"Нас забрали з дому, як собак": українці з Попасної тікали в Україну через "ЛНР", РФ та Європу
17:00, 08.07.2022
8 хв.
Жителька захопленого російськими загарбниками міста Попасна на Луганщині Надія Кононченко розповіла УНІАН про життя під обстрілами та окупацією, примусовий виїзд на територію "ЛНР", а звідти в Росію, та шлях повернення до України через Європу.
- "Фашисти і то, напевно, були кращими…"
- Жахливі спогади про життя в окупації
- Примусова "евакуація"
- Нелегка дорога на Батьківщину
Надія Кононченко разом з чоловіком та своєю матір’ю жили у приватному секторі в Попасній. З початком широкомасштабного наступу Росії дітей та онуків вони відправили у безпечне місце, а самі залишились. Чоловік Надії Василівни після переламу стегна у 2016 році, погано ходив. Так само важко було самостійно пересуватись і 87-річній матері пані Надії, яка нещодавно перенесла інсульт.
Діти вмовляли своїх батьків виїжджати, але Надія Василівна хвилювалася, що зі старенькою мамою, якій потрібен постійний догляд, буде важко в дорозі. Боялася, що в іншому місті не зможуть облаштуватися.
"Фашисти і то, напевно, були кращими…"
Вже з початку березня росіяни почали сильно гатити по місту. До повної окупації Попасну обстрілювали щодня. За словами пані Надії, ворог застосовував різного роду артилерію, фосфорні та касетні боєприпаси тощо.
Відео дня
"Вночі окупанти обстрілювали нас фосфорними бомбами, було видно, як вдень... Від страху заплющували очі", – говорить Надія Василівна.
За її словами, від міста залишилися одні руїни - все розбите, зруйноване, всюди ями від снарядів, жителі вже навіть не звертали увагу на уламки.
"Нас рівняли з землею. Фашисти і то, напевно, кращими були. Тоді хоч щось після війни залишилося. А ці "утюжили" місто, все розбили...", – каже жителька Попасної.
В місті знищили усі комунікації. Жителі рятувалися, хто як міг: готували їсти на вогнищах, за водою ходили до колодязів.
Українська влада завозила місцевим гуманітарну допомогу. За словами жінки, голодними не були. Зі знайомим домовлялися про підвіз хліба один-два рази на тиждень.
Під обстрілами попасняни намагалися слідкувати за порядком в будинках, прибирали скло. Не забували і про господарство – саджали картоплю. Надія Василівна - одна серед тих, хто так робив. Жінка каже, що як чули гул, одразу ховалися, потім продовжували роботу.
Ховалися, до речі, у погребі. Там і перебували більшість часу разом з чоловіком, облаштувавши ліжко. Зважаючи, що у приміщенні було вогко, холодно та некомфортно, літня мама жінки залишалася нагорі, в будинку. За станом здоров’я і через свій вік вона просто фізично не могла спуститися у підвал.
Пані Надія "розривалася" – доглядала і маму, і чоловіка, бігаючи з погреба в дім. Зранку, коли було більш-менш тихо, жінка готувала їжу, щоб нагодувати своїх.
Коли чоловік попаснянки сильно захворів, Надія Василівна спробувала знайти машину, аби вивезти його. Та марно.
Одного дня, виходячи від мами, пані Надія забула зачинити двері будинку, а повернувшись, побачила, що її старенької мами немає на місці. Розповідає, що дуже злякалась, адже літня жінка постійно збиралась додому, намагалася йти на автобус. А які автобуси під обстрілами?
Врешті старенька знайшлася в окупантів, які на той момент вже повністю контролювали Попасну.
Жахливі спогади про життя в окупації
Під час пошуків матері пані Надія бачила жахливі картини у місті – тіло людини, з обгризеним обличчям (тіло доїдали бездомні собаки) та відірваною рукою. Це був чоловік, вдягнений у світло-коричневу куртку...
За словами пані Надії, вбитих та поранених у Попасній було дуже багато. Загиблих ховали у дворах...
Надія Василівна каже, що ніколи в житті не думала, що їй доведеться когось рятувати, робити перев'язки. Взагалі й уявити не могла, що вона буде так спокійно реагувати на кров. Проте, коли сусіда, який пішов по хліб, було поранено, жінка перша прийшла на допомогу. Своєю футболкою пані Надія перев'язувала рани, щоб зупинити кров.
Щоб врятувати сусіда, їм навіть довелося звертатися до російських військових з проханням про допомогу: "Вони були п'яні, один з них на мене накинувся з автоматом... Я кажу: "Ну, вбийте". Просто, як-то кажуть, я вже стара, а хлопцю 30-ти ще не було. Ну, помре і все, кров'ю стече. Я, окрім перев'язок, більше нічого зробити не можу. А кров не зупиняється…".
Хлопця окупанти забрали, згодом Надія Василівна дізналася, що він вижив.
Коли жінка спілкувалася з окупантами, з ними була 20-річна місцева дівчина. Наступного дня вона потрапила в реанімацію та померла. Надія Василівна жалкує, що не забрала її з собою, хоча і розуміє, що перед озброєними людьми мало, що здатна була зробити.
Примусова "евакуація"
8 травня до родини пані Надії завітали "гості" - п'ятеро озброєних осіб – та наказали збиратися. На питання жінки, звідки вони, військові відповіли, що з Сибіру.
Надія Василівна каже, що за нею по дому ходили з автоматами. Під таким тиском жінка не могла зосередитися і зметикувати, що треба з собою взяти. Хотіла забрати варені яйця, щоб погодувати маму, але окупанти не дозволили, зазначивши, що людей на місці нагодують. Дали дозвіл забрати памперси.
"Нас кинули в БТРи, як собак. Повезли в Первомайськ, – каже Надія Василівна. – Вони поводили себе з нами, наче звірі. Забрали паспорти та телефони".
"Евакуйованих" таким чином розселили у школі на підлозі, дали один матрац на трьох людей та сухпайок.
Чоловік Надії Василівни почував себе погано, йому потрібна була негайна допомога. Але тільки після скандалу хворого повезли в лікарню, де ставили крапельниці. Пані Надія згадує, що тиск у нього був майже відсутній, до "швидкої" його заносили на руках… З Первомайська тяжкохворого чоловіка направили до Стаханова (у 2016 році Україна повернула місту історичну назву Кадіївка, – УНІАН). А дружині разом з чоловіком їхати не дозволили.
Лише згодом, знайшовши транспорт і домовившись з іншими людьми, щоб приглянули за мамою, пані Надія зібралася їхати до нього в лікарню. Проте їй повідомили, що їхати не треба, бо її чоловік помер від двосторонньої пневмонії. І хоча жінка перебувала в шоковому стані, зібрала волю в кулак та добралася до Стаханова, щоб попрощатися з рідною людиною, провести його в останню путь.
Чоловіка пані Надії поховали на тимчасовому кладовищі. І зробили це лише через декілька днів, бо тоді окупанти святкували День перемоги...
Нелегка дорога на Батьківщину
Після важкої втрати Надія Василівна послухала свою доньку і почала шукати варіанти виїзду з окупованої території на Батьківщину. Забрала в окупантів паспорти – свій та своєї мами, а от телефон їй так і не віддали.
Дорога була довгою і складною. Спочатку поїхали в Москву. На кордоні пасажирів перевіряли, питали, куди їдуть. Надія Василівна розуміла, що, якщо скаже правду, куди прямує, то залишиться на території ворога. Росіяни не приховували своєї неприязності і казали, що якщо люди будуть щось "мимрити", і не напишуть, куди прямують, то їх висадять з автобуса і далі не пропустять. Пані Надія вказала, що їде у Москву, де її зустрічатимуть рідні.
Попаснянка каже, що у неї склалося враження: росіяни живуть минулим, а майбутнього в них просто нема. Навкруги - величезні пам'ятники, танки, літаки із "Z" тощо.
А от Латвію, Литву і Польщу жінки проїхали без проблем. Там, де доводилося йти пішки, їх речі допомагали нести небайдужі люди… Врешті, так дісталися до України - спочатку Київ, потім Одеса, а звідти діти забрали до себе в Южне.
За словами Надії Василівни, до лютого вона з чоловіком мріяла разом зустріти старість, облаштувати свій дім, купили техніку… А на згадку про "минуле життя" залишилося лише три фотокартки…
Переселенка зазначає, що ніхто з них не чекав на "руський мір", сподівалися, що Попасна буде під українським прапором. Жінка каже, що вже не раз себе сварила за те, що вони не виїхали, коли ще була можливість, тоді б не пережили усі жахіття, які випали на їх долю. Тож пані Надія закликає всіх людей, які перебувають на територіях, де йдуть бойові дії, не зволікати і рятували найцінніше – своє життя і життя своїх близьких.
Марта Нетюхайло
Новини партнерів
