Не говоріть постраждалим "тримайся", "все буде добре". Це фрази, які у надзвичайних ситуаціях не мають сенсу, - психолог ДСНС Катерина Савельєва

Психолог ГУ ДСНС у Чернігівській області Катерина Савельєва в інтервʼю УНІАН розповіла про першу психологічну допомогу в умовах надзвичайних ситуацій, про свою роботу під час обстрілу Чернігова 19 серпня, чи загрожує всім ветеранам і цивільним посттравматичний синдром, та якою має бути психопрофілактика стресу.

Вибір професії пані Катерина зробила ще в дитинстві. В телевізійному сюжеті про якусь надзвичайну подію почула, що із постраждалими працюють кризові психологи МНС. "Тоді подумала, що теж так хочу", - говорить вона.

На той час в Україні мало приділялося уваги психології, тим паче в кризових обставинах, тож після школи на психологічний факультет довелось вступати до Луганського національного педагогічного університету імені Шевченка. Звісно, спеціалізація більше стосувалася педагогіки та роботи з дітьми, але пані Катерина самостійно цікавилась психологією в надзвичайних та екстремальних ситуаціях, тож купувала відповідні книги, відвідувала тренінги, студіювала Інтернет. У 2012 році почала працювати на посаді цивільного психолога Головного управління МНС у Луганській області – доводилось бувати на вибухах побутового газу, аваріях на шахтах, працювати з постраждалими та їх родичами.

З початком війни у 2014 році пані Катерина залишила окупований Луганськ, працювала у транзитному пункті для тимчасово переміщених осіб у Сватовому: супроводжувала з колегами евакуаційні автобуси, надавала першу психологічну допомогу і дорослим, і дітям. Згадує, як складно було, коли хтось з родини їхав, а хтось залишався на окупованій території. "Цей транзитний пункт назавжди змінив мене і моє життя", - згадує вона.

УНІАН поспілкувався з жінкою про те, якою має бути психологічна допомога в умовах війни, чи варто чекати на ПТСР ветеранів та цивільних після закінчення бойових дій, та якою має бути психопрофілактика стресу вже зараз.

Пані Катерина, ви сама з Луганщини й теж залишили свій дім у 2014-му. Як облаштовувались в нових умовах?

У мене та моїх колег у той час теж була невизначеність. Спочатку ми жили у пожежній частині. Потім нам виділили однокімнатну квартиру… Там – у зоні АТО – я працювала десь пів року, там зустріла свого чоловіка, який теж на той час працював у системі ДСНС. І вже разом із ним приїхала до Чернігова. Саме тут стала офіцером, маю звання капітан служби цивільного захисту. Тут народився наш син.

Зараз працюю не лише під час надзвичайних ситуацій, а й з особовим складом. Адже рятувальники мають володіти навичками надання першої психологічної допомоги, аби знати, як правильно реагувати на ту чи іншу поведінку постраждалих чи свідків у кризовій ситуації.

Якими рисами має володіти людина, щоб ефективно допомагати іншим?

Я вважаю, що це має бути насамперед комунікабельність, вміння щиро та невимушено спілкуватися з різними людьми. Необхідно також відчувати емпатію, вміти поставити себе на місце постраждалого. Але психолог має володіти емоційною стійкістю, бути стійким до стресу. Під час надзвичайної ситуації кризові психологи – це запорука спокою. Потрібно професійно тримати дистанцію, аби не занурюватися у стрес. Звісно, потрібні психологічні знання і підготовка, а ще психологічна інтуїція, коли розумієш інтуїтивно, що і кому можеш сказати, а кому – ні.

У яких надзвичайних ситуаціях доводилося працювати?

У дуже різних. В моєму професійному досвіді на Чернігівщині є допомога людям під час обвалу гуртожитку у Чернігові, ДТП з багатьма потерпілими, вибухи побутового газу, вибухи артилерійських складів в Ічні, обвал конструкцій закинутої будівлі в Ніжині, де загинули одразу четверо дітей, пошук людей, які потонули і так далі.

19 серпня в центрі Чернігова від вибуху після прильоту російської ракети загинули семеро, а постраждали понад двісті осіб. Чи працювали ви з потерпілими?

Того дня я не була на чергуванні, але мене викликали на роботу в допомогу черговому психологу. На Красній площі було багато постраждалих – люди мали шок, були істерики. Більшість перебували в стані розгубленості, втрати, горя.

Через велику кількість постраждалих доводилося "сортувати", і першочергово реагувати на гострі психологічні стани, коли людина не контролює навколишню ситуацію та може завдати шкоди собі чи іншим.

Звісно, першочергової уваги та психологічної допомоги потребували діти і літні люди. Серед інших постраждалих я психологічно підтримувала маму загиблої дівчинки, а також дідуся й бабусю, які того ж дня приїхали на місце смертельного поранення онуки…

У той день я звернула увагу, наскільки війна навчила нас обʼєднуватися, допомагати один одному. Адже багатьох постраждалих доправляли до лікарень цивільними автівками.

Якщо ми говоримо про допомогу, чи може пересічна людина не лише завезти постраждалих до лікарні, але розрадити їх? Що потрібно робити та як говорити з тими, хто, наприклад, втратив близьких, дім?

Перше - і собі й постраждалому треба забезпечити безпеку. Варто завжди памʼятати, що психологічна допомога надається тільки тоді, коли немає загрози життю. Якщо людина поранена, то насамперед потрібна медична допомога, психологічна в цій ситуації є другорядною. Хоча в окремих станах психолог може супроводжувати постраждалого до лікарні.

Потім потрібно встановити контакт із людиною. Навіть, якщо знаєте, спитайте ім’я, вік, чим людина займається. Це спосіб "заземлення" - спроба переключити із кризової ситуації до відчуття "тут і зараз". Важливо також позначити свою присутність, що допоможе постраждалому подолати самотність і гостру безпорадність. Для цього варто говорити, що ви – поруч. Якщо не можете забезпечити свою присутність більш тривалий час, то потрібно знайти іншу людину, яка побуде з потерпілим. Водночас не варто застосовувати тілесний контакт, наприклад, обійми, якщо це не близька вам людина. Може бути контакт долоня до долоні – не більше. Обійняти людину в кризовій ситуації можна тільки тоді, коли вона дозволить. Також не можна бити по обличчю, виливати воду, наприклад, якщо у людини істерика, не можна підходити ззаду.

А яких помилок, можливо, фраз варто уникати у спілкуванні, прагнучи допомогти?

Не варто говорити поширених фраз, які не мають смислового навантаження. Наприклад, "тримайся". За що триматися людині в момент горя і втрати? Не кажіть "я розумію тебе", якщо ви особисто не переживали таку ситуацію. Не обіцяйте "все буде добре" - як буде добре, коли світ цієї людини втратив свою опору і стабільність? Також не можна говорити "плач" або "не плач".

Окрім цього, у гострому психологічному стані людина може відчувати досить сильне тремтіння. Не варто її кутати та спиняти це тремтіння. Таким чином йде вихід негативних емоцій, і буде гірше, якщо "закрити" їх в тілі людини.

Важливо разом шукати ресурс і будувати плани на найближче майбутнє. Запитати: "Що ви будете робити? Як підете звідси?". Йдеться про забезпечення найпростіших потреб в їжі, воді, сні…

Психолог також може дати рекомендації родичам постраждалого, як допомагати йому переживати горе, втрату. Допомагають групи взаємопідтримки, де зустрічаються люди з такими ж втратами.

Багато жінок на війні втратили чоловіків, синів. Вони відчувають великий біль, горе, а коли зустрічають людину з таким же болем, то від цього спілкування, розуміння, підтримки, кожна отримує полегшення. У середовищі "рівний – рівному" допомога приймається швидше. Разом жінки можуть займатися якоюсь роботою (волонтерство чи творчі проєкти). Вони не забувають своїх рідних, просто вчаться жити в нових умовах і шукати нові сенси свого життя.

Чи з психологічної точки зору існує різниця у переживанні критичних ситуацій, викликаних, приміром, природними катаклізмами, ДТП і війною?

Вважаю, якщо йдеться про втрату рідної або близької людини, то немає різниці, чим вона спричинена – ДТП чи обстрілом. Переживання горя має свої етапи. Злість, наприклад, один із етапів горювання, який може супроводжувати агресією. Оточуючим важливо розуміти, що це норма. У цей період допомагають дії, виконання рутинної роботи – прибрати, приготувати, купити продукти тощо. Якщо людина нічого не хоче, варто просити її допомогти, приготувати, нагодувати.

За яких симптомів варто звертатися за допомогою до спеціаліста?

Найбільш гострий час у проживанні будь-якої втрати – десь сім тижнів. У цей час людина може часто плакати, горювати. Через 7-9 тижнів має настати полегшення. Якщо й надалі людина залишається замкненою, апатичною, не хоче ні з ким спілкуватися, майже не виходить з дому, то потрібно звертатися за допомогою до спеціалістів.

Але звернення до психолога має бути добровільним, насильно допомогти ніхто не може. Якщо близька вам людина відмовляється, то потрібно її вмовляти. Це має бути особисте рішення.

До речі, питання про те, коли потрібно звертатися до психолога, має просту відповідь: якщо вам хоч раз спало на думку, що потрібно до психолога, то значить – вже потрібно! Звернення до психолога ніколи не є слабкістю, навпаки – це прояв істинного бажання зробити позитивні зміни в своєму житті.

В умовах війни чи не кожен має володіти навичками надання першої психологічної допомоги?

Так. Зараз достатньо як платних, так і безплатних тренінгів. Варто мати хоча б базову підготовку, володіти елементарними навичками першої психологічної допомоги.

Якщо, приміром, ви опинилися на місці надзвичайної ситуації, не забуваймо про правило – допомагаємо тільки там, де безпечно. Перенаправлення постраждалих до медиків, волонтерів, відповідних служб – це теж допомога, бо людина відчуває, що вона не одна. Надання необхідної інформації – це теж елемент заспокоєння постраждалого. Але ніколи не давайте безпідставних обіцянок. Говорити, що рятувальники й медики їдуть можна тільки тоді, коли ви у цьому впевнені. Надалі потрібно подбати про задоволення базових потреб постраждалих – їжа, вода, одяг тощо.

Рятувальники теж не лише рятують, а володіють навичками першої психологічної допомоги?

Так, ми з колегами періодично проводимо заняття. Адже вони мають розуміти і відрізняти, коли постраждалий перебуває у стані ступору, апатії, агресії, і як реагувати на ці стани. Адже постраждалий може заважати в ліквідації наслідків надзвичайної ситуації. Наприклад, коли людина у стані агресії, то краще її відвести в бік, говорити чітко і впевнено. Перенаправити її агресію на щось, навіть якщо це не потрібно: щось перенести, переставити, аби людина відчувала свою зайнятість. У цей момент це буде необхідна допомога. Дати завдання – це важлива дія.

Як в таких умовах завадити професійному вигоранню?

Щодо співробітників ДСНС, після кожної надзвичайної ситуації ми проводимо обговорення, хто що бачив, чув, відчував. Коли людина бачить позитивний результат своєї роботи, то це додає їй моральних сил. Рятувальники щодня ризикують своїм життям, але вони це роблять заради порятунку інших людей.

Завадити професійному вигоранню допомагає і постійне вдосконалення, тренінги, підвищення кваліфікації. І, звісно, методи медитації та релаксації. Вони потрібні психологам також.

Як оцінюєте рівень стресу в українському суспільстві зараз? Чи можна передбачати, що він зросте у післявоєнний час, якщо брати до уваги досвід психологів в Балканських країнах, де люди пережили війни 20-30 років тому?

Основне, що впливає на рівень психологічної травматизації – індивідуальні особливості психіки. Бо хтось у критичній ситуації впадає в ступор, а хтось навпаки – має рухливе збудження. Кожен із нас має різну психологічну стійкість до травмуючих ситуацій. Крім цього, має значення інтенсивність надзвичайної ситуації, її тривалість. Повторення може призвести до закріплення та посттравматичного синдрому.

Мабуть, складно точно виміряти рівень стресу, однак ми точно знаємо, що ментальне здоровʼя – запорука нашої стійкості. У МОЗ говорять, що чи не кожен українець потребуватиме психологічної допомоги.

В умовах війни, без перебільшення, кожен відчуває стрес. Але краще руйнівні емоції – лють, ненависть - трансформувати в конструктив. Наприклад, донатити армії, займатись волонтерством. І завжди налаштовуватися на те, що після перемоги зможемо тримати курс на відновлення країни, наших міст і сіл, та черпати у цьому натхнення.

Рівень стресу зростає через постійне хвилювання за безпеку рідних та себе, втрату майна, джерел доходу. Але варто памʼятати, що стрес – це реакція організму на зміни, спроба адаптуватися до нових умов. Стрес може мати і відтерміновані прояви, тому слід звертати увагу на профілактику.

А загалом вирішення цієї проблеми має бути комплексним - у вигляді державних програм. Окремі з них, щодо підтримки ментального здоровʼя українців, уже стартували.

Чи можливо самостійно надати собі психологічну допомогу під час стресу?

Я згадувала про профілактику стресових реакцій. Ми перебуваємо в інтенсивному інформаційному полі, на нас тиснуть негативні новини, які читаємо щодня. Психопрофілактика стресових розладів – це фізичні навантаження, здоровий спосіб життя, прогулянки, медитації, хобі. Читання книжок, рукоділля, малювання – будь-яке приємне заняття для людини, яке відволікає від негативних думок та переключає на позитивний лад. Кожна людина здатна допомогти собі через медитацію та розслаблення.

А як щодо ПТСР? Існує думка, що його матимуть і бійці, які повернуться з фронту, і цивільні також.

Людям, які повернуться з війни, складно призвичаїтися до мирного життя. Але не варто говорити, що 90% бійців матимуть посттравматичний синдром (ПТСР), це хибне твердження. Так, ПТСР матимуть після війни і ветерани, і цивільні. Це вимагатиме створення і налагодження роботи системи психосоціальної підтримки, яка передбачатиме не тільки психологічну, але, за необхідності, й медичну допомогу, функціонування груп підтримки. І, звісно, має бути робота з рідними. Їх вже зараз потрібно готувати, щоб, коли ветерани повернуться, то в родині мали розуміння, що відбувається, чи норма це, чи ні. Вже зараз є тренінги, які допоможуть дружині, батькам налаштуватися на підтримку рідної людини, яка пройшла війну. Якщо є бажання, то це доступно.

Дуже важливою є атмосфера розуміння у родині та колективі. Для сімʼї безцінним є спілкування, час, проведений разом, щирий інтерес до життя один одного. І, звісно, якщо виникатимуть проблемні питання, то зараз достатньо фахівців-психологів, які допоможуть їх подолати.

Ірина Синельник

Ірина Синельник

УНІАН в Google News