"Вміння українців долати стрес, спричинений війною, може стати важливим ресурсом", - психологиня Надія Карпович

Психологиня-консультантка гарячої лінії кризової підтримки Українського ветеранського фонду Надія Карпович в інтерв’ю УНІАН розповіла, хто та з якими проблемами зараз найчастіше звертається за допомогою, про дієвість підтримки на відстані та методи захисту психіки.

Українці вже майже три роки живуть у повномасштабній війні. Це, звісно, впливає на психоемоційний стан цивільних, а військових – і поготів. Накопичення у собі страху, негативу, відчуття безпорадності перед загрозою відбивається на психіці та на фізичному здоров’ї людей.

Як продовжувати виживати у цих умовах, звідки черпати внутрішню силу, щоб надалі вести екзистенційну боротьбу, УНІАН розпитав психологиню Надію Карпович.

Пані Надіє, як працює гаряча лінія кризової підтримки Українського ветеранського фонду? Що власне відбувається, коли надходить дзвінок?

На початку дзвінка додзвонювач чує коротке повідомлення про те, з якою метою створена лінія, і що тут працюють кваліфіковані психологи, які нададуть підтримку. Після — йде перемикання на фахівця, з яким відбувається спілкування відповідно до потреб. Ми запитуємо, що людину турбує і намагаємося допомогти у розв’занні її проблеми.

Лінія кризової підтримки є цілодобовою, так вона працює завдяки програмі Українського фонду швидкого реагування IREX, яка втілюється за підтримки Держдепартаменту США. Наразі у нас чотирнадцять психологів. Працюємо однією командою, фактично без змін, ще з часу заснування, з 2022 року.

Чи є лінія конфіденційною? Маю на увазі, чи ведеться запис розмови або взагалі якась звітність по викликах?

На початку виклику звучить повідомлення, що запис розмови ведеться, але вся інформація є анонімною. Ми підписуємо договір про нерозголошення, і ніхто з фахівців лінії не має права передавати інформацію з бесіди третім особам.

Хто та з якими запитами може звернутися до вас?

До нас телефонують люди, які потребують підтримки і визначають свій стан кризовим. Від початку лінія створена для консультування захисників, ветеранів та членів їхніх родин. Однак нам може зателефонувати будь-хто, кому потрібна допомога. Ми нікому не відмовляємо і допомагаємо, якщо це в наших силах.

Буває, нам телефонують люди у збудженому стані, а коли трохи заспокоюються, у ході розмови з’ясовуємо, що, окрім психологічної допомоги, людині потрібна й соціальна.

Приміром, додзвонювач втратив близьку людину, в такому стані він не може ухвалювати рішення, як далі діяти. А коли трохи заспокоюється, в нього виникають питання щодо оформлення документів. В такому разі ми можемо скеровувати людину на урядові лінії… Або, до прикладу, телефонує ветеран у тривожному стані, оскільки не здійснюються якісь виплати. В такому разі ми спочатку надаємо стабілізаційну допомогу, а потім, якщо нам вистачає компетенції, перенаправляємо на урядові лінії.

Це не є нашим обов’язком, але ми самі ухвалили таке рішення: якщо можемо допомогти, то допомагаємо. Кожен психолог собі складає таку базу, куди можна скерувати людину зі зверненням соціального характеру. Також нещодавно з’явилась можливість переключення на юристів Українського ветеранського фонду (раніше можна було звернутись лише через реєстраційну форму на сайті).

А можете згадати питання, з якими звертаються найчастіше?

Дуже багато питань, які не можна було уявити до повномасштабного вторгнення... Не скажу, що масово, але, як приклад, від ветеранів надходять дзвінки про несправедливість щодо них. Їх це обурює і їм буває складно опанувати себе. Вони самі зазначають, що розмова допомагає їм виговоритися і заспокоїтись.

Також надходять дзвінки від людей, у яких загинули близькі, їм дуже важко... Чи від тих, хто чекає на своїх рідних з фронту.

Бувають питання на кшталт, "як жити далі?", "що робити?", "як приводити життя до ладу?". Часто – це стани розгубленості, сильної емоційної збудженості, де треба заспокоїтися, розповісти, почути саму себе і поступово виробити план дій чи побачити вихід з якоїсь ситуації… Дуже різноманітна палітра проблем, з якими українці зіштовхуються під час війни.

Якщо бачите, що людині потрібна подальша психологічна допомога, можете порадити й психолога для постійної роботи?

Це не входить в обов’язки фахівців лінії, але оскільки ми працюємо давно і моніторимо інформацію щодо фондів і благодійних організацій, які надають ветеранам психологічну підтримку, ми можемо поінформувати людину про них.

За вашими спостереженнями, наскільки взагалі є дієвою допомога на відстані?

Як на мене, дуже дієва. Це перший крок, який людина може зробити для того, щоб відчути, що вона керує своїми станами, і побачити, як змінюється сприйняття світу, себе, з’являється спроможність щось далі робити та на щось впливати. Якби це не було таким важливим, я б тут не працювала.

Це підтримує українців, допомагає зорієнтуватися в щоденних викликах, відчути, що я не сам, я не сама, що людям небайдуже. Взагалі принцип "Людині потрібна людина", думаю, один з основних для того, щоб ми вистояли, могли далі жити повноцінним життям і бути ефективними.

Чи вдавалося врятувати комусь життя, коли хтось вже телефонує у стані, як кажуть, на межі?

За "врятувати життя" важко сказати, а ось відгуки про те, що "я ніколи на себе так не дивився/лася" є. Люди почуваються сильнішими, починають бачити себе не тільки через травму, а з погляду ресурсу своєї потенційності. Той факт, що людина пережила найстрашніші обставини, вже говорить дуже багато про її спроможність. І коли вона має сили ще подзвонити та говорити про це з якоюсь незнайомою людиною – це надзвичайно.

Загалом, багато гарних відгуків та слів вдячності. Але у мене такого ще не було, щоб хтось сказав: "Ви мені врятували життя".

Скільки в середньому викликів надходить на "гарячу лінію" щодня?

Усі бесіди різної тривалості: десь - довга психологічна консультація, десь — скерування. За зміну, протягом шести годин, я можу опрацювати 5-6 дзвінкі. Іноді - більше, іноді - трохи менше. В середньому, отримуємо 200-300 дзвінків на тиждень.

Чи часто українці телефонують вночі?

Буває, що дзвінок за дзвінком. А буває, що один за ніч. Але за загальною статистикою вночі - в декілька разів менше, ніж вдень.

Певно, для цього має бути серйозна причина?

Зараз у багатьох людей безсоння внаслідок стресу. Через порушення сну в українців думки плинуть одна за одною, вони перебувають у збудженому стані, тому телефонують на лінію. Ми намагаємося стабілізувати цей стан, шукаємо способи та техніки саморегуляції, які допоможуть заспокоїтися і подумати, що далі зробити для налагодження сну. В цілому, дзвінки з дуже різними запитами, з проблемами в стосунках, з переживаннями через втрату, з безсонням тощо. Але всі телефонують, щоб відчути полегшення.

Скажіть, чому вирішили пов’язати своє життя з психологією?

В психологію я прийшла з іншої професії. У певний період мого життя сталися усі кризи одночасно: і вікова, і в стосунках, і професійна. Я вигоріла на попередній роботі, і психологія стала для мене чарівною паличкою (сміється). Я змогла поступово привести своє життя до ладу завдяки зверненню до фахівця та своїй психотерапевтичній роботі. Мене вразило, що можна зробити такі зміни і сприймати себе зовсім інакше, відповідно і діяти. Я почала навчатися багатьох напрямків і працювати психологом.

А як у вашому житті з’явилась гаряча лінія підтримки і робота з ветеранами?

До роботи на гарячій лінії у мене не було досвіду взаємодії з ветеранами. Давно про це думала, ще з 2014 року дивилася в цьому напрямку. А сталося все само собою: побачила у соцмережах оголошення про набір психологів, надіслала анкету і почала втілювати задум.

Я безмежно вдячна захисникам за ту ціну, яку вони платять для того, щоб я могла жити в Україні, бути у своєму домі та розмовляти українською мовою. Тому зі свого боку готова робити для них все, що в моїх силах.

Через вас щодня проходить багато історій, а чи є така, яка зачепила найбільше?

Є багато цікавих, яскравих історій. Іноді я спілкуюся з такими великими, масштабними людьми, з якими у звичайному житті жодного разу не зустрілася. Люди, які були реалізовані в житті, обіймали високі посади, досягали значних результатів, йшли воювати, поверталися як ветерани і продовжували підтримувати свій підрозділ, робити багато корисних речей. Вони зачіпають своєю масштабністю, їм небайдуже, що відбувається навколо… Вони телефонують, тому що не можуть змиритися з якоюсь несправедливістю, вони хочуть покращення, їм небайдуже.

Дуже запам’ятався один дзвінок на лінію. Телефонувала літня людина, у якої син на війні. Вона була у дуже збудженому стані, плакала, кричала, дуже хвилювалася. Потім, впродовж розмови, згадала про своє кохання — чоловіка, з яким була у шлюбі 50 років. Він помер декілька років тому. Жінка розповідала деталі про шлюб, наповнений коханням, як вони турбувалися один про одного. Це було стільки любові, стільки радості від життя, це був такий потенціал жити, радіти, любити, цінувати... Я плакала разом з нею і була дуже рада, що перебуваю не в кабінеті – тобто, що людина мене не бачить в цьому стані.

Насправді це нелегкий досвід. Ви щодня чуєте про чиїсь проблеми та горе, чи не деморалізує це вас?

Я б сказала навіть навпаки. Адже я дотична і роблю найменше, що можу для психоемоційного здоров’я українців, які звертаються до нас. Я постійно згадую гасло, яке почула ще за часів Майдану: "Ти – крапля в океані". Я вірю, що кожна людина своїми діями там, де вона може, створює цей океан.

Окрім підтримки на гарячій лінії, я консультую людей, веду групи в інших фондах, працюю з важкими випадками, з втратами. І все одно бачу в людині потенціал жити та покращувати якість свого життя. Мені здається, що прагнення рухатися вперед є ледь не в кожній людині. Звичайно, я співпереживаю, тому що людина, яка звертається, відчуває, наскільки я щира і наскільки я можу бути з нею в її досвіді, підтримувати її. Але з одного боку важливо розділяти з людиною те, з чим вона приходить, а з іншого – приймати позицію спостерігача.

Але все одно для того, щоб допомагати іншим треба мати власний ресурс.

Ми багато робимо для цього, зокрема власну терапію, індивідуальні та групові супервізії. У нас є свої інструменти, які нам допомагають.

Скажіть, що, на вашу думку, заважає людині відкритися психологу?

Наші захисники більше довіряють своїй спільноті, на лінію, до якоїсь невідомої людини, їм важче звернутися. Але різниця в тому, що, коли розмова відбувається з подругою/другом, там немає задачі займати позицію спостерігача, який роздивляється і прислуховується до того, що каже співрозмовник, який аналізує, як він може з цим впоратися. Зазвичай у розмові людина вже називає свою стратегію і як вона справляється з проблемою, просто її стан не дає можливості усвідомити, скільки в ній вже є сили.

Я взагалі вважаю, що люди, які телефонують на лінію підтримки та звертаються до психолога, дуже сміливі. Часто чую від захисників та ветеранів таку стигму: "Якщо я звернувся до психолога, то я слабак". Насправді треба мати велику силу, щоб звернутися з чимось дуже болючим чи інтимним до незнайомої людини, довіритися їй... Тільки уявіть, наскільки людині важко, що оцей острах відкритися перед невідомою людиною стає меншим, а переважає необхідність підтримати себе. Людина у такий спосіб отримує якісь відповіді для себе. І я завжди дякую нашим додзвонювачам за довіру, за те, що вони наважилися. Це дуже цінно.

Українці вже протягом майже трьох років живуть у повномасштабній війні, а відповідно й у хронічному стресі. Чи впливає це на ментальне здоров’я нації? Як може відобразитися на майбутніх поколіннях?

Звичайно, стрес впливає на нас та на наше світосприйняття. Ми реагуємо на якісь зовнішні подразники чи виклики емоційно й тілесно. Наша реакція на стрес — це мобілізація організму на виклик, задача вижити. Саме завдяки цій реакції ми вижили як людство. Адже, з одного боку, вона сприяє нашому автоматичному подоланню загрози. З іншого – наші психічні і фізіологічні реакції передбачають можливість перемкнутися, розслабитися, коли загроза минула.

Приклад з природи: тварина, яку переслідує хижак, падає та завмирає, і коли їй вдається зберегти своє життя, встає і починає ганяти, тремтіти. Через таку діяльність вона скидає накопичені гормони. Зміни в тілі відбуваються на рівні гормонів. Ми ж люди, і коли минає стрес, не починаємо бігати, кричати, чи ще щось робити, щоб виплеснути цю реакцію і розвантажитись…

Вже три роки поспіль ми реагуємо на виклик, і це дуже сильна реакція нашого організму та нашої психіки. Відповідно, вона впливає, змінює нас і наше сприйняття. В якийсь момент, якщо стресу дуже багато або він надто інтенсивний, ми втрачаємо здатність розслаблятися. Автоматично включається реакція "бий або біжи", яка є природною, але згодом стає нашою звичайною поведінковою реакцією. Це дуже виснажує організм та психіку.

Але тут є і позитивні аспекти. Якщо ми уважно ставимося до себе, то розуміємо, що, до прикладу, для здоров’я зубів потрібно їх чистити щодня. А для здоров’я психіки потрібно практикувати щоденні техніки розслаблення, стабілізації та саморегуляції. Це те, що ми зобов’язані для себе робити. Коли ми ставимося до себе відповідально, то напрацьовуємо навички стресоподолання. Їх не мають ті люди, які цього не пережили. Тобто, здатність регулюватися у таких складних умовах може стати нашим ресурсом.

Що стосується дітей, то тут все набагато простіше. Я завжди кажу своїм клієнтам, що вони роблять дуже важливу і корисну роботу не тільки для себе, а й для своїх дітей.

Дітям стає дуже страшно, коли дорослий, від якого залежить їхнє життя, не володіє собою. Для них дуже важливе відчуття безпеки, пов'язане з контактом/зв’язком з близькою людиною. Дитина сприймає світ через дорослих, і через те, як їй пояснюють його. Якщо дорослий адекватний, стабільний, може пояснити та роз’яснити певні речі, то і дитина буде себе почувати добре.

Тут питання стійкості може полягати не в тому, як більшість людей собі це уявляє: непохитність, постійний спокій і незворушність. А стійкість як гнучкість, тобто здатність реагувати відповідно до ситуації. Буває так, що разом з дитиною можна і поплакати, пояснити, що саме в цей час сумно чи важко. Приміром: "Батько воює, я за нього дуже хвилююся". Коли доросла людина розуміє, що з нею, вона демонструє дитині певну адекватність.

Якщо дорослі поважають свої почуття, турбуються про себе, то вони автоматично турбуються і про дітей. Вся робота зі стабілізації та саморегуляції, яку вони роблять для себе, автоматично переноситься на дітей.

Росія дуже часто проводить проти українців інформаційно-психологічні операції, погрожуючи то наступом вглиб країни, то ядерним ударом, а тепер "Орєшніком". Як продовжувати жити з холодним розумом? Адже страх відключає критичне мислення.

Так, дійсно, страх відключає адекватність. Наш відгук пов’язаний з автоматичною реакцією - "бий або біжи" або "завмри". Росіяни це дуже вигідно використовують. В пропаганді вони ефективні протягом століть.

Інформаційна гігієна – це дуже важливо. Мені здається, що зараз ми перебуваємо під великою інформаційною атакою і дуже важливо аналізувати інформацію й прислухатися до себе. Послухав і сам собі ставиш питання: "Мені від цього стало краще чи гірше?". Гірше, зазвичай, стає, коли ми споживаємо інформацію, з якою нічого не можемо зробити. Якщо інформація не дає нам силу взяти і щось з цим зробити, то ми матимемо справу з безпорадністю. І це найстрашніше, що робить для нас війна на психоемоційному рівні.

Ми не можемо вплинути на обставини на фронті, але є цікавий спосіб подолання безпорадності. Я знаю, що коли починається обстріл, дуже багато людей, зокрема з-поміж моїх клієнтів, починають донатити, сама так роблю. Тобто, я не можу вплинути на снаряди та ракети, які летять, але я можу донатити на армію.

Треба так ставитися до інформації: якщо я її візьму і вона мене посилить, зокрема покращить мій психоемоційний стан, надасть якісь інструменти для подолання стресу, розширить знання тощо, то ця інформація може бути корисною. А якщо вона мене зіштовхує з моєю безпорадністю, то вона мене руйнує.

Як пояснити те, що люди з часом стали менше реагувати на тривоги та йти в укриття? Це таке собі звикання до війни, чи захисна реакція психіки? Маю на увазі, люди втомились постійно боятися, мовляв, що буде те й буде?

Звикання до війни – це і є захисна адаптивна реакція. Через нашу адаптивність ми вижили і живемо. Якщо на кожен вибух реагувати як вперше, то можна з’їхати з глузду. Ми не можемо постійно так інтенсивно реагувати.

Ворог обстрілює нас щоночі, щоб ми посходили з розуму. Але ж ми не можемо не працювати три роки. Як тоді виживати? Мусимо виконувати свою роботу, спати і прилаштовуватися до цих умов.

З одного боку, добре, що ми адаптуємося, а з іншого ми не можемо себе надійно захистити. Питання необлаштованих бомбосховищ - дуже болюче та гостре для мене. Скільки разів за ніч я можу перебути у паркінгу, чи в метро, особливо взимку, коли холодно? Скільки з маленькою дитиною можна поспати в таких умовах? Я не маю маленьких дітей, але сама не можу перебувати посеред ночі стільки разів у бомбосховищах, оскільки у нас їх навіть немає поруч…

Бувають випадки, що знайомі, чи родичі українців, які задовго до повномасштабного виїхали за кордон, воліють відмежовуватися від того, що відбувається в Україні, не хочуть чути негатив у спілкуванні. Це така захисна реакція з їхнього боку? Як з такими людьми надалі комунікувати? І чи варто це взагалі робити?

Це комплексне питання. У стані засудження немає рішення. Тут важливо розуміти, що уникнення – це психічний механізм, загострений на виживання. Це допомагає психіці не перевантажуватися від усвідомлення того, що відбувається. Тобто, уникаючи, я бережу себе.

Дуже гарним прикладом для нас може послужити ситуація з російським вторгненням у 2014 році, реальним початком війни, коли суспільство відмежувалося від людей з больовим досвідом, від військовослужбовців, ветеранів, внутрішньо переміщених осіб. Ми не хотіли на загал говорити на ці теми, більшість України жила, наче все гаразд. Ми мало чули про досвід ВПО, мало з цим контактували, хотіли жити своє щасливе життя і не чути про жахливе.

Тому, з одного боку, це нормально для психіки, з іншого боку – ненормально для ухвалення рішень та повноцінного життя. Адже в такому разі ми не беремо до уваги всю реальність. Умовно кажучи, жити в обставинах війни так, наче її немає, дуже загрозливо, бо вона є. А заперечувати ці обставини – означає не ухвалювати адекватні рішення. Тому усвідомлені люди не відмежовуються від цього досвіду.

Уявіть, наскільки б усі українці були підготовленими до 2022 року, якби були зрілими особами, які докладають зусилля і волю для того, щоб бачити і чути усіх, хто поруч, не відмежовувалися від ветеранів та людей, які пережили втрату домівок, переселення ще за часів АТО.

Ви працюєте із захисниками, стан психіки яких не порівняти з цивільними, адже вони бачать смерть чи не щодня. З якими проблемами вони до вас звертаються? Чи є серед них ті, хто вже майже три роки воює, пережив втрати побратимів, чи отримав інвалідність?

Цікавою з погляду аналізу питань, пов'язаних з впливом стресу на тіло людини під час участі у бойових діях є книга "Бій: Психологія і фізіологія воїна в часи війни та миру" авторства підполковника Дейва Ґроссмана та ветерана війни у В’єтнамі Лорена Крістенсена. Вони пояснюють, які зміни відбуваються з нервовою системою, серцем, диханням, зором та слухом в умовах надзвичайного напруження. За даними досліджень, у бійців на 85% відбувається позбавлення звуку, вони перестають чути навколишні шуми. У 80% спрацював так званий тунельний зір – стан, під час якого людина не бачить предмети з боків. Чіткість зору у 82% військових в умовах бою покращувалася. У бійців спостерігаються особливості з пам’яттю – якісь моменти дуже яскраво пам’ятаються, якісь – зовсім не запам’ятовуються. Відбувається інше сприйняття часу – у 65% військових, згідно з цим дослідженням, воно уповільнювалося.

Як реакція на те, які події проживає людина, відбуваються природні зміни у її мозку. Але уявіть, коли такі зміни тривають протягом трьох років. Здатність розслабитися, перемикнутися наче зникає. У людини з’являється загострене сенсорне сприйняття (різкі, гучні звуки, шуми подразнюють), загострене сприйняття несправедливості.

Коли людина воює, то чітко бачить ціль, знає, де свої, де чужі, а коли потрапляє у звичайні умови, приходить у відпустку чи демобілізується за станом здоров’я, то часто не може знайти себе і жити у світі з його неоднозначністю. Хтось не може виходити з дому, хтось боїться, що не впорається зі своїми відчуттями - злістю, роздратуванням тощо. Не один раз чула, що у людини, яка пережила тривалий бойовий досвід, підрізання на дорозі, до якого ми наче всі звикли, може викликати дуже сильну емоційну, агресивну реакцію…

І тут важливо усім нам зрозуміти, що вони – нормальні. Ненормальними були обставини, які цим людям доводилось і доводиться проживати. Умовно, людина повертається у мирні умови, а її мозок продовжує воювати. І тут потрібен час для адаптації, саморегуляційних практик та реабілітації.

Як допомагаєте їм надалі триматися?

Багато українців звертаються до психіатрів: при такому тривалому збудженні на мозок можна подіяти або через тіло, або через ліки. Маємо працювати зі зміною стигми – ми препарати приймаємо не тому, що хворі та неадекватні, а тому, що перебували в таких умовах і потрібно відновити діяльність мозку, прилаштувати до інших обставин. Робота над собою – це якраз ознака здоров’я.

Ми, звичайно, намагаємося це роз’яснювати, але у соціумі ще є думка, мовляв, соромно звертатися до психолога/психіатра: "Я, що, не можу сам з усім впоратися?". Але звернення до фахівця – це не ознака слабкості!

Були випадки, коли ще за часів АТО у людини розвалювалося життя, але, попрацювавши з психологом, через певний час все налагодилося. Траплялося й таке, що новий сплеск бойових дій послужив для неї тригером і загострив старі травми… Наша психіка не лінійна, ми на якомусь рівні подолали травму, виробили стратегію, а потім щось може відбутися, що сколихне її знову. Важливо розуміти, що людина на кожному етапі подолання труднощів напрацьовує навички, як з цим впоратися.

Порекомендуйте методи, за допомогою яких можна захистити психіку.

Через постійну напругу у нас активізуються певні ділянки мозку, і ми перебуваємо у стані постійної реакції на стрес. Від тривалості його дії та інтенсивності залежить те, наскільки ми зможемо потім перемикатися. Чим довше ми в такому стані та чим сильніша загроза, тим менше наша здатність розслаблятися та реагувати на виклики відповідно до ситуації. Мозок нам постійно сигналізує про небезпеку, через що ми весь час збуджені або апатичні.

Для того, щоб долати такі речі, нам потрібно самим навчитися робити зусилля в перемиканні. Слідкувати за своїм ресурсом, відновленням - це щоденна робота. Треба ставити собі питання: "Що хорошого для себе протягом дня я зробила? Як я про себе потурбувалася?". І це такі прості речі, від яких стає приємніше і трошки легше.

І обов’язково - робота з тілом. Усі говорять про техніки дихання, але все ще мало ними користуються. Але за допомогою тілесної реакції йде сигнал в мозок, що "я жива, зі мною все добре". Також дієві техніки, коли ми для себе озвучуємо свої відчуття у тілі. Якщо це робити, то людина помітить, як за декілька хвилин зміниться її стан. Виконання такої техніки два-три рази на день підвищує здатність стабілізувати нервову систему до гнучкості та стресостійкості.

Марта Нетюхайло

УНІАН в Google News