Колишній Нацгвардієць Андрій Кобзар: Після втечі Гіркіна зі Слов’янська до нас почали виходити люди: "Що ж ви нас так довго не звільняли?"

Шість років тому, на початку липня, українські бійці «викурили» зі Слов’янська терористів Стрєлкова-Гіркіна. Колишній Нацгвардієць Андрій Кобзар брав участь у тій операції і розповів, чому росіянам і сепаратистам дозволили піти з міста, що свідчило про панічний відступ ворога та які трофеї ще стануть речовими доказами російської агресії проти України.

Шість років тому, в ніч на 5 липня, терористи Стрєлкова-Гіркіна залишили Слов'янськ. Захоплення цього міста було стратегічно важливим для російської армії і сепаратистів, адже відкривало дорогу на Харків, Дніпро, Запоріжжя. Пропаганда намагалася перетворити окуповане місто у своєрідну «філію Криму» та створити міф про швидке захоплення всієї України. Втім, цей «Сталінград» впав без вуличних боїв та без жертв серед мирного населення. Бойовики, розуміючи, що кільце стискається, бігли зі Слов’янська уночі. Втім, цей відхід Гіркіна став основою для чуток про «договірняк». Адже і шість років тому, і зараз можна почути розмови, що колону терористів можна було розбити.

Чи дійсно це так? Як звільняли місто та як воно зустріло українських воїнів УНІАН розповів колишній боєць Нацгвардії Андрій Кобзар.

Кобзар нагадав, що окупація Слов'янська - це контроль над трасою Київ-Довжанський

Чому Слов'янськ був так важливий для терористів?

Я багато аналізував, багато думав, чому визвольна війна почалася з боїв за Слов'янськ, чому саме його захопили бойовики Гіркіна. Здається, що це далеко від кордону. Я не перший, хто ставить собі це питання, і висновки такі: по-перше, важливе символічне значення. Одна справа - бої за Хацапетівку, а інша - «воїни-слов'янці». Зовсім же по-різному сприймається. Війна ведеться в різних площинах, в тому числі й в інформаційному полі. По-друге, Слов'янськ з населенням в 120 тисяч, практично злився з сусіднім Краматорськом через приватний сектор, велику кількість сільських доріг. А там - військовий аеродром, здатний приймати літаки всіх класів, включаючи військово-транспортну авіацію.

Поруч – ще ланцюжок «смачних» об'єктів. Наприклад, станція Красний Лиман - залізничні ворота Донбасу. Я багато де був, але такого ніде не бачив, там пішохідний міст над коліями довжиною, без малого, кілометр. Це величезний хаб. Сусідня Святогірська Лавра - ще один символ, і місце, де скупчувалися бойовики під крилом «ФСБ-МП». Окупація Слов'янська - це контроль над трасою Київ-Довжанський і так далі…

Так, першочергово можна було б взяти якесь місто біля нашого кордону, але є таке поняття: «оперативний маневр». Ти взяв агломерацію, і у тебе відкриваються можливості: хочеш, йдеш на Харків, хочеш - на Дніпро. Уявіть, якби той план «вигорів». Зараз ми стоїмо на околиці Донецька і Луганська. Ми їм можемо наламати який завгодно «парад перемоги», але ми ж гуманісти. А якби форпости були біля Дніпра та Харкова?

У них була ініціатива. Їм боятися було нічого. За спиною був Донецьк, в якому української влади фактично вже не було. Бойовикам було гарантовано невтручання з боку так званих правоохоронних органів: «Всі ляжуть під вас, опору не буде». Я тоді спілкувався з колишніми міліціонерами, які мимрили: «Нас роззброїли».

Це непроста операція, якщо не перетворювати місто на руїни, як Грозний - Кобзар

Ви, напевно, чули: «Треба було задушити Гіркіна на самому початку». Можна було це зробити?

Введіть бронегрупи на вулиці міста, в якому живе 120 тисяч, працюють школи та дитячі садки, гуляють малюки і бабусі. Поштурмуйте, щоб у бійців палили з усіх боків, а вони стріляли в різні боки… Навіть, якби ні в кого з мирних жителів не влучили, терористи самі б їх розстріляли, щоб звинуватити ВСУ.

Але головне, ким штурмувати? Вони чітко знали наші сили. Тоді у нас було від п'яти до шести тисяч боєздатних військових. Умовно боєздатних. Йдеться про тих, хто після наказу міг кудись виїхати і доїхати, а воювати - вміння стріляти на поразку. І, щоб оточити, штурмувати місто, треба мати трьох-чотирикратну перевагу, мінімум. Це непроста операція, якщо не перетворювати місто на руїни, як Грозний.

Вони розраховували, що їх сили будуть з кожним днем міцніти. По-перше, за рахунок місцевого непотребу. По-друге, розуміли, що допомога повинна підійти, коли Путін побачить, що варто допомагати: «Хлопці справу роблять, чому б і ні».

Через кілька років після звільнення Слов'янська і Краматорська знайшлися документи, звіти місцевої «Партії Регіонів» за січень 2014-го про підготовку боротьби з «майданутими». Це січень, в Києві ще нічого не вирішилося, а в Донецькій області створюють «робітничі дружини». Одна з них проходила підготовку в місцях, де ми воювали, під неї передали базу відпочинку «Царіцино» (Красний Лиман). Там були навчальні класи, зміцнення. І через них пройшли 250-300 осіб з Краматорська. Ось і резерви для Гіркіна - кілька сотень підготовлених бійців, які прекрасно знають місцевість, які озброєні і навчені.

Для прикладу, в моєму батальйоні по прибуттю в Ізюм було 274 людини. Приїхали з калашами незрозуміло куди, на шкільних автобусах. Карти були у тих, хто про них сам подбав. І це була чи не десята частина всіх сил в тому районі, а одна десята - це багато.

Кобзар відзначив велику допомогу волонтерів в оснащенні українських бійців

У свій час ми були з десантом, вони на початку війни були «голі, босі». Але почали приїжджати волонтери, через недовгий час десантники - через одного в бронежилетах, касках. Ще трохи часу, і вже на всіх броня, рації з'являються і т.д. Всупереч аналітичним запискам, які писалися «не фраєрами і грамотно», з'ясувалося, що є різниця між армією, яка була на початку 14-го, і тією, яка зазнала втрат, але відчула смак перемоги. Це дуже мотивує.

Важко описати кайф, коли ти чуєш: «У наступ!» Це фантастичне відчуття, коли ворог біжить, а ти збираєш трофеї. На шкільних автобусах війна йшла добре. Та Іловайськ показав, що мотивовані підрозділи – це чудово, але до моменту, поки вони не стикаються з регулярною армією, артилерією, танками і налагодженою взаємодією.

Звільнення Слов'янська йшло методом проб і помилок. Шукали рішення на ходу, але в цілому діяли правильно - оточили, задушили, змусили відступити.

Але багато хто заперечить: «Як же правильно, якщо Гіркін зміг піти з міста?». Чому не розбили його колону?

Я чув це питання. Але, шановні, а хто цілевказування повинен був дати артилерії? Треба ж знати, куди саме стріляти, по яких координатах. Безпілотники були? Ні. КСП (командно-спостережний пункт, - УНІАН) були, але орієнтовані на виявлення вогневих позицій. Я чую: «А чого з літаків не розбили?» Хлопці, у нас на п'ять справних літаків було чотири пілоти, здатні вилетіти, завдавати удару і повернутися. І не забувайте, що колонна виходила по вулицях приватного сектора.

Сили розбити бойовиків були. Не вистачало координації, зв'язку. Проґавили, не очікували, що так жваво вийдуть. Вони дуже ретельно зберігали таємницю про відступ - такі прості речі працюють.

Але мета була досягнута - нам віддали дуже добре укріплене місто. І втік Гіркін в такій паніці, що до нас потрапили трофеї, які не повинні були потрапити.

База, де готували тих, хто став резервом для Гіркіна

Можете розповісти про це детальніше?

Ми були в той ранок на колишній базі бойовиків на території Молитовного будинку. Якщо пам'ятаєте, бойовики захопили «Нону», і під цю справу завезли ще дві. Причому, є відео, де на одній машині трафаретом написано «На Київ», а на іншій на тому ж самому місці «На Львів». Стріляли вони якраз з території Молитовного будинку. Це не один храм, а великий комплекс споруд - класи, актовий зал, дитячі табори. Шикарне місце для бази.

Фото з особистого архіву Андрія Кобзаря

Там залишилися сліди панічної втечі. Купа майна, яке боєць не кинув би: хороші спальники, спорядження, навіть «нічник» один залишили. Розкидано все. Деталі говорять про те, що були судомні збори: «Що хапати?».

Столи на тій базі були завалені мракобісною літературою, типу «Богослов російського воїна». Залишилося чимало горілки, причому найдешевшої. І, пам'ятаю, біля вікна лежала георгіївська стрічка, патрон, журнал «Офіцери Росії». Цікава композиція?

Журналісти роблять сюжет про захоплене в Слов'янську російське озброєння

На одній локації тієї бази ми взяли 12 ПЗРК з документами, 60 комплексів «Джмелів» 2002 року виготовлення - вони однозначно не могли бути захоплені у нас. Знайшли зброю, яку, судячи з усього, росіяни вивезли з Грузії у 2008-му.

Фото з особистого архіву Андрія Кобзаря

Бокси для техніки були забиті запчастинами під стелю. Все нове. На мотках проводів залишилося заводське пакування: «Ростовкабель, 2014 рік». Були і документи, і списки особового складу. Мені навіть в якийсь момент стало моторошно: «Пацани, ми такі речі взяли... Вони просто так не віддаються». І ще ж нічого незрозуміло. Так, вони відійшли, але чи всі, і як далеко? Це було моторошно, але весело. Ми зайшли в місто, яке давно хотіли звільнити. Ми були, як натягнута струна.

Флора ВСР-98 - забарвлення камуфляжу російських військових

Як тоді виглядав Слов'янськ?

Вулиці були безлюдними. Поступово почали виходити люди: «Що ж ви нас так довго не звільняли?»

У мене був час оглянути укріплення в Слов'янську. Такі доти побудували, танком не з першого пострілу розвалиш. Барикади на вузлових вулицях не з палиць і бочок - залізобетон, котельне листове залізо. Але чи могли вони утримати місто? Сумніваюся.

День за днем ми порізали доріжки ворогові. Взята гора Карачун, Червоний Лиман, Ямпіль. І ти в Слов'янську - один на крижині, кожен день твій «айсберг» тане на очах. Це підштовхувало «дати по капцях». Героїчно загинути «за Росію, за Донбас» - чудово, але не хочеться.

Після звільнення Слов'янська вулиці виглядали безлюдними, згадує Кобзар

Не було договорняка. Люди міркують так, немов у нас тоді була під рушницею вся армія Китаю, ЦАХАЛ і нова техніка. Я вже розповів, що було. Ми тоді стрибнули вище голови. І яка була задача? Звільнити місто. Місто, а не купу розвалених руїн.

Не розуміють коли говорять: «Випустили Гіркіна, а якби його тоді розстріляли, війна б закінчилася за три дні». У нас тоді було 250 кілометрів відкритого кордону з РФ. Скільки звідти заходило? Вийшов би, не вийшов - був узятий курс на підтримку конфлікту. І на щось вплинув Гіркін після Слов'янська? Ні х**. А ті трофеї, що ми зібрали в Слов'янську, лежать на складі опечатані, і як речові докази, чекають своєї години.

Влад Абрамов

УНІАН в Google News