Українські школярі за кордоном: особливості навчання та адаптація
14:02, 23.08.2022
14 хв.
УНІАН поговорив з мамами-українками, які перебувають за кордоном, про те, як їм вдалося влаштувати дітей до іноземних навчальних закладів, особливості їхнього навчання, мовну адаптацію, відмінності від вітчизняної системи освіти та бажання паралельно вчитися онлайн в українській школі.
Велика Британія
Українка Юлія Лементар та її 12-річний син Гліб родом з Алчевська на Луганщині. Після окупації міста у 2014 році вони переїхали жити до Луцька. Там будували нове життя, допоки 24 лютого 2022 року не почалося повномасштабне російське вторгнення. Тоді родина попрямувала до Великої Британії, до міста Барнолдсвік. Приїхали туди 8 червня, до цього перебували у Польщі, очікували на візу.
"Мій син хворіє на цукровий діабет. В Англії дуже велика підтримка дітей з інвалідністю, тому ця країна й стала важливим вибором для нас", - розповідає Юлія Лементар.
Відео дня
Хлопчик навчався в Україні у 6-му класі. У Великій Британії його взяли одразу до 7-го класу, де він провчився приблизно 4 тижні.
Як каже Юлія, з оформленням у школу не виникло жодних труднощів. Навчальний заклад обрали самостійно, той, в якому б хотіли, щоб дитина навчалася. Написали заяву, й Гліба прийняли без додаткових документів. З вересня хлопчик піде до 8-го класу.
"Школа дуже лояльно поставилася до того, що дитина не знає англійської мови. Сину виділили планшет, щоб він міг через перекладача спілкуватися з дітьми та вчителями, перекладати на уроці якісь незнайомі йому фрази й брати цей планшет додому", – зауважує Юлія.
Крім того, навчальний заклад придбав для дитини шкільну форму та форму для занять фізкультурою, надає безкоштовне харчування.
Як зазначає мати хлопчика, навчання в Англії дуже відрізняється від української освіти: "Поки що ми бачили, що не було домашніх завдань. На уроках дітям не роблять зауважень. Шкільна програма не така швидка, як в Україні".
Гліб ще адаптується у новому середовищі. Мама зауважує, що школа розташована за містом і однокласники живуть далеко. Тож хлопчик поки що має друзів тільки з України.
Італія
Олександра Гуляйло та її дві доньки родом з Черкащини. З початком війни у 17-річної Юлії – високофункціонального аутиста – почалися панічні атаки, через які родина вирішила виїхати за межі України. Вирушили в Італію, до муніципалітету Летоянні.
"Старша дитина тут якось заспокоїлася та почала шукати собі ліцей для продовження навчання. Хоча в Україні вона навчалася дистанційно, в Італії готова ходити разом з іншими дітьми", – говорить Олександра, яку це дуже радує.
Молодша донька, 6-річна Оля пішла у школу та завершила перший клас. Як зауважує Олександра, перерв практично не було, але програма, якщо порівнювати з українською, дуже легка.
"Я не можу сказати, що адаптація тут важка. Дітям багато чого дозволяють. Якщо у дитини щось не виходить, вони не скидають це на батьків, як у нас, все це вирішують у школі, влаштовують додаткові заняття. Підхід геть інший", – зауважує Олександра.
Як зазначає мама двох дітей, учні в школі роблять практично все, що хочуть: "Немає дисципліни взагалі. Мені показували відео, як у середній школі вчитель сидить, щось розказує, а його зовсім не чутно. Діти кричать, можуть встати посеред уроку та підійти до іншої дитини. Хтось сидить фарбується, хтось говорить телефоном. У них це нормально. Вони сприймають це, начебто так і повинно бути… Шум стоїть постійно, але всі вчителі завжди із посмішкою, люблять дітей", – ділиться Олександра.
За її словами, в Італії в дошкільній програмі дітей не вчать читати й писати. В українському дитсадку, який відвідувала її молодша донька, за 2 роки до школи вчили звуки, а в останніх групах читали та писали друкованими літерами.
"Коли ми пішли в школу, нас одразу навчали курсиву та рахувати в межах ста. В італійській школі лише в першому класі вчаться писати друкованими літерами, тільки потім переходять на курсив. А по закінченню навчального року рахують в межах 20", – поділилась жінка.
Олександра не лише як мама, а ще і як викладач англійської мови, зазначає, що в Італії дуже хороша програма з англійської, "їх не женуть, як у нас: вивчили алфавіт – нумо читати". В Італії все спрямоване на вивчення мови, дитина запам'ятовує, як пишуться слова, вчить якісь фрази. Діти більше малюють, більше творчого підходу та логіки.
Дитину, яка не розуміє певної програми, посеред дня забирають в інтеграційний клас, де з нею вивчають мову, вчать її читати та писати.
"Можливо, нам було трохи легше, бо дитина пішла в італійську школу вже вміючи читати й писати італійською", – розповідає українка.
Молодша донька пані Олександри спочатку відвідувала заняття в італійській школі, а потім дистанційно виконувала завдання в українському навчальному закладі.
Українських дітей беруть в школи без довідок про вакцинацію. Один освітній заклад від іншого може сильно відрізнятися, наприклад, більшість працюють десь до 13:00-14:00, а в школі, де шестирічна Оля закінчувала перший клас, уроки завершувалися о 17:00. Їдальні є не у всіх школах. Ті, що працюють до вечора, годують дітей. За харчування місцеві платять приблизно 2-3 євро на день, біженці харчуються безкоштовно.
На обід дають декілька страв, якщо у дитини алергія або непереносність, їй заміняють страву на іншу. "Був випадок, коли хлопчик-п'ятикласник з української родини з'їв лише перше, а друге вже не міг подужати, бо не звик так багато їсти. Працівники перелякалися, подумали, що дитині не сподобалося те, що їй приготували. Почали бігати навколо нього і питати, чи, можливо, йому зробити якийсь бутерброд чи щось інше. У них надопіка над дітьми", - розповідає Олександра.
Вона зазначає, що в Італії мати не має права залишити вдома дитину саму, якщо їй не виповнилося 14 років. Це вважається порушенням закону і може призвести до кримінальної відповідальності. Якщо дитина залишилася вдома без нагляду і з нею станеться якийсь неприємний випадок, це вважається порушенням, і за це соціальні служби можуть забрати дитину.
Через такі суворі правила у біженців виникають проблеми з працевлаштуванням, вони просто не можуть вийти на роботу.
Сьогодні родина Олександри перебуває в Катанії. Для молодшої дитини вдалося знайти навчальний заклад, де вона може здобувати музичну освіту та грати на інструментах вже у початковій школі.
Навчальний рік у дітей починається з середини вересня.
Дівчата вивчають мову, швидко все хватають, і як відзначає мама, у цьому головне – настрій батьків.
"Те, що ми виїхали, дає можливість нашим дітям сприймати інші культури, інтегруватися в інше середовище, вивчити іноземну мову, стати більш відкритими, освіченими, і, головне, залишитися живими й здоровими. Наші діти – це майбутнє України", – каже Олександра.
Жінка також зазначає, що в Європі, зокрема Італії, ставлення до дітей з аутизмом та синдромом Дауна дуже відрізняється від України: "Вони тут, можна сказати, дорогоцінні діти. Тут хороша реабілітація, їх інтегрують в школи, однолітки до них ставляться нормально. Тут є навіть в таборі вожатий з синдромом Дауна. Я, коли побачила, мало не заплакала. Для тих, кому потрібна соціальна інтеграція та реабілітація дітей, Італія, на мою думку, це хороший варіант".
Болгарія
Одеситка Світлана разом з двома дітьми на початку березня приїхала до Болгарії, у місто Софія. Молодшій донці Мілані – 5 років, дівчинка ходить в дитсадок для українських діток, в якому працюють вихователі з України. Відвідування - на безоплатній основі, як і харчування. А старша донька – Дар'я, 11-річна п'ятикласниця, яка закінчувала четвертий клас дистанційно в українській школі.
"До школи записалися приблизно три тижні тому. Жодних проблем не виникло", – каже Світлана.
За її словами, довелося перекласти шкільний табель на болгарську мову, завірити у нотаріуса. Далі звернулися до директора навчального закладу за місцем реєстрації проживання й надали копії свідоцтва про народження. На щастя, у 5-му класі звільнилося місце, яке і надали дівчинці з України.
Школа, в яку Світлана записала свою дитину, як каже сама жінка, "два в одному - і гімназія, і середня школа". Заняття у першому півріччі проходитимуть зранку, у другому – розпочинатимуться після обіду.
За словами Світлани, навчальний рік почнеться з 15 вересня. А на випадок карантину через Covid-19, кожному учню видаватимуть планшет для домашнього навчання.
Жінка говорить, що, у будь-якому разі, її старша донька буде навчатися у болгарській школі та паралельно здобувати українську освіту дистанційно: "Ми хочемо не віддалятися далеко від своєї країни й продовжувати навчання".
В Болгарії дівчинка спілкується з іншими дітьми з різних міст України. Наразі Дар’я відвідує художній дитячий табір та вивчає мову.
"Мова не зовсім нова. Ми – етнічні болгари. Вдома я розмовляю зі своєю мамою на болгарській, донька все чує. Вона не знає мови, але розуміє", – відзначає Світлана.
Дар'я вже читає та пише, але, поки що, буває з помилками.
"Тут усюди твердий знак в словах, не там наголоси поки що робить. Вчимося. Нічого! Адаптуємося, все буде добре. Ми старанні", – говорить Світлана.
Німеччина
Харків’янка Ірина Настусенко наприкінці березня разом з трьома синами переїхала до Німеччини, невеличкого містечка Нечкау неподалік від міста Райхенбах.
4-річного сина записали у дошкільний заклад, там він єдиний, хто приїхав з України. Ірина зазначає, що перебування дитини у садочку впродовж 9 годин на день вартує приблизно 137 євро на місяць, а харчування (сніданок та обід) обходиться в 4 євро.
В середині квітня середній та старший сини пані Ірини теж долучилися до навчального процесу. Зокрема 9-річний Єгор розпочав навчання у 3-му класі за місцем проживання. Дітки його прийняли добре, хлопець знайшов собі друзів. Ірина каже, що не обійшлося без глузувань через те, що Єгор не знає німецької, але все вирішилося за участі вчителя. Він припинив таку поведінку дітей.
Єгору спочатку дали звичайну програму, як і для всіх інших дітей. Але згодом скоригували через незнання мови.
Ірина зазначає, що у порівняні з українськими школами, домашнього завдання дуже мало, та й сама програма легша, ніж в Україні.
Хлопець долучився до онлайн занять з вивчення німецької. Українка вважає, що у середнього сина вже є успіхи з вивчення мови: щось розуміє, щось може сам сказати. Крім того, у планах подальший розвиток – група подовженого дня, де хлопець може більше спілкуватися з носіями мови, робити домашнє завдання.
Про українську освіту не забувають, з вересня планують паралельно навчатися дистанційно.
Щодо старшого сина – Давида – ситуація інакша. Його школа у місті Райхенбах. За словами Ірини, йому жодних потурань не робили, хлопця направили у німецький клас. Тут з українськими дітьми не вчили мову окремо, тому частину матеріалу не засвоєно на потрібному рівні. Так пройшло два місяці, а потім прийшло розпорядження про те, що треба всіх дітей зібрати в український клас для адаптації, а замість німецької викладати англійську мову.
Адаптація у старшого сина проходить важче, розповідає Ірина. Наразі вона чекає вересня, щоб дізнатися, яким буде навчальний процес.
"Що стосується старшої школи, вони не зацікавлені в наших дітях. Принаймні поки що цього я не помітила", – говорить мама-українка трьох хлопців.
У німецьких школах всі перерви проходять у русі – діти грають у рухливі ігри, замість того, щоб сидіти в гаджетах: "Ніхто не сидить, великий плюс, що дітям вчителі не дозволяють користуватися телефоном у школі. Його можна з собою брати, але він має бути без звуку, не заважати".
Форма одягу учнів вільна, кожен одягає те, в чому зручно. А ось дисципліна на гарному рівні, усі привітні.
"Ми заходили в технікум, в якому зробили український клас... Усі шумлять, ну там трохи старші діти, приблизно 17-18 років. І ось, як тільки пролунав дзвоник, навколо - тиша ідеальна. Вчителя немає, але ніхто не балакає. У нас би шуміли, поки вчитель не прийшов", – говорить Ірина.
Жінка розповідає, що їдалень при школах та садочках немає, але є фірми, які привозять готову їжу в коробках.
Також вона зазначає, що у німецькій школі на все потрібен дозвіл від батьків: щоб сфотографувати дитину, відвести її на огляд до стоматолога або у басейн.
Своїми враженнями від навчання у Німеччині поділився й 17-річний хлопець Ігор Мелащенко з Києва. Юнак з батьками виїхав з України на початку російського повномасштабного вторгнення. І, коли виникла нагода, доєднався за власним бажанням до навчального процесу.
Його першою німецькою школою стала Gymnasium Burgdorf в Бургдорфі, в якій він потрапив до 10-го класу. Хлопець почав вивчати німецьку, але проблем в комунікації з однолітками не виникало – спілкувався англійською, на заняття з якої ходив ще до війни. Крім того, у новій школі останнім уроком щодня було вивчення німецької мови.
Потім хлопець перейшов до іншої школи – Schillerschule Hannover в Ганновері.
Як зазначає старшокласник, обидві німецькі школи цифровізовані: "Чи не в кожного школяра є IPad чи ноутбук (якщо немає, то, як правило, школа може видати). Вони їх використовують як зошити".
В школі Ганновера в кожній класній кімнаті стоять проектор та Apple TV, за допомогою якого йде швидке підключення до системи. Німецькі школи використовують систему IServ. Але, попри це, мобільні телефони до 11-го класу заборонені. Так само заборонено виходити за межі території навчального закладу.
"В Німеччині шкільна програма розтягнута... Те, що вони вчать в 10-11 класах, я вчив в 9-му", – говорить Ігор.
Хлопець зазначає, що учні старшої школи мають право обирати собі деякі предмети за власними вподобаннями. А от обсяги домашнього завдання набагато менші за ті, що він звик отримувати в українській школі.
Марта Нетюхайло
Новини партнерів
