З Канади в Україну: як війна перетворила волонтерів без українського коріння на українців

Канадці Пол і Мак Г'юзи приїхали в Україну, в якій вирує війна, у березні 2022 року. Вони не мають українського коріння, але закохались у Харків, готові віддавати свої сили у волонтерстві і на фронті, а врешті планують отримати громадянство.

Молодий усміхнений хлопець в одному з київських госпіталів пересувається у кріслі колісному – проходить реабілітацію після важкого поранення. У липні поточного року на Запорізькому напрямку російський дрон влучив в автомобіль, на якому пересувався військовий. Боєць отримав 30% опіків тіла…

На перший погляд – це історія, яких зараз в Україні тисячі. Але цю історію з-поміж інших вирізняє те, що молодий усміхнений хлопець – не українець. Він – доброволець інтернаціонального легіону, громадянин Канади Мак Г’юз, який вперше побачив Україну у березні 2022 року і… полюбив усім серцем.

24 години на збори

Мак народився у місті Калгарі, працював на півночі Канади на будівництві, а у вільний час допомагав батьку волонтерити. Його тато – Пол Г’юз, на Батьківщині керував громадською фермою та разом із сином опікувався безхатьками. Саме ця волонтерська діяльність, один нещасний випадок і увага до нього канадських журналістів стала відправною точкою до того, що чоловіки опинились в Україні на початку повномасштабного російського вторгнення.

"Ми із сином надавали допомогу двом безпритульним чоловікам, які жили під мостом. На жаль, вони загинули внаслідок пожежі. Оскільки я був обізнаний з їхньою історією, то мене запросили поспілкуватися з медіа", - згадує Пол Г'юз.

Серед іншого, чоловік розповів журналістам, як стежить за подіями в Україні та обмірковує можливість туди поїхати, аби підтримати українців. А коли медіа розповсюдили цю інформацію, зазначаючи, що у пана Г’юза немає коштів на квиток, йому зателефонував незнайомець і пообіцяв не лише оплатити дорогу, а й виділити кошти на початок гуманітарної діяльності.

Коли меценат запитав про строки можливого виїзду, Пол зазначив: "Немає кращого часу, ніж зараз".

"Цей вислів означає: якщо збираєтеся щось зробити, то зробіть це просто зараз", - розповів він УНІАН.

Отже, чоловік зібрався за 24 години і залишив Канаду 1 березня 2022 року. А трохи пізніше до нього приєднався і син Мак.

Шлях від Львова до Харкова

Обидва майже нічого не знали про Україну. Хіба те, що її столиця – Київ, що тут – розвинуте сільське господарство і вирощують "дуже багато соняшника".

"Але якщо всередині країни, рятуючись від війни, одночасно починають переміщуватися 10-12 млн людей, спробуйте з цим впоратися! На той час існувала величезна потреба в гуманітарній допомозі та логістиці", - згадує Пол Г’юз.

Розпочали зі Львова. Тоді, у березні 2022-го, гуманітарний напрямок, попри роботу і українських, і різних міжнародних організацій, був перевантажений. За допомогою канадських донорів батько та син започаткували в Україні громадську організацію H.U.G.S (Helping Ukraine Grassroots Support), що в перекладі означає "Допомога Україні – підтримка на місцях", і перші кошти пішли на забезпечення харчування для тих, хто змушений був тікати від війни. На вокзалі у Львові Г’юзи зуміли відкрити кухню і годували біженців. Зрештою, цю роботу перейняла міжнародна гуманітарна організація World Central Kitchen.

"Наша організація отримувала донати здебільшого з Канади. Ми змогли працювати в Україні завдяки щедрості, симпатії та емпатії канадців до України. Тому вважаю, що більшість канадців люблять Україну", - запевняє Пол Г'юз.

Згодом волонтери через Київ перебрались до Харкова і саме він, за їх словами, став для них рідним домом. Тут канадці працювали за різними напрямками – евакуація людей з прифронтових територій, ремонт військових автомобілів, гуманітарні місії, порятунок тварин, забезпечення медичної допомоги тощо.

"Вважаю, що саме в Харкові ми робимо дійсно потрібну і важливу роботу", - наголошує Пол.

"Хотілося зробити для України більше"

Його син Мак, окрім цього, вісім місяців провів у Херсоні, де доставляв гуманітарну допомогу, ремонтував будинки після російських бомбардувань, допомагав виїжджати у безпечніші місця тощо. Але, розповідає, відчував, що робить замало – хлопця не залишали думки долучитись до Сил оборони України.

Ключовим моментом у рішенні стати до лав української армії стала загибель одного з найкращих друзів хлопця – Сема Ньюї, з яким Мак познайомився в Україні. Сем був добровольцем і служив у війську.

"Його смерть змусила мене відчути, що я повинен стати військовим і спробувати зробити щось більше. Так я опинився в інтернаціональному легіоні. До цього пройшов військову підготовку... Загалом у мене батько колишній військовий, тому можна вважати, що я був теж готовим до військової служби", - розповідає Мак Г'юз.

Батько зазначає, що мав суперечливі думки, коли дізнався про намір сина піти до війська: хоч гуманітарна діяльність під час війни має чимало ризиків, але фронт – у рази небезпечніший. Зараз Пол вдячний долі, що син вижив після важкого поранення і вражений тим, як Маком опікуються українські медики.

"Я змінив кілька лікарень і маю приблизно 95% усього, що мені потрібно. Я думаю, що в будь-якій точці світу лікування ніколи не буде ідеальним. Ситуація змінюється, особливо в країні, яка перебуває у стані війни. Іноді буває нестача медикаментів. Але загалом у мене було все необхідне. Лікарі та медсестри у вас дуже хороші", - додає Мак.

"Обіймають мого сина і плачуть"

Попри те, що ні Пол, ні Мак не говорять українською (вивчили хіба як привітатися, подякувати і "Слава Україні!"), вони вражені привітністю українців та надзвичайним умінням порозумітися.

"Ми завжди знаходимо спосіб зрозуміти один одного або через перекладачів, або через тих людей, які трохи знають англійську. Українці вдячні іноземцям, що підтримують Україну. Це дуже мотивує", - зазначає Мак.

Він розповідає, що коли відвідує, приміром, кав’ярню (а пересувається зараз хлопець на кріслі колісному), то зовсім незнайомі йому люди висловлюють вдячність і допомагають, як можуть.

"Іноді навіть обіймають мого сина і плачуть", - додає Пол.

За три роки в Україні волонтери зустрічали безліч людей у стресових ситуаціях і мали змогу впевнитись, що навіть під час війни українці здатні демонструвати щедрість, співчуття, бути винахідливими і креативними.

"З часом ми зрозуміли: якби Україна не мала Росії по сусідству, то була б однією із процвітаючих країн. Я навіть не можу уявити, чого б Україна досягла, якби не конфліктні відносини з росіянами, які постійно посягають на її незалежність", - розмірковує волонтер з Канади.

Полу навіть особисто довелося поспілкуватися з російськими військовими. Це сталося ще у липні 2022 року. Намагаючись евакуювати 6-річну дівчинку із Запорізької області, волонтер натрапив на російський блокпост, де його затримали та відвезли у село за 30 кілометрів. Чоловік зізнається, що то був найстрашніший момент у його житті, адже допит тривав сім годин. До нього заходили зі зброєю, і він навіть думав про одного з росіян, що це його кат. Згодом росіяни відпустили канадця і він зміг вивезти українську дівчинку з окупованої території та передати матері.

"Мати дім в Україні та бути її частиною"

Пол і Мак вірять у перемогу України. Впевнені, що її вдасться здобути, поєднавши військові та дипломатичні зусилля. І фронт має надважливе значення. Адже саме солдати достатньо хоробрі, щоб продовжувати стримувати росіян у той час, поки дипломати намагаються домовитись.

"Мій син – один з таких солдатів. Наприкінці серпня був день пам'яті захисників України. Мак згадував свого друга, який загинув за Україну. Це спонукало його допомагати ще більше. У мого сина немає української крові, але він тут. Тому я заохочую багатьох молодих людей продовжувати допомагати, вступаючи до війська, беручи участь у волонтерських організаціях чи роблячи щось інше, що наближає перемогу України", - каже Пол Г’юз.

За його словами, з таким агресором як Росія, вочевидь, домовитись складно, адже вся історія РФ – постійні війни й агресія щодо інших країн.

"Але українці не здаються і ми не здаємося. Багато людей у всьому світі продовжують підтримувати Україну. Ось уже три з половиною роки щодня відбуваються бомбардування, вбивства, звірства на передовій і воєнні злочини. Україна не може це зупинити самостійно. І водночас Україна не може зупинитися, бо втратить все", - підкреслює він.

Канадці вже настільки звикли до України, що не відкидають ідею залишитися тут жити після війни.

"Я хочу залишитися в Україні, бо вона прекрасна і люди тут дивовижні. Приїжджаєш сюди – і одразу закохуєшся в цю країну. Я хотів би мати тут власну дачу, де можна відпочивати, доглядати свій сад та тварин. А ще маленьких хлопчика та дівчинку, які бігають навколо. Я би хотів так жити, коли закінчиться ця війна. Може, так і буде, хто знає?" - розповідає про свої мрії Мак Г'юз.

Водночас він визнає, що під час війни життя непередбачуване і все може змінитися за мить: "Після поранення я майже не мав майбутнього. Однак я сподіваюся, що воно таки буде з дачею, дітьми, садом і тваринами. І вільною Україною!".

Із сином погоджується його батько і підкреслює, що попри невизначеність через війну вони налаштовані оптимістично та позитивно. І приклад у цьому дають українці, які щодня встають з ліжка, йдуть на роботу, захищають свою країну, виховують дітей, адже іншого вибору просто немає.

"Україна продовжує жити, це є свідченням її сили. А моя мрія – мати дім в Україні, бути частиною цієї країни і намагатися стати справжніми українцями. Ми робимо все, що можемо, щоб бути ними. Маку, здається, навіть зробили переливання крові від українця, щоб він став більш "українським" (це жарт, звісно)", - зазначає Пол Г'юз.

І батько, і син мають намір отримати українське громадянство. Вони сподіваються, що одного дня їхні мрії здійсняться.

Ірина Синельник

УНІАН в Google News