Супротивник упродовж тижнів обстрілює Чернігів / фото Facebook-сторінка Віталія Кадика

Хроніки війни: три історії з окупованого Чернігова

13:08, 23.03.2022
10 хв.

Українські міста продовжують спротив рашистській навалі. Майже в повній окупації – Чернігів. Стародавнє місто окупанти щодня рівняють з землею артилерією та авіабомбами. Проте люди тримаються і вірять у перемогу. УНІАН поспілкувався з чернігівцями й записав їхні історії.

Чернігів з перших днів російсько-української війни зазнає серйозних бомбардувань. Обласний центр північної області України став ніби форпостом на шляху рашистів до столиці. Тому ворог упродовж тижнів гатить по місту з артилерії, чи не щоночі – авіанальоти.

Через це місцевим мешканцям доводиться постійно перебувати в укриттях. Підйом у помешкання навіть на нетривалий час може коштувати життя. Саме так сталося з родиною з гуртожитку в мікрорайоні ЗАЗ: сім‘я постійно ховалася в підвалі, пішли поїсти до кімнати, а у цей час у будинок влучила ракета. Загинули батьки й троє дітей.

Чернігівці гинуть чи не щодня – у чергах за хлібом, розвозячи воду містянам. Керівництво міста заявило про необхідність збільшити кількість столярів на комунальному підприємстві, щоб виготовляти дерев’яні труни для масових поховань мирних мешканців колись чарівного міста над Десною.

Відео дня

Зараз у Чернігові зруйновано чимало житлових будинків, шкіл, дитячих садків, розбомблені лікарні й адміністративні будівлі. Місцеві говорять, що околиць Чернігова майже немає – вони повністю знищені. Як зазначила одна з місцевих журналісток, якби у місті нині було більше фотографів, то люди б знали, наскільки зруйнований обласний центр Чернігівщини.

З 10 березня, внаслідок регулярних обстрілів, у квартирах чернігівців почали зникати електроенергія, вода, тепло. Жодного гуманітарного коридору з початку бойових дій організовано не було. Всі, хто полишив місто, зробили це на свій страх і ризик. З Чернігова, за оцінками керівництва міста, виїхали 150-155 тис. осіб. У надзвичайно складних умовах, на межі гуманітарної катастрофи, люди виживають і захищають рідну землю. Тут мають місце історії неймовірного порятунку та героїчних вчинків.

Місцева жителька розповіла, як її врятував пес / фото УНІАН

Історія Аріни. Як собака врятував життя дівчини

Чернігівка Аріна має вищу освіту за природничим фахом. До війни працювала у центрі юних натуралістів, а потім перейшла до парку природи "Беремицьке". Вона не уявляє своє життя без домашніх улюбленців і вдома тримає кількох собак. Один з них – цвергпінчер на прізвисько "Леська" – врятував їй життя під час ворожого обстрілу.

За словами Аріни, пес-дівчинка, якій 11 років і яка важить 6 кг, має непростий характер, тож ніхто не хоче без господині собаки залишатися з нею.

"У ту ніч я вперше за весь час війни спокійно заснула на м'якому дивані в теплому будинку, адже мої близькі були поруч і мені здавалося, що ми у відносній безпеці. Уявляєте мою "радість", коли ця "мила собацюра" розбудила мене посеред ночі і почала вишкрябувати з-під пледа?", – пригадує дівчина.

Аріна зазначає, що завжди краще встати й вивести собаку на вулицю, аніж відмовити їй. Тож, вона піднялася й почала одягатися в коридорі будинку.

"Варто було мені лише встати й вийти з кімнати, як я почула над головою літак. Він скинув снаряд поруч з нашим будинком. Диван, на якому я спала, наскрізь прошило осколками та вкрило уламками стін. Вікна, частина дверей та стін повилітали, по залишках стін пішли тріщини. На маму впали двері і зверху частини стіни, у тата голова була посічена осколками (крові було багато, але рана виявилася неглибока), сестра на руках, босоніж, виносила дитину й порізалася склом", – розповіла Аріна.

Водночас куток, де вони стояли з Леською та її собачатами, найменше постраждав від вибуху.

Після авіаудару собака, замість прогулянки, до якої ніби так просилася, спокійно пішла у свій кошик у компанії двох своїх доньок – досипати комендантську годину.

"Ось так іноді мій янгол-охоронець через улюбленців показує єдиний безпечний шлях в цих умовах. Всі в нашій родині живі. А будинки відбудуємо після війни", – упевнена Аріна.

Дівчина закликає всіх не залишати напризволяще своїх домашніх улюбленців, навіть під час війна, адже "зараз, як ніколи, ми повинні триматися разом та підтримувати один одного".

Чернігівський журналіст разом з дружиною вибирався з міста між рядами мін / фото Facebook-сторінка Віталія Кадика

Історія Сергія. Як вибиралися з міста партизанськими стежками

Чернігівський журналіст і науковець пан Сергій після виходу на заслужений відпочинок жив то в місті, то в селі. Війна їх із дружиною застала якраз у Чернігові. Після численних обстрілів, які не припиняються й досі, вони вирішили пробиратися до свого села пішки.

"На 23-й день війни ми з дружиною, віддавши запаси продуктів теробороні, полишили багатостраждальний Чернігів, який методично, практично кожні десять хвилин, розстрілювали артилерією окупанти…", – говорить чоловік.

Коли після зникнення електрики, тепла, води, газ почав ледь коптіти, він знайшов карту, аби прокласти піший шлях до свого села. Воно виявилося відрізаним від обласного центру двома підірваними мостами. На жаль, головний маршрут забракував боєць місцевої тероборони – цей шлях вів прямо на позиції ворогів, на фронтову лінію…

"Зрештою, я отримав підказку, як вибратися з міста. Це було зовсім несподіване для мене місце. Ми пройшли між рядами мін, які лежали просто на дорозі. Невдовзі у ліску нас зібралося близько тисячі! Був ранок, а кількість біженців збільшувалася… Передні чекали команди, що робити далі. Потім несподівано почався обстріл. Люди попадали, хто куди. Ледь все стихло, передні поспіхом рушили поспіхом. Ми – за ними. Знову обстріл. Моторошне бахкання. Свистить щось над головою… Плач дітей! Шестирічний хлопчик волав, наче його різали. Психіку цієї дитини після цього навряд чи буде просто відновити…", – згадує журналіст, який пішки виходив з Чернігова.

Люди під обстрілами йшли стежками кілька кілометрів, доки дісталися до місця, з якого можна було пересуватися транспортом.

Пану Сергію разом з дружиною пощастило втиснутися у багажник легкової машини, яка хоч і ламалася разів тридцять, адже вмістила дев’ять дорослих та дітей, але довезла їх до річкової переправи. Потім вони їхали на авто іншого волонтера якимись потайними дорогами. Потім він передав їх уже в наступний бусик, який, врешті, підвіз до повороту на село…

"Дуже вдячний всім цим нашим рятівникам, особливо бійцям тероборони, землякам, які допомогли дістатися додому. Ніхто не взяв жодної гривні! Навіть нагодували після кількох годин "подорожі". Особливо вдячний бійцю тероборони, який допоміг нам з дружиною нести рюкзаки. Хай Бог оберігає всіх наших рятівників! Зворушений їхньою добротою, їхніми справами. Також хочу подякувати органам місцевого самоврядування, які допомагають рятувати жителів Чернігова від окупантського свавілля, насилля та смерті", – підкреслив пан Сергій.

Володимир Андрійченко загинув після вибуху снаряду / фото Facebook.com/Володимир Андрійченко

Історія Володимира. Як боєць поїхав рятувати поранених і загинув сам

16 березня під час російського обстрілу Чернігова загинув 37-річний чернігівець Володимир Андрійченко, який їхав на медичній машині забирати вбитих і поранених побратимів.

До війни він був добре відомий як громадський активіст та керівник Чернігівського обласного осередку Комітету виборців України. Володимир закінчив історичний факультет Чернігівського державного педуніверситету імені Т. Г. Шевченка. Учасник двох революцій – Помаранчевої та Революції Гідності.

"З Вовою я познайомився десь у 2005-му. Він – один із тих, хто мотивував мене займатись громадською діяльністю – простий, дієвий, завжди позитивний! Він захищав Чернігів! Слава герою! Навіки Слава!", – написав чернігівський громадський діяч Олександр Рись.

Всі, хто знали Володимира Андрійченка, характеризують його як професіонала та патріота. Він хотів відправитися на схід, щоб захищати Україну, ще у 2014 році, коли Росія напала на Донецьку та Луганську області, але тоді йому відмовили через відсутність бойового досвіду. За рік, під час другої хвилі мобілізації, він пішов воювати. Після повернення вступив до Сумського вищого артилерійського командного училища, яке закінчив у 2018-му.

На цій війні Володимир потрапив до медичного взводу 1-ї танкової бригади. Автомобілем він вивозив поранених і вбитих. Допомагав чоловік і в евакуації з Чернігова мирних жителів.

10 березня пан Володимир святкував День народження. На своїй сторінці у Facebook чоловік написав, що це – третє свято, яке відзначає не вдома, не в родинному колі, а в оточенні побратимів.

"Попередні два були на Донбасі, сьогодні ж - в рідному місті Чернігові. І нині я хотів би подякувати всім, хто так чи інакше долучився до боротьби. Разом і до кінця. P.S. За День народження пиво виставлятиму на Червоній площі Москви у день Перемоги", – зазначив Андрійченко.

За кілька днів вони з командиром їхали у передмістя Чернігова і потрапили під великий обстріл.

"Вони зупинили машину й хотіли заховатися. Він тільки хотів побігти у кювет… Реактивний протитанковий снаряд. Був удар. Вони бачили, що машина була з хрестами, це була медична машина! Машина згоріла, а Володимира, мабуть, ударною хвилею вбило. Бо потім його побратим розповідав, що був там, крові у нього не бачив. Перевірив пульс, пульсу вже не було", – розповів журналістам подробиці загибелі сина його батько.

Тіло героя, на жаль, з місця трагедії забрати так і не змогли – обстріли тривають.

У Володимира залишилася дружина й 13-річна донька. Родина почала зводити будинок, але так і не завершила.

Володимир Андрійченко залишиться у пам’яті людей, які його знали.

"Вов, ну, як так?… Не можу повірити… Грьобана суча війна… Ми ж домовлялися, що зберемо всіх істфаківців на Валу, як тільки переможемо… Вова! Ну, і хто сміятиметься, жартуватиме, заряджатиме оптимізмом? Ти вірив і робив для перемоги все! Ми переможемо!", – написала чернігівка Ірина Сенченко.

Чернігів тримається. Завдяки воїнам, волонтерам і мирним мешканцям.

"Місто майже в кільці, проте тримається.  І триматиметься… Проїжджав днями Київ. Розумію, що Київ великий.  Розумію, що околиці страждають, розумію, що в місто "прилітає"... Але Київ і близько не розуміє, якою ціною дається його спокій. Коли вдень містом працює арта, а вночі авіація. Цілодобово. Коли обстрілюють центр, де скупчення цивільних, коли прилітають "Гради" дорогою, де йде евакуація. Ми витримаємо...", - поділився думками чернігівець Віталій Кадик. 

Стійкість і мужність захисників Чернігова, незламне терпіння його жителів залишається запорукою спокою української столиці.

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся