Роман Штибель за час повномасштабної війни на фронті був протягом трьох місяців / фото з Facebook-сторінки Романа Штибеля

Анестезіолог зі стабпункту Роман Штибель: У певні моменти хочеться покинути рятувати військових, взяти до рук зброю та йти вбивати росіян

18:00, 27.04.2023
16 хв. Інтерв'ю

Дитячий анестезіолог з Івано-Франківська, доброволець медичного батальйону "Госпітальєри" Роман Штибель розповів в інтерв’ю УНІАН про умови роботи у стабпунктах на Бахмутському напрямку, евакуацію та порятунок поранених бійців у гарячій точці, "дива", які трапляються в стінах медзакладу, та життя поруч зі смертю.

Романе, які завдання стоять перед лікарями у стабілізаційному пункті на фронті?

Власне стабілізувати пацієнта та забезпечити його стабільність для того, щоб він був готовий до транспортування й не помер дорогою до госпіталю.

Які функції виконуєте ви?

Відео дня

Основна мета "Госпітальєрів" – допомога у транспортуванні та евакуації хворих. Окрім цього, ті, хто має лікарську професію або спеціальність, допомагають на стабілізаційних пунктах. Я беру безпосередньо участь у стабілізації пацієнтів.

Скільки часу перебуваєте на фронті й чому обрали роботу у стабпункті?

За весь час повномасштабної війни я на фронті був протягом трьох місяців, з перервами. У мене було чотири ротації: два рази по місяцю, і два рази по 15 днів. Чому стабкункт? Скажімо так, це те місце, де я можу принести найбільшу користь як анестезіолог. У "Госпітальєрів" є налагоджена комунікація з командуванням Сухопутних військ та Генштабом ЗСУ. І ми маємо певне розуміння - де нас більше потребують, туди ми і їдемо.

Яка саме допомога надається пораненим у стабпункті?

Я б це назвав спеціалізованою лікарською допомогою, тому що в будь-якому стабпункті (принаймні в кожному, де я був) завжди працюють травматологи, хірурги, анестезіологи. Плюс, як правило, там може бути терапевт або невролог, деколи буває навіть кардіолог. Цей пункт існує для тяжких хворих, для тих, кого не довезуть до госпіталю, якщо їх вчасно не стабілізувати.

Лікарі у більшості випадків йдуть на оперативне втручання, щоб затиснути судину та врятувати хворого / фото надане Романом Штибелем

Чи проводяться у стабпункті екстрені операції?

Деколи лікарі усувають критичні поранення, крововтрати, перетискають та перешивають судини, серце. Але це робиться у рідкісних випадках, коли вони розуміють, що поранений помре на столі. Якщо стан пацієнта задовільно тяжкий, він життєздатний, немає проникаючих масивних поранень у черепну коробку, але є проникаючі поранення в живіт, може бути перебита аорта, порожниста вена, великі судини, то, звісно, лікарі підуть на оперативне втручання, щоб затиснути судину та врятувати хворого.

Ви сказали, що у кожному стабпункті працюють хірурги, травматологи, анестезіологи й інші спеціалісти. А скільки персоналу має бути на одному стабпункті?

Це дуже залежить від напрямку і періоду війни. У нас були стабпункти, де трьох-чотирьох анестезіологів було недостатньо. А можуть бути стабпункти, де надходить 15 поранених на день, і один-два анестезіологи цілком справляються з таким обсягом роботи.

Мінімум, має бути по два лікарі кожної спеціалізації, щоб у разі чого можна було зробити заміну або допомогти. Краще, коли на місці є по три анестезіологи, хірурги, травматологи чи два хірурги і травматолог або навпаки. Але троє – це оптимальний варіант. Також на стабпункті має бути хоча б один терапевт, сімейний лікар або невролог, оскільки багато людей надходить з неврологічною симптоматикою, контузіями, акубаротравмами. Плюс бувають психічні розлади, які деколи виникають як реакція на стрес. Буває по-різному... Можливо, це не рівень стабілізаційного пункту, людина може терпіти, і якщо вона достатньо стабільна, то в цілому вона може їхати далі й не зупинитися у стабпункті.

Працюєте позмінно? Чи є ротації?

Оскільки я – доброволець, то працюю на ротаціях. Їжджу на ротації тоді, коли мені, скажімо так, зручно. Але кожен стабпункт узгоджує свій режим роботи. Є бригади, які працюють по змінах: там у певний проміжок часу є чергові анестезіолог та хірург. І коли надходять люди з легкими чи середньо-тяжкими пораненнями, чергові лікарі дають собі раду. Коли ж відбувається масове надходження, то вони підіймають інших, і тоді вже працюють всі.

Є стабпункти, де навпаки такий графік не люблять, і лікарі дещо відходять від такого режиму, і власне працюють так: немає роботи – ніхто й не чергує. Але, по суті, вони усі доступні, постійно перебувають на місці.

Наскільки далеко від фронту розташовані стабпункти?

За якимись більш-менш "нормами" відстань має бути десь до 20 км, щоб якомога швидше довезти пораненого. Але буває так, що стабпункт розташований набагато ближче, наприклад, у трьох кілометрах.

Вам доводилося так працювати?

Так. Коли сидиш в ординаторській і чуєш автоматні черги.

Буває так, що росіяни обстрілюють лікарні / фото надане Романом Штибелем

Чи потрапляли під обстріли?

І авіабомби падали у двадцяти метрах, і було пряме влучання артилерією по машинах, згоряння вщент, і "Гради", і САУ по подвір'ю лікарні… Дуже багато всього було…

Ризики завжди присутні. Це війна. Були випадки, коли гинули медики. Буває так, що росіяни обстрілюють лікарні. Так відбулося, коли десь у грудні-січні перенесли стабпункт з Бахмута, і його обстріляли. На подвір'я лікарні впав снаряд і вбив лікарів. Такі випадки були й за 40 кілометрів від фронту.

Які умови для роботи? Чого бракує?

95% всього, що є у стабпункті – це волонтерська заслуга. Мені дуже важко зрозуміти, чим займаються люди у Командуванні Медичних сил. Остання моя ротація була у лютому, перша у липні. За цей час нічого не змінилося. Як волонтери возили ліки, апарати, монітори, так і продовжують. Попри те, що Командування Медичних сил розказує, які вони герої та молодці, існує величезна потреба у добровольцях, які будуть проводити евакуації. Це стосується і парамедичної евакуації на пікапах, і "кейсеваку" (екіпажі, які забирають поранених з найнебезпечніших ділянок фронту, – УНІАН), і спеціалізованого медеваку, і медеваку з прифронтового госпіталю до госпіталю в тилу… За рік активної війни Командування Медсил не може забезпечити ні машини відповідним обладнанням, ні відповідними спеціалістами, які б могли доставляти хворих. По суті, близько 95% евакуацій лягає на плечі добровольців. І протягом року не видно жодного натяку на покращення ситуації.

На стабпункті я зустрічався з висококласними професіоналами. Показовими для мене є лікарі 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". Там координатором стабпункту є колишній травматолог, який до війни був заступником мера Коломиї, людина з менеджерськими здібностями. Він організовує роботу постачання на стабпункт, і мені як лікарю створені умови - дають більше свободи вибору і більший простір для маніпуляцій, ніж в цивільній лікарні, в безпеці в Івано-Франківську.

Ми там маємо все, що треба, але це все виключно через менеджерські здібності очільників стабпункту і власне волонтерів, які працюють нон-стоп.

Критично не вистачає анестезіологів / фото надане Романом Штибелем

Які ще питання в організації роботи стабпунктів сьогодні залишаються проблематичними?

Перше питання – це забезпечення кров'ю, те, що треба дотискати до кінця.

Проблематичними питаннями також лишаються забезпечення ліками (це, в першу чергу) та машинами з достатньою кількістю спеціалістів. Критично не вистачає анестезіологів, вони є найбільш затребуваними спеціалістами на стабпунктах і взагалі на війні. Не вистачає й обладнання в машинах: ШВЛ, моніторів, дефібриляторів тощо.

Розкажіть, на яких напрямках ви працювали?

В основному, це Бахмутський напрямок та сам Бахмут.

Як відбувається евакуація пораненого з поля бою?

На полі бою солдат або сам собі надає допомогу, або його побратим, якщо поранений не в змозі це зробити самостійно. Як правило, це накладання турнікета, забезпечення стабільного положення для того, щоб людина без свідомості могла нормально дихати, не вдавилася власними блювотними масами, щоб язик не перекрив дихальні шляхи. Далі бойовий медик підрозділу забирає пораненого з окопу чи з позицій, що деколи буває дуже складно. І якщо буде хтось розказувати, що евакуація бійців триває до 30 хвилин або годину – це дурня. У нас бувало так, що бійців не могли протягом трьох днів забрати з окопу через масовані обстріли. Допоки є обстріл і загроза життю медика, евакуація пораненого не відбувається.

Коли ситуація більш-менш спокійна, бійця забирають з поля бою, завантажують, бажано, на броньовик. Якщо немає броньовика, або це більш-менш безпечна територія, вивозять на пікапах, в яких є парамедик або медсестра, фельдшер.

Якщо пораненого забирають броньовиком, то потім у безпечному місці перевантажують у пікап. І далі везуть десь до 10 км до стабпункту. Якщо стабпункт розташований дуже далеко або його просто немає, то пораненого можуть передати одразу на медевак – це такий бусик, в якому є монітори й медики. І на цій машині бійця відвозять або в стабпункт, або одразу до госпіталю.

Чи пам'ятаєте вашого першого пацієнта в бойових умовах?

Та ні, вони, як правило, дуже схожі. Єдине, пам'ятаю перші емоції від перших пацієнтів. Я не міг збагнути, що то за люди такі – вони настільки відважно терпіли біль, і настільки відважно трималися з пораненнями. Ти приймаєш пораненого пацієнта – він терпить, даєш йому знеболювальне, він не плаче, не панікує, немає жодного відчаю, навіть, якщо нога може бути відірвана чи рука. Він тримається психологічно.

Коли один такий пацієнт, думаєш, що то випадковість, склад характеру такий. Але коли число сягає понад 200 осіб – бачиш, що панікують одиниці, а не навпаки - то не розумієш, з чого ці люди створені, з якої сталі чи з яких матеріалів… У перші дні я не міг прийти до тями, бо не розумів, що відбувається.

Яку кількість поранених доводилося стабілізувати одночасно?

Може бути масове надходження з 30 осіб. Маємо розуміти, що якщо надходять 30 бійців, то це не всі люди з відірваними руками, ногами. Є певна частина контузій у пацієнтів, які не потребують, щоб саме в цю мить їм допомагали, вони можуть почекати. Максимальна кількість критично хворих, яких я заставав одномоментно – десь 4-5 осіб. Тоді анестезіолог бігає один між двома пораненими й робить усе можливе.

Скільки бійців надходить до стабпункту на добу?

Буває по-різному. У найгірші моменти було понад 150 осіб на день, деколи буває понад 200.

З якими пораненнями привозять бійців?

Влітку за дві ротації я не бачив жодного кульового поранення. Як правило, це були або мінно-вибухові, або уламкові поранення. Так само влітку і восени було достатньо багато ампутацій, тому що були протипіхотні міни, у листі вони малопомітні. Вже взимку зросла кількість вогнепальних поранень. Ампутацій стало менше через те, що протипіхотні міни або жовті, або зелені, їх дуже добре видно на снігу, тому розкидати їх немає сенсу.

Найбільше переважають уламкові та мінно-вибухові поранення, це наслідки обстрілів з артилерії або реактивних снарядів, дронів.

До речі, те, що росіяни навчилися керувати дронами, також дуже помітно. Влітку майже не було поранень від ВОГів, а взимку це фіксувалось дуже часто.

Найбільше переважають уламкові та мінно-вибухові поранення / фото надане Романом Штибелем

Скільки часу йде на стабілізацію однієї пораненої людини?

За стандартами, це має тривати десь 15 хвилин, але залежить від ступеню поранення. Якщо це, наприклад, черепно-мозкова травма, особливо проникаюча, то, звісно, це може зайняти до півгодини часу.

Вам доводилося рятувати цивільних?

Дуже багато разів. Наприклад, двоє йшли на город полити помідори, прилетів "Град". Жінку вбило на місці, чоловік з ампутаціями. Таких історій дуже багато.

Був випадок, коли біля під'їзду впала протипіхотна міна, вийшов чоловік старшого віку, вирішив її підняти й показати товаришам. Вона у нього розірвалася в руках. В результаті – ампутація пальців. Не було станів, які загрожують життю, але відбуваються такі речі.

З цивільним населенням дуже багато проблем, особливо з тими, які приходять пораненими й розповідають, що то їх ЗСУ обстрілюють, при тому що вони перебувають на території, підконтрольній українським силам. Звісно, ми допомагаємо їм тому, що в першу чергу ми – лікарі. Але морально важко. Треба подолати багато внутрішніх бар'єрів, переступити через себе, щоб надати адекватну медичну допомогу людині, яка таке розповідає.

Чи були такі ситуації, коли, здавалося б, людину вже нічого не врятує, і раптом трапляється диво?

Так, звісно, були такі випадки. Є правила і порядок сортування пацієнтів при масовому надходженні. За певними ознаками ми швидко можемо оцінити стан людини. Якщо є вища ймовірність того, що поранений помре, ніж того, що він виживе, то ми першочергово зосереджуємося на пацієнтах, де більша ймовірність, що вони виживуть. Це загальноприйнята світова практика. Але деколи у нас лікарі не слідують цим практикам і борються за кожного, скільки б часу та енергії це не потребувало. У мене у Бахмуті був такий випадок, коли анестезіолог бився за життя пацієнта десь близько півтори-дві години, і він його витягнув.

Ми, звісно, робимо все, що від нас залежить, але розуміємо, яка ймовірність цього виживання. Є випадки, коли до нас надходять з опіками 80% тіла. Ми розуміємо, що людина не виживе. У тилові лікарні Львова, Дніпра, Києва доїжджають поранені не більше ніж у 40% відсотків. І я розумію, що всі, які мають 40% опіків, помирають дорогою. Тобто це такі тяжкі ураження, які ми не можемо лікувати й не можемо врятувати. Але навіть коли ти бачиш такі ушкодження, то все одно берешся за них.

Чи взяти випадки з серйозними проникаючими пораненнями в череп або масивною кровотечею. Ми все одно намагаємося перелити донорську кров.

Одного разу ми перелили кров, рятували пацієнта з черепно-мозковою травмою, у нього був проламаний всередину череп, розтрощений таз та сильна кровотеча. Думали, що дива не станеться, але через два дні я дізнався, що пацієнт екстубований, він говорив з дочкою і впізнавав її. Після таких травм, як правило, якщо люди виживають, вони у вегетативному стані. Адже це ділянка мозку, яка відповідає за рух тіла. А коли людина впізнає – це рідкісні випадки, але вони бувають. Це не те, що диво, це фантастика якась!

Але, на жаль, стабілізувати вдається не кожного. Як з цим жити?

Насправді немає нічого жахливішого ніж дитяча смерть, ніж дитячі муки. Я працюю дитячим анестезіологом, з новонародженими. І переживати такі складні моменти з новонародженими в рази важче, аніж з жертвами війни. Я їхав на фронт із чітким розумінням, що буду там робити. Розумів, що буду бачити смерть. Морально, як реаніматолог, я був готовий до того, що люди будуть помирати і на руках. Звісно, що дуже шкода, адже у цієї людини є близькі. І це дуже тяжко дізнаватися про смерть родича. Чесно кажучи, коли переповнюють емоції, хочеться кинути лікувальну роботу, йти тренуватися, брати зброю до рук і вбивати росіян.

Роман Штибель дуже радий, що в Україні є такі професіонали, з якими йому пощастило працювати / фото  надане Романом Штибелем

Ваша робота дуже напружена. Чи часто здають нерви?

Насправді ні. Протягом усіх трьох місяців, я не бачив, щоб якийсь лікар психував чи гнівався. Звісно, бувають певні депресивні настрої, але, знову ж таки, я дуже радий, що в Україні є такі професіонали, з якими мені пощастило працювати. Ці люди достатньо сміливі, щоб добровольцями піти на війну, а не чекати, або тікати від повісток. Вони вміють підтримувати атмосферу в колективі - дружню і веселу попри війну. І навіть на обстріли чи на достатньо небезпечні ситуації я не бачив якоїсь неадекватної реакції – все чітко, зважено, без паніки.

Всі розуміють, що наші солдати вмирають, ми платимо велику ціну за цю війну. Ми боремося за кожного. Якщо ми будемо надто вразливі, то можемо не врятувати того, кого могли б, тому намагаємося більше жартувати, бути у веселому настрої. У нас ще дуже багато роботи, і нікому не стане легше, якщо ми будемо депресувати.

Марта Нетюхайло

завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся