Архієпископ Тульчинський і Брацлавський Іонафан: "Дорога до Бога не має кінця"

Скільки живе людина, стільки вона шукає ту дорогу до Бога.  І наскільки Господь нам відкривається, настільки ми до нього дійшли.

Дорога до Бога не має кінця. Це наче горизонт. Здається, бачиш лінію, де сходиться земля і небо, а коли йдеш до неї, вона віддаляється.
Скільки живе людина, стільки вона шукає ту дорогу до Бога.  І наскільки Господь нам відкривається, настільки ми до нього дійшли.
У ці святкові різдвяні дня про свій шлях до Всевишнього розповідає архієпископ Тульчинський і Брацлавський Іонафан. Людина - унікальна: добрий пастир, духовний композитор та поет, перекладач релігійних текстів, автор наукових статей, член
Патріаршої ради з культури і Богословсько-канонічної комісії УПЦ.

ДОСЬЄ.  Владика Іонафан (Анатолій Іванович Єлецьких) народився  30 січня 1941 року  в Росії у родині військовослужбовця. З 1950-го  по 1959-й рік разом з батьками, братами В'ячеславом, Олександром та сестрою Антоніною проживав у м. Сєвєроморськ, Мурманскої обл., а після переводу батька-підполковника у київський воєнний округ -  у Києві.
Закінчив Ленінградську духовну академію. 1976 року прийняв постриг у монашество.   Був викладачем церковного співу та регентом хору Ленінградських духовних шкіл, згодом кліриком  Володимирського кафедрального собору у Києві, намісником Києво-Печерської лаври, керуючим справами УПЦ, єпископом Переяслав-Хмельницьким, єпископом Білоцерківським, священноархімандритом знаменитої Глинської пустині, послідовно керуючим Глухівської, Сумської та Херсонської єпархій. З
2006-го - архієпископ Тульчинський і Брацлавський.

Удостоєний почесного звання генерал-майора Війська Запорізького та іменної панагії Вселенського Патріарха Варфоломея I. Нагороди: орден св. кн. Володимира II ст. «За заслуги перед Церковью»; ордени прп. Сергія Радонезького, св. кн. Даниїла Московського (РПЦ); прп. Антонія і Феодосія, св. ап. Іоанна Богослова (УПЦ), св. Марка (Ієрусалимський Патріархат); орден Стефана Великого ІІ ст. Молдавської Православної Церкви; орден Дружби за зміцнення відносин між Росією та Україною.
Нагороджений відзнакою МВС України за миротворчі труди з попередження міжконфесійних конфліктів. Автор багатьох  духовно-музичних творів (понад 1600 сторінок нотного тексту), зокрема, «Чорнобильської Літургії».  Має орден Української Національної Музичної Академії «За видатний внесок у розвиток музичного мистецтва».

- Кожній людині Бог відкривається по-особливому, - говорить владика Іонафан. - З ранніх років  мене постійно «мучило»  питання, у чому полягає сенс життя. Часи були важкі, панувала атеїстична ідеологія. Тож я небагато знав про Бога.  Та якось, вивчаючи Київ, куди щойно з Росії переїхала наша родина, я зайшов до Володимирського Собору.

Здивувався, що там багато людей. Усі молилися, лунали церковні співи. Та найбільше мене вразили слова: «Господи, коли до тебе покличу, почуй мене...», і я мимоволі звернувся  до Того, кого ще не знав: «Господи, якщо ти існуєш, покажи, що ти є».  Відповідь прийшла несподівано.

Того вечора у своїй кімнаті раптом на темному фоні всесвіту побачив... дивне світло, у вигляді кулі. Воно абсолютно не різало очі, було дуже спокійне, а головне -  живе. Воно було Любов’ю. Мене одразу переповнила радість, яку я більше ніколи у своєму житті не переживав. Потім двоє прекрасних ангелів у довгому одязі, палаючому золотим вогнем, підійшли до мене і підштовхнули через темну безодню до того світла. Від несподіванки я ахнув і ніби прокинувся. «Отче!» -  вперше в житті звернувся до Бога, не як до невідомої сили, а як до Сущого, як до Особистості.

Владико Іонафане, а коли Ви вирішили присвятити своє життя Богу?

- В юності мені подарували Євангеліє старослов'янською мовою. Я її не знав і не розумів, але  годинами сидів над текстом, самотужки пізнаючи суть написаного. Якось натрапив на фразу:  «Пшениця вже дозріла, а  робітників жати її немає». Щось перевернулося тієї миті всередині, і я вирішив, що стану священиком. Батьки з острахом сприйняли таке моє рішення: боялися як за моє майбутнє, так і за долю моїх братів та сестри. І все ж після армії, я вступив у Ленінградську духовну семінарію, а потім і в духовну академію.

- Чи виникали сумніви у правильності вибраного Вами шляху?

-  Ніколи. Слава Богу, я реалізував себе як особистість. Я отримав релігійну  і музичну освіту. Мені пощастило спілкуватися з дуже великими релігійними діячами, як скажімо, митрополит Ленінградський і Новгородський Никодим -  це  духовний отець нинішнього Патріарха Кирила.  До речі, у 16 років я працював під керівництвом майбутнього святійшого Предстоятеля РПЦ - архієпископа Кирила у  стінах Ленінградської духовної семінарії, де він був ректором. Я спілкувався із старою петербурзькою інтелігенцією, аристократами, художниками-авангардистами, учнями Філонова, Малєвича, Татліна, був у творчих стосунках з Владиславом Олександровичем Чернушенком - художнім керівником і головним диригентом Державної  Хорової Капели, чув наживо голоси відомих оперних співаків, ходив у драматичні театри... У Петербурзі багато православних святинь. Усе це наповнювало моє життя високим змістом. І хоча довелося пережити і вельми драматичні ситуації,  вважаю себе щасливою людиною. Мені дуже радісно жити з Господом і я бажаю усім пізнати оту радість.

- Коли Ви були намісником Києво-Печерської Лаври, замироточили святі глави.  Чим ще запам'ятався той період Вашого служіння?

- То справді було чудо!  Я набрав речовину з мощів  і  ризикнув здати її на науковий аналіз. Результат приголомшив: то була біологічна речовина невідомого походження, синтезувати яку штучним шляхом неможливо.

Ще запам'ятався візит у печери Раїси Горбачової. Таке бажання «першої леді» на ті часи було сенсаційним. Раїса Максимівна поставила свічку перед іконою архангела Михаїла і захотіла пожертвувати щось за свічку. Грошей не виявилося. Тоді помічник генерального секретаря компартії дістав з кишені 25 карбованців і вона опустила їх у церковну скриньку. А, вийшовши нагору, посадила біля Лаври ялинку. Приходив у лавру туристом і психотерапевт Анатолій Кашпіровський. Тоді він був на піку
популярності і зустрічі з ним добивалися великі світу цього.  Не втримався навіть Філарет і запросив його до себе в резиденцію.

- Що у Вашому розумінні бути добрим пастирем?

- Господь сказав, що добрий пастир душу свою полагає за овець своїх. Тобто головні риси доброго пастиря - це самовідданість своєму духовному покликанню.  Як казав колись мені покійний митрополит Никодим: «треба віддати себе на сто відсотків служінню Господу, а решту можна взяти собі».  Саме тому я намагаюся служити у всіх 16-ти районах Тульчинської єпархії, часто їжджу у Білорусію, Молдову, Росію...

Бувають дні, коли розписана кожна хвилина. А взагалі, служіння кожного архієрея  складається  з пастирської та адміністративної роботи. Люди бачать красиву сторону: горять свічки, єпископи у пишних ризах, їм кланяються. Складається враження, що життя владики - це суцільний празник. Але служби - це велика жертовна праця. Інколи їх тривалість сягає 5-6  і більше годин. Окрім того, чимало сил доводиться витрачати на  розв'язання різних конфліктів, зустрічі з людьми.

- Чи сподобалось Вам Поділля?

- Дуже. Прекрасна природа, чудовий Південний Буг, добрі люди. Свої враження я виклав такими рядками свого вірша «Люблю, Україно!»:

Люблю, Україно,
Твої ясні зорі
І ту твою білу хатину,
Де доля мене у цей світ народила,
Де вперше побачив калину.

Люблю, Україно,
Твої сиві гори
І сонце твоє в небі синім,
І мову  чарівну твою, солов'їну,
І пісню в садочку вишневім.

Люблю, Україно,
Твій явір у полі,
Лани понад Бугом густі,
А, більше тебе я люблю, що з любов'ю
Ти стала за матір мені.

- Вас часто запрошують читати лекції у різні духовні академії та семінарії.  Наскільки важливою для Вас є така форма служіння?

- Мені приємно ділитися скарбами духовного знання. На лекціях наголошую, що ми повинні пишатися тим, що належимо до Української Православної Церкви, яка є наслідницею великої християнської культури. Це наш національний скарб, який треба плекати і примножувати. Храмове богослужіння - це взагалі синтез різних видів мистецтва. Бо там і
спів, і живопис, і архітектура, мистецтво світла, вогню, одягу і навіть  мистецтво священного ритуального танцю,  бо усі жести,
поклони,  мають свій порядок, розмір і ритміку.

- Як Ви ставитеся до ідеї об'єднання усіх українських церков?

- Ідея хороша. З огляду на негативні явища у світі, на те, що зараз намагаються сокрушити самі підвалини християнства і заповіді Божі,  ми повинні зрозуміти, що знаходимося на одному кораблі. І треба дружно налягти на весла, щоб спрямувати цей корабель в одному напрямку - до Бога, до його високоморального вчення, до Євангелія Христового. Тобто йде мова про нову євангелізацію суспільства.

- Чи маєте універсальний рецепт як  не втратити своє людське обличчя?

- Складне питання. Матеріальні труднощі, які переживає наш народ, жахають. Зарплати мізерні, пенсії - ще менші. Біда!  Як прожити, чим нагодувати дитину, як зібрати до школи, де взяти гроші на лікування? І на цьому фоні купка людей багатіє. Церква разом з народом переживає ці труднощі. Віруючі легше переживають як матеріальні труднощі, так і життєві трагедії. Тобто релігія - це  лікувальний пластир, який нам дав Господь, передбачаючи усі ці кризи та життєві негаразди.  І перше, що ми маємо зробити, - згадати Христові слова про дві найбільші заповіді: любові до Бога і ближнього. Сьогодні найбільш слушний час
для благодіяння. Наша допомога потрібна ближньому сьогодні як ніколи. Кожен з нас має в цей час здійснити свій невеличкий подвиг любові для ближнього. Нагодувати голодного, допомогти знайти притулок бездомному, розрадити стражденного.

- Сьогодні точиться багато суперечок  стосовно того приймати чи не приймати ідентифікаційні коди.  Дехто «розгледів»  у кодах число звіра...

- Церква не вбачає у податкових кодах ознаки пришестя Антихриста. Приймати код чи ні - вибір людини, це не є гріхом. Але церква виступає проти тотального електронного контролю за людською поведінкою.  А сучасні високі технології дають можливість взяти під повний контроль життя людини і навіть можуть вплинути на ту частину мозку людини, де у неї зберігається пам'ять про Бога.

- Владико Іонафане, а як Церква розцінює втручання у процес народження нової людини?  Чи варто бездітним парам вдаватись до послуг штучного запліднення?

- Церква проти усіх маніпулювань людським плодом. Якщо вже Господь так розпорядився, що в сім'ї немає дітей, то слід або змиритися з цим, або просто взяти на виховання сироту. Останнє для християнина - це подвиг. Якось, коли я служив у Херсоні і на різдвяні свята завітав у дитбудинок, до мене підійшов один хлопчик. «Ти за мною прийшов? Ти мій тато?» - запитав. І так на мене подивився, з такою надією, що я досі не можу цього забути (змахує  сльозу - авт.).  Тому коли я бачу, як по містах влаштовують Дні пива чи ковбаси, коли викидають шалені кошти на різні феєрверки, то краще взяли б ці гроші і закупили їжу для сиріт. Ото був би феєрверк доброти. Вбивство живого плода - це є вбивство людини. А отже - великий гріх.

Якщо проаналізувати статистику абортів, щороку з мапи світу зникають цілі міста, навіть держави. Ми живемо у середовищі вбивць.  Це трагедія. Тому  краще народіть і віднесіть «зайву» дитину у дитбудинок, але не вбивайте. І тут відповідають не лише жінки, а й чоловіки. Усім кажу: люди добрі, поверніться обличчям до сиріт. Пожертвуйте заради них своїм благополуччям і ви будете угодні Богу. Господь простить вам багато гріхів.

- Увесь світ переживає кризу інституту сім'ї. Що робити?

- Так, це серйозна проблема.  Багато негативу у суспільну свідомість вносять сучасні ЗМІ. Народу треба рішуче сказати «досить!» тим, хто заробляє неправедні гроші на аморальності, хто героїзує антибіблійні нетрадиційні форми шлюбу. Велику надію покладаю на введення у школах предмету «Християнська етика» і на поки що притаманну нашому народу духовність.

- Що Ви скажете стосовно чуток про кінець світу у 2012-му році?

- Я хотів би запросити вас на своє 100-річчя, а воно відбудеться аж ніяк не у 2012-му році. (Посміхається).  Ніхто, навіть ангели не знають, коли Господь вдруге прийде на землю і наступить кінець світу.

Справжньою ознакою другого Пришестя Христа є відбудова Єрусалимського храму. Але поки що на місці храму стоїть мусульманська мечеть.

- Наближається одне з найбільших християнських свят -  Різдво Христове. Що б Ви побажали читачам?

- Як говорить Біблія, «так Бог возлюбив світ, що віддав Сина свого єдинородного, щоби кожен, хто вірить в нього, не загинув, але мав життя вічне».

У ці радісні свята хотів би побажати усім нашим жінкам та чоловікам звичайного людського щастя. Нехай Різдво Христове єднає їх у справжньому християнському подружжі  і, зігріваючи їхні серця, допомагає долати всі перешкоди та негаразди. Нехай у новому 2012 році усім живеться красиво, у злагоді з Богом і з самими собою. Христос рождається -  славімо Його!

УНІАН в Google News