Киянка Світлана Панюшкіна про евакуацію з рашистського оточення: Росіянам потрібні були не пусті села, а люди. Ми для них – живий щит

Киянка Світлана Панюшіна опинилась у повністю заблокованому рашистами дачному містечку біля селища Димер під Києвом ще 24 лютого. Адже саме по дорозі Чорнобиль - Іванків – Катюжанка – Димер – Козаровичі - Демидів з Білорусі в Україну двинули російські війська. Вона розповіла УНІАН, як виживала два тижні без світла, тепла і води, про відважних сусідів, зниклих чоловіків й гуманітарну катастрофу.

Де вас зустріло повідомлення про початок російського вторгнення? Як ви опинилися в епіцентрі входу в Україну ворожої техніки?

Хоча ще з початку лютого всі говорили про ймовірність початку широкомасштабної війни, навіть жартували про дати вторгнення, серйозно це не сприймалось. Але 24 лютого о четвертій ранку мене розбудили дзвінком мої колеги: "Свєта, почався обстріл Києва!". Я, прокинувшись, чула страшенний гул – це йшла ворожа важка техніка. Спочатку навіть не зрозуміла, що це таке.

Росіяни заходили з Чорнобиля через Дитятки, далі Іванків – Катюжанка – Димер - Козаровичі – Демидів, і далі на Оболонь перли. Наскільки я зараз розумію, в Демидові частина з них повертали на Ірпінь – Бучу – Гостомель. Тобто ми в Димері з перших годин вже були повністю відрізані від Києва. Не могли виїхати.

Як себе поводили окупанти?

З перших моментів, якщо хтось їм траплявся дуже активний, то вони нікого не жаліли. Перші дні вони були найбільш жорстокі й людей розстрілювали. Також розстрілювали тих, хто намагався одразу виїхати. Це було у перші дні. Потім їм набридло вбивати. Або вони берегли набої, чи їм дали якийсь наказ – не знаю.

Коли проїхала уся техніка, вони почали потроху "осідати" - розміщувати її у дворах, серед будинків.

Росіяни взяли собі два "опорних пункти" - Катюжанку й Козаровичі. А ми в Димері опинилися між ними. Вони їздили туди-сюди. Ми телефонували знайомим в сусідні села, питали, як там справи. В Козаровичах приятель розповів мені, що вони там всьому селі, а за 50 метрів від його хати стоїть танк. "Я боюсь виходити надвір", - казав він.

А як було в Димері?

У нас теж ніхто з хат не виходив.

Майже одразу росіяни почали мародерити. Перше, що обібрали – місцевий магазин. Людей, які ще якось намагалися чинити опір, чи виїжджати, скоріше за все, розстрілювали. Адже згодом, коли ми почали виходити і спілкуватись з сусідами, стало зрозуміло, що з обійсть пропадають чоловіки. Але, знаєте, дуже страшно було самим собі зізнатися, що з цими людьми сталося. Вголос теж страшно було сказати. Всі мовчали, але розуміли.

Самі росіяни йшли на якийсь контакт, що казали людям?

Знаю, що в Козаровичах ходили по хатах. А в Катюжанці частково повиганяли людей і повністю зайняли хати, а частково дозволили людям лишитись у своїх домівках, але й самі там жили.

Я боялася з ними спілкуватись, адже було чітке відчуття: якщо заходять вбити – вб’ють. А ті, хто спілкувалися, чули: "Ми прийшли вас від бандерівців рятувати". Вони усім таке кажуть.  

Ви не пробували виїхати?

У перший день ще була надія, що швидко виберемось, прорвемося на Київ. Адже у мене мама лишилась там з цукровим діабетом. Проте я розуміла, що саме в той момент спробувати виїжджати було небезпечно.

Коли, на ваш погляд, ситуація з поганої стала катастрофічною?

Коли пропала електрика. Це сталося на другий день. У мене в будинку і опалення, і вода – все від електрики. І коли її не стало, я зрозуміла: буде ще гірше.

Як вдавалося виживати в таких умовах? З чого складався день?

Щоночі гупало – обстріли були постійні. Все тремтіло і горіло. Ми вже потім, коли вибиралися, бачили і повністю знищені будинки, і величезні воронки серед дороги, погорілу техніку… Над нами збивали і літаки, і вертольоти, і снаряди розривалися. Я вже на слух, здається, навчилася розрізняти на звук, чи то "Град" полетів, чи "Джавелін" вдарив.  

Усю ніч лежиш на підлозі, в хаті холодно – плюс чотири, плюс п’ять. Натягнув на себе усі речі, які є, а тебе колотить. Мені здавалося, що це були якість приступи, схожі на епілептичні. Коли у тебе справжні конвульсії, тіло здригається, кістки стукають по підлозі, а ти не можеш нічого з собою зробити, нічого не контролюєш і не можеш себе вгамувати…

У мене - звичайний дачний будиночок, немає ні погребу, ні підвалу. Тому ховатися було ніде. Просто сиділа в хаті й лягала на підлогу, коли геть близько гупало. Взагалі, з’явилося таке відчуття… Просте розуміння: або тебе вб’є, або до ранку доживеш.

На ранок ми з сусідами виходили на "перекличку": кому прилетіло, чи всі живі. У кого була механічна помпа – можна було набрати воду. Їжу готували на вогнищі на вулиці.

REUTERS

Запасів вистачало?

На жаль, у мене немає ні городу, ні погребу з запасами. Тому швидко доїли те, що привезла з собою з Києва. Слава Богу, що сусіди ділилися, у кого що було. У кого була можливість піти кинути сітку у воду – робили це, щоб піймати якусь рибу. Ділили її між собою. Запікали рибину і картоплю, яку дали люди з села. Не те щоб можна було наїстися, але раз на день щось поїсти було. Іноді навіть два рази. Я була зі своїми котами, то ще з ними ділилась, коли нам рибинка перепадала.

Можна було зателефонувати рідним?

У одного з сусідів був генератор, тому ми бігали до нього на конкретну годину – заряджати телефони. Але зв’язку не було. Інтернету не було. Вежі збивали, росіяни зв’язок глушили. Тобто була лише можливість якось відправити в Київ смс, що жива, що все нормально, більш-менш в порядку.

До речі, спершу я не панікувала, навіть примудрялась списуватись з колегами, питати, чи буде для нас "зелений коридор". Чекала на якусь евакуацію…

Потім "накрило"?

Гірше за все стало, коли з’явилась інформація, що у сусіднє селище зайшли кадирівці, які поводять себе дуже жорстоко. У однієї жінки вбили чоловіка, а сама вона добігла до нашого села і встигла розповісти, що там відбувається. Там було окреме пекло. І нас усіх почало колотити, бо ми розуміли, що геть незахищені.

Я стала бити на сполох, благати про допомогу. Адже знала, що про Бучу та Ірпінь, які поруч, писали багато, а про нас геть забули. Тобто у нас маленькі села, на них ніхто не звертав уваги. Ми стали заручниками і лишились сам на сам з ворогом. Допомоги було чекати нізвідки.

А як отримували новини? Теж смс з Києва?

Новини ми отримували по радіо. Заряджали його, як і телефони, від генератора. Щоб зберегти заряд, слухали два рази на день. Перший раз – зранку, о сьомій. Другий раз – увечері, перед тим, як починали стріляти.

З новин ми зрозуміли, що про наш напрямок ніхто нічого не каже. Тому ми сам на сам. І коридорів не буде. Тоді у людей почали здавати нерви.

Перша сім’я, яка вирішила виїхати, поїхали на свій страх і ризик. За ними одразу поїхала друга. Перших на блокпосту пропустили, а других – ні.

Ми дивилися на усіх них, як на божевільних. Але перші скинули смс, як доїхали, і скільки проходити блокпостів. Тоді прийшло розуміння – теж будемо вибиратись. Проте нас повністю заблокували і не випускали. Росіянам потрібні були не пусті села, а люди. Ми для них – живий щит.

Як врешті вдалося виїхати?

Щоранку ми робили перекличку серед сусідів. І одного разу сусід сказав, що бачив – начебто декілька машин, які їхали по трасі, випустили. Тоді ми кинулися в машину і поїхали на свій страх і ризик. Було дуже страшно.

Щойно виїхали, зустріли ворожий БТР (?), на якому було багато росіян, і всі вони направили на нас зброю. Ми зупинилися, підняли руки, що у нас немає зброї, ми не озброєні. Вони нас пропустили. Потім був серйозний блокпост. На ньому я просто молила відпустити нас. Розповідала, що тут немає ні електрики, ні їжі, що я єдина дитина, що мама в Києві, у неї цукровий діабет, їй потрібні ліки…

У Маріуполі окупанти наклали заборону на мітинги / Скріншот t.me

Не знаю, що допомогло. Напевно, допоміг Бог, бо я його просила: "Або забери мене до себе, або допоможи". На тому блокпості стояли не кадирівці, не якісь "дорослі" військові, а, скоріше, строковики. Тому якось вдалося їх вмовити. А далі вже було простіше. Звісно, ми не розуміли цього, не розуміли, чи буде далі погано, але насправді найгірше вже було позаду.

Вам вдалося доїхати до Києва на авто?

Ні, коли дісталися до Демидова, нам сказали, що там, на переправі, стріляють. Тому ми кинули машину біля посту Червоного хреста і пішли разом з іншими людьми пішки. Представник Червоного хреста і близько сотні осіб. Йшли пішки понад годину – від одного села до іншого, на переправу. Мосту там вже не було. Але переправу зробили з човна і палет, які на нього поклали. Так, по одному, зі своїми торбами, всі пройшли.

Тобто, поки ви не доїхали до іншого селища, в якому були представники Червоного хреста, ви їхали на свій розсуд, не розуміючи, чи є там "зелений коридор", чи його немає, ризикуючи життям?

На жаль, так. В усіх селах там немає ніякої комунікації з людьми, адже місцеві органи влади одразу зникли. Немає гуманітарної допомоги та навіть розуміння потреб. Проте в тих селах лишається багато літніх та хворих людей, багато лежачих. І ніхто не знає, як їм зарадити. Це гуманітарна катастрофа.

Навіть коли ти в самому селі, можеш спілкуватись лише з найближчими сусідами. На інший кінець села дійти неможливо. А коли поставили блокпост, ми не могли навіть піти через дорогу, взяти картоплі.

Ви підтримуєте зв’язок з тими сусідами, хто лишився?

На сьогодні мені відомо від сусідів, що у нас все пограбували, зруйнували, що могли. В Катюжанці ситуація важка. Там найбільше було кадирівців. Зараз вони начебто пішли, там відбулася ротація. Кадирівці начебто повернулися на Білорусь, а замість них прийшли росіяни. Місцеві кажуть, що ці рашисти повідомили: "Кадирівці будуть вам здаватись райськими хлопчиками у порівнянні з нами".

Зараз у селах залишилось багато літніх та лежачих. Туди дуже потрібна допомога. Так, це точка входу росіян в Україну, вибити їх звідти важко, але там люди. Наші люди.

Як, на вашу думку, можна допомогти людям, які лишились в оточенні окупантів?

Їм самим – не реагувати на провокації. Стримуватись. Проти них – люди з автоматами. Що їм доведеш?

А владі, громадськості активніше працювати над евакуацією. Повідомляти про "зелені коридори" треба не через інтернет, про нього там можна забути, не по телебаченню – там немає світла. Найкраще – радіо, яке у декого є, і смс-розсилки від ДСНС: де, коли і який гуманітарний коридор буде.

Тетяна Урбанська

Тетяна Урбанська

УНІАН в Google News