово, від чашки до чашки… Двох людей тягнуло одне до одного наче магнітом, відчувався сильний зв'язок. Так потроху зароджувалася нова історія кохання, з ароматом улюбленого чорного шоколаду, яким Мар’ян щоразу балував свою обраницю.

Але лише солодощами не обходилося. Чоловік говорить: "Поїхав за снарядами, повернувся з фарбою для волосся".

"Так, він мені привозив фарбу, – підхоплює Ірина, – жіночі прокладки, чи ще щось. Не кожен чоловік піде в магазин за цим. А я знала, що Мар'яну можна сказати, він купить все, що треба".

Мар'ян підкорив Ірину своєю турботою, ласкою і добротою, а Ірина його –  щирістю та справжністю.

"Мені запам'яталася її любов до тварин, особливо до плазунів. Вона дуже любить змій і всяке таке. І при кожній зустрічі з ними вона захопливо верещить. Просто так верещить, що змії, які не мають вух, дуже добре її чують", – розповідає про кохану військовослужбовець, а Ірина слухає й дзвінко сміється.

Довгі розмови та взаєморозуміння підсвічували світлом все темне, що було навколо, у важких бойових умовах.

За пів року від початку знайомства Мар'ян прийшов до Ірини й зробив пропозицію.

"Ми трошки шоковані через те, що така наша подія стала загальновідомою. Планували собі потихеньку поїхати, розписатися і приїхати, буцімто їздили на "Нову пошту"", – розповідає Мар’ян.

Але закоханих розсекретили. Побратими зустріли новостворену родину з невеличким сюрпризом – на дверях їхнього бліндажа зробили сердечко з цукерок. Святкували весілля усі разом, у військових умовах.

Пара говорить, що стосунки на війні справжні й відверті. У таких умовах важко щось приховати, у будь-якій хвилині, ситуації проявляється справжнє обличчя людини, бачиш її неприховану реакцію на різні ситуації.

"У цивільному житті люди ставляться одне до одного більш прагматично, – вважає Мар'ян. – Дивляться: який ти, чим займаєшся, що за собою маєш, що маєш в кишені, на рахунку... А тут у нас форма однакова, косметика відсутня, вона є, але десь глибоко у наплічнику... Людина більш відкрита, ти її бачиш такою, якою вона є".

Ірина додає, що дійсно на війні дивишся не на матеріальні блага, а на саму людину, її поведінку, вчинки. В таких складних умовах люди більше пізнають та цінують один одного.

Наразі Мар'ян та Ірина перебувають у відпустці, але зізнаються, що сьогодні їм цивільні побутові справи не до душі, і вже найближчим часом пара попрямує у своє тимчасове помешкання на передовій.

"У нас є викопана дуже комфортабельна кімната, яка зветься бліндажем, – сміється пара, – розмірами у довжину – 3 м, в ширину – 1,75 м. Зі спальним місцем та опалювальною системою під назвою буржуйка".

У планах військовослужбовців – домашній затишок. Мар'ян жартує, що після закінчення війни хоче достроково піти на пенсію, купити вудку і найм'якіший диван, поставити його на березі річки, ловити та їсти смажену рибу.

Закохані чекають на якнайшвидшу перемогу України, і вірять, що країна неодмінно розквітне, а над усіма її містами замайорить синьо-жовтий прапор.

Військовий і волонтерка

Долі інших наших героїв також поєднала війна. Він – її захист, а вона – його надійний тил.

Олег з позивним "Алмаз" – військовослужбовець. Спочатку ніс службу на Донеччині, згодом разом із побратимами визволяв Харківщину.

Олександра Андібур – тендітна жінка, яка до війни реалізувала себе у фотографії: створювала красу та допомагала людям зберегти щасливі миті та важливі моменти життя.

Але реалії війни такі, що Олександра звернула з творчої стежки на шлях волонтерства. Говорить, не могла вчинити інакше, сидіти осторонь не хотіла, тим паче, що за плечима має у цьому напрямку певний досвід.

Маючи деяку аудиторію з попередньої діяльності, Олександра почала відкривати збори коштів, які спрямовувала на допомогу ЗСУ. Заручалася допомогою блогерів та усіх небайдужих людей.

На зібрані кошти волонтерка закупляла усе необхідне для військовослужбовців: від шкарпеток до автомобілів, які сама доставляла на передову.

Одного дня дівчині надійшло повідомлення від військовослужбовця з проханням про допомогу. Вона знала, що з військовим забезпеченням не все так просто, і відмовити  не змогла. Посилка зібралася, була об'ємною і коштовною, тож за нею чоловік приїхав особисто.

То була перша зустріч Олександри та Олега. Розповідають, що у той момент дивилися один на одного і між ними промайнула якась іскра. Олександра згадує, що вже тоді зрозуміла, що це початок чогось нового в житті. Мовляв, відчула те, у що не кожен вірить – кохання з першого погляду.

Військовий і волонтерка почали співпрацювати, у перервах між робочими питаннями спілкувалися на особисті теми… Тоді остаточно зрозуміли, що потребують один одного, бо стали в такий нелегкий час і колегами, і товаришами, і друзями.

Олександра говорить, що на все життя запам'ятала повідомлення від Олега, яке її розчулило до сліз: "Я просто хочу поставити вам пам'ятник, ви як янгол-охоронець, від щирого серця вам дуже дякую. Гарний тил – це запорука перемоги".

Сьогодні Олег дислокується на Донеччині. І найважчим для Олександри є постійні хвилювання за коханого та думки, чи живий він, чи все з ним добре, коли чоловік не виходить на зв'язок.

"Коли я разом з ним, хоч і в зоні бойових дій, то мені нічого не страшно", – говорить Олександра.

Вона розповідає, що багато разів думала про те, аби піти в армію й бути поруч зі своїм обранцем. Але "Алмаз" не поділяє такої позиції й хоче, щоб його кохана була у безпеці.

Олександра захоплюється тим, що робить її Олег, тим, як він ставиться до своїх підлеглих. Жінка зазначає, що її коханий така людина, яка в першу чергу думає за своїх побратимів, і зовсім забуває про свої потреби.

Навіть на відстані у стосунках Олега й Олександри є місце романтиці, військовослужбовець щоразу намагається викликати посмішку на обличчі своєї обраниці, надсилаючи гарні квіти. Та й сама Олександра здатна здивувати. Перед наступом українських військових на Харківщині волонтерка хотіла, щоб її коханий був у якісному шоломі. Зібрала гроші і викупила військове спорядження в Америці. Доставка в Україну була не швидкою, а, зважаючи на те, що спершу багаж загубився, очікування було ще довшим.

Коли посилка дійшла, в Олександри було обмаль часу, щоб передати захист Олегові. Тож жінка відклала всі справи й попрямувала на бойові позиції коханого особисто. Дорогою її очікувала низка перешкод: спочатку навігатор завів не туди й авто застрягло, а потім автомобіль зовсім перестав працювати й волонтерка заблукала неподалік ворожих позицій. Але той, хто кохає, спроможний на все. Олександра встигла. І одягти чоловіка в новий шолом, і обійняти…

Пара ще не узаконила свої стосунки, але чи це важливо, коли "так" сказали обидва серця?

Марта Нетюхайло

УНІАН в Google News