Дмитро Коцюбайло пішов на війну у 18 років та досі залишається на Донбасі / фото УНІАН, Влад Абрамов

Герой України Дмитро "Да Вінчі" Коцюбайло: Не цікавить війна заради війни. Цікавить – скільки можу знищити тих, хто приїхав вбивати

07:00, 22.12.2021
12 хв. 4063

Командир першої окремої штурмової роти ДУК ПС Дмитро Коцюбайло з позивним "Да Вінчі" пішов на війну у свої 18 років, а нещодавно отримав Героя України. В інтерв’ю УНІАН він розповів, як на передовій готуються до ймовірного загострення ситуації, свою найчорнішу ніч на війні та пояснив, чому не думає про те, як жити, коли війна скінчиться.

Дмитро Коцюбайло ("Да Вінчі"), командир 1 окремої штурмової роти ДУК ПС на декілька днів грудня став головним ньюзмейкером. Доброволець, який пішов на війну у свої 18 років й досі залишається у зоні ООС, отримав Героя України та миттєво зник. І зі столиці, і з інформаційного простору – Дмитро повернувся до прифронтової Авдіївки. Його підрозділ має бути готовим, якщо почнуться активні бойові дії.

В інтерв'ю УНІАН "Да Вінчі" розповів про ймовірний сценарій загострення, найчорнішу ніч на війні, згадав, як виїжджав на авдіївську "промку" на башті танка та пояснив, чому не думає про те, що буде наступного дня після кінця війни.

Після вручення відзнаки Герой України перші емоції мали затихнути. Що змінилося у вашому житті? Що зараз думаєте про нагородження?

Я досі не усвідомив, що маю таку відзнаку. Я повернувся у своє повсякденне життя, до своїх хлопців в Авдіївці. Все в штатному режимі, нам потрібно бути готовими, якщо розпочнуться бойові дії.

Якщо чесно, я до останнього не вірив, що отримаю Героя України. Мені сказали, що треба прибути на відзначення до президента України. Скоординували: куди, коли. Приїхав, і до кінця не розумів, яка буде нагорода, не думав про це взагалі. Вже коли посадили у ВР на місце №1, почав здогадуватись. А коли назвали моє прізвище, я вийшов... Це не передати словами, коли чуєш у Верховній Раді: "Нагороджується боєць Добровольчого Українського Корпусу "Правий Сектор"…

Коли Валерій Федорович Залужний (головнокомандувач ЗСУ, – УНІАН) чіпляв орден на кітель, біля ордену "Народний Герой" – мороз по шкірі. Я вважаю, що це відзнака всіх добровольців, максимальна відзнака моїх бійців, які всі ці вісім років шли пліч-о-пліч зі мною. Найважче – мотивація, яка нас рухала вперед. Добровольчий підрозділ – це про те, що ти не знаєш, що буде завтра, розумієте?

Дмитро Коцюбайло був у прифронтовій Авдіївці / фото twitter.com/poroshenko

І це ви не про ворога. 

Не про ворога. Про те, що могло бути з нами, як з бійцями. Офіційно нас немає.

Ці роки війни – сотні виконаних бойових завдань, сотні знищених вогневих позицій, десятки знищеної техніки… Це бійці, які віддали своє життя, тримаючи наші позиції. Гине боєць, а тебе треба придумувати, що це – "волонтер", "аеророзвідник", що його там не було. Це постійні думки про те, що завтра приїдуть з питанням: "Ви хто тут такі?".

Ми вижили в такому статусі, робили таке, що не робив ніхто. У нас будь-яка робота – ризик для життя. А як її робити, коли ти розумієш, що у тебе за спиною – нічого?

Це дуже важливо, коли з боку держави тебе підтримують.

За роки війни було виконано сотні бойових завдань, поділився Дмитро Коцюбайло / фото УНІАН, Влад Абрамов

Що зараз відбувається на фронті?

Сепари готуються, мобілізуються. Йде нагнітання, в інформпросторі ворога багато пишуть, що буде війна. У соцмережах з їхнього боку: "Будете ви***тись – будуть котли". Йде психологічний, моральний тиск.

Вони почали якісніше працювати на фронті. Не просто: постріляли в наш бік, накрили позицію. Вже нема хаотичних обстрілів. Вони чіткими, точними ударами знищують дуже багато об’єктів. Планово, чітко застосують БПЛА, РЕБ…

Питання не у сепарах, а в застосуванні кадрових військових РФ. Я не думаю, що буде глобальна ескалація. Не буде боїв на вулицях Одеси, але вони можуть початись у Луганській та Донецькій областях. Так легше списати участь російських військ. Вони посилили свою активність. Тож нам аж ніяк не можна показувати слабину, треба триматись разом.

Дмитро Коцюбайло не вважає, що на Донбасі буде глобальна ескалація / фото amurburg.ru

Коли ви вперше зіткнулися з росіянами на цій війні? Якими взагалі були перші бої? Що тоді врізалося у пам'ять?

Першій бій – Карлівка, де ми не розуміли: що, де, як. Не було страху, було тільки бажання йти вперед. Я зрозумів, що попав на війну, коли ми проїжджали під Савур-Могилою, селище Степанівка. Пів села – просто спалено, куча техніки розбитої, куча снарядів нерозірваних. Нас зустрічають: "Ось – ваша хата, але вона вже горить. Є інша, але туди снаряд попав".

Тиждень обстрілів, боїв. Неподалік, за полями – кордон з РФ. І коли я на власні очі бачу, як ціла батарея "ГРАД" працює по нашій території, коли снаряди вилітають в бік Сніжного… Прийшло розуміння, куди ми попали, яка потужна йде війна. 

Але у 2014 році, на початку війни найстрашнішим для мене було залишитися на базі. Шли активні бої, всі хотіли в бій, здобувати зброю, просуватися вперед. Хлопці, яким було 18-19 років, були максимально відбиті молоді люди, які йшли на самопожертву. Дуже багато бійців в такому віці не відчувають страх. Гинули молоді хлопці, такі як Степан Стефурак (позивний "Двадцять четвертий"), друг "Чорний", Герой України Сергій Табала, друг "Скельд" (Святослав Горбенко)… Я сам воював без страху, та отримав поранення. Страху не було. Було бажання рухатись вперед. 

Потім були бої за Піски, зачистка Красногорівки, Авдіївки, позиційні бої у Пісках, штурм "Мурашника" (ДАП, – УНІАН)… 

Дмитро Коцюбайло сказав, що коли на війні вперше зіткнувся з росіянами / фото УНІАН, Влад Абрамов

Ви так, через кому, розповідаєте, хоча про кожний епізод можна писати книгу. Чи можна серед тих боїв виділити найважчий для вас?

У 2016-му ми тримали шахту "Бутівка". Був початок літа, нас накривали нещадно. Частина мої хлопців знаходилась на шахті, я з іншою частиною був на позиції "Зеніт", за метрів 700-800 по прямій.

Десь о 20-й почався дуже потужний артилерійський обстріл шахти, шквальний вогонь перед штурмом. Били чітко по бетонних будинках, в яких жили хлопці. Я виходжу на рацію: "Що у вас?" – "Все нормально".

Години дві працювали три стволи 122 мм і один - 152 мм, і раптом зв’язок обривається. Прибігають два моїх бійці, контужені: "Да Вінчі, там багато двохсотих, трьохсотих. "Бутівку" майже відбили". Вони на емоціях, нічого не можуть чітко пояснити. Я розумію, що у мене там багато людей і не відомо, що з ними. Шахта під щільним вогнем, я чую, що там починаються стрілкові бої. Збираю тих, хто зголосилися, чоловік шість. Біжимо до позицій, які просто шматує артилерія…

Чи можна описати те, що було тоді навколо?

Вибухи - постійно, монотонно. Інтервали між пострілами секунд 30-40. І ми біжимо під цим обстрілом. Снаряди впали – ми перебігли, залягли. Коли вже добігали до "Бутівки", я відчуваю, що вибухи зміщаються ближче до нас. Ми - серед поля. Залягли під кущем. Снаряди падають метрах в десяти.

Я розумію, що візьмуть ближче до нас, і ми всі там ляжемо. Розумію, що, як командир, можливо, зробив фігню. Було страшно за людей, яких повів за собою, але інших варіантів не було. Інакше я не міг, там були поранені, невідомо що було з ними...

Лежимо під кущем. Ще один залп. Я відчуваю – летить на нас. Снаряди падають. Зносять половину дерева, яке стояло поруч. Нас оглушило. Ми мовчки переглянулись. І все. На цих снарядах обстріл закінчується. Треба бігти.

Дві хвилини була тиша, мабуть, вони змінювали позицію, або ще щось. Забігаємо в бетонний будинок, і я бачу велику кількість поранених, загиблих бійців. Придивляюсь, шукаю своїх, не бачу. Забігають нові поранені. Чую, що хтось під завалами. Кров… Це дуже важкі спогади.

Ми починаємо робити перев'язки, виводити. Триває обстріл, і санітарна машина не може заїхати. Знаходимо водія, якій згодився вивозити поранених на БМП. Тоді було чи 11, чи 12 поранених (дуже важкі поранення), четверо загиблих. Евакуюємо.

Ніч. Темно. Обстріл продовжується. Евакуювали поранених, треба витягувати загиблих, які під завалами. І це люди, з якими ти вчора сидів, говорив. Важко, сил вже нема. Все робиш, як робот. Ми до години четвертої ранку займались евакуацією. Потім збирали зброю, амуніцію. 

Але це – один із тисяч епізодів.

У цій війні не лише ми зазнавали втрат. Розкажіть про бої за Авдіївську промзону. Що згадується в першу чергу?

Це було просування вперед метр за метром. Викопування позицій. Танкові бої.

Після взяття позиції "Алмаз" (його зайняла 72 бригада, ми допомагали) ворог кинув на нас танки. Їх виїжджало по 3-4, працювали по позиціях, а ми майже нічого не могли зробити. Танк стоїть в 800 метрах, просто раз… є наші позиції, і ніхто нічого не може зробити. Бувало, що за один бій з танками я міг вистрілити 12-15 снарядів з СПГ, але це не давало бажаного ефекту. Я виносив ПТУР. Один танк, було, підбили, він відкотився, добивали вже мінометами. 

Під час боїв за Авдіївську промзону ворог використав проти захисників України танки, поділився Дмитро Коцюбайло / фото instagram.com/dmitrokotsiubailo

Це сильно деморалізувало наших військових. Пішли розмови: "Та, наші танкісти такі, сякі. Вони не можуть, а сепари нас дрючать". Треба було показати, що ми теж вміємо застосовувати танки, це автоматично б підняло бойовий дух. Але наші екіпажі спочатку не розуміли особливостей місцевості, обстановку. Після розмови з Валерієм Гудзем (на той час замкомбріга 72-ї бригади) я прийняв рішення: сідаю на башту, і ось так їдемо на позицію.

Одна з причин була в тому, що для ефективної роботи танку потрібно оперативна давати цілевказівки. Промка – будинки, розбита цегла. Бої в місті – пил, навіднику, щоб знов "спіймати" ціль, треба чекати, поки той пил розвіється. Мені з біноклем було простіше.

Я чув, як про мене говорили: "Сідати на танк? Трошки хворий". Але ситуація була така, що треба було виїжджати на прямі наводки, а на Промзоні це відстань - 300-500 метрів. Я казав танкістам: "Хлопці, я теж боюся за своє життя, але я впевнений, що все буде, як заплановано. У мене будь-що, навіть 5,45 попадає і... А ви – в середині, в броні. Не переживайте".

І все й пройшло так, як ми планували.  У підсумку ми їх так закошмарили, що вони перестали виганяти свої танки. Тоді ще б піднадавити, можна було б всю Промзону забрати, але 72 бригада вже понад рік вела важкі бої, була виснажена. 

Ваш підрозділ має внутрішню статистику? Ви підраховували, скільки було знищено бойовиків, техніки?

Як вам сказати. Знищили ВОП, прийшов перехват: 2-3 загинули, 4-5 поранених. На це вже давно ніхто не звертає особливої уваги, статистику ніхто не веде. Це повсякденність.

Статистику щодо кількості знищених бойовиків підрозділ Дмитра Коцюбайла не веде / фото REUTERS

Чому ваш підрозділ не став частиною ЗСУ?

У минулі роки я розумів, що, як доброволець, можу зробити більше для країни – організувати, навчати хлопців, які будуть боротися до перемоги. Перемога може бути тільки тоді, коли ми покажемо свою силу. Ми з ними не домовимося. Як можна домовлятися с катами? Роман Шухевич писав, що розмова с окупантом може звучати не довше автоматної черги.

А чи не було пропозицій з-за кордону? Вас не звали, скажімо, до французького іноземного легіону?

У мене є друзі, які там служать, але вони мене до себе не звали. Усі розуміють, що мене не цікавить війна заради війни. Мене цікавить – скільки я можу знищити сепарів, тих, хто приїхав вбивати українців.

У мене немає спеціальної освіти, але я чув від офіцерів: "Як може совкова зброя так стріляти?". Відповідь одна: "Головне – бажання це зробити. Треба продумати всі найдрібніші деталі, щоб усе було максимально ефективно".

Ми живемо цим вісім років. Ми щодня експериментуємо, пробуємо, вдосконалюємось. Йде робота, щоб підрозділ із дуже різними людьми працював як один механізм. Ми вчимося не за книжками, а за зробленою роботою. Є нова війна, яку ми вивчаємо, навчаємось на своїх та чужих помилках.

Українці вивчають нову війну, зазначив Дмитро Коцюбайло / фото facebook.com / Дмитро Коцюбайло

Ви думаєте про те, яким буде життя після війни?

Я приїжджаю додому і розумію, що на фронті кожен день хтось гине, у нас 5-10-20 загиблих за місяць. Десятки, сотні поранених за кілька місяців. Я уявити не можу, що залишуся вдома, коли можу допомогти країні.

Я ніколи не сідав, не замислювався: "Що буде, якщо...". Я знаю, що в мене буде сьогодні, завтра, післязавтра. І я знаю, що за ці дні війна не скінчиться.

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся