Комбат "Донбас" В'ячеслав Власенко: Шкода, що Іловайськ сприймають як трагедію. Це був справжній героїзм. Ми протидіяли в рази більшій армії, але у нас було бажання нищити тих, хто прийшов на нашу землю

Полковник В'ячеслав Власенко ("Філін"), командир 46-го окремого штурмового батальйону спеціального призначення "Донбас" ЗСУ, який у 2014-му взяв на себе командування добровольчими батальйонами, розповів УНІАН про бої з сепаратистами в Іловайську, як виходили з "зеленого коридору" і чому полон страшніше війни.

Шість років тому, 29 серпня 2014 року, добровольці та воїни ЗСУ вийшли з Іловайська, взятого в кільце проросійськими бойовиками та військовими російської армії, так званими відпускниками. «Зелений коридор», обіцяний Кремлем, виявився пасткою. Російські війська, які увійшли в Україну під білими прапорами, чекали на колону українців, підготували позиції і розстрілювали наших бійців з усіх боків. Вони розраховували, що через цей вогневий шквал ніхто не прорветься. Але українці дали бій…

Історики й активісти підрахували, що загальна кількість втрат українських підрозділів за весь період Іловайської операції – 368 загиблих, 429 поранених. В «зеленому коридорі» загинули 254 людини. 108 бійців потрапили у підвали так званої ДНР…

Про те, що відбувалося в серпні 2014 року в Іловайську і біля нього, про «зелений коридор» і полон, про потребу не забувати загиблих і чому влада від них відмежовується, УНІАН розповів полковник В'ячеслав Власенко («Філін»), командир 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» ЗСУ, який в Іловайську взяв на себе командування добровольчими батальйонами.

Чому, як «Донбас» увійшов до Іловайська?

У 20-х числах серпня 2014 року ми дотискували сепаратистів. Здавалося, що час йшов на тижні, що ЗСУ, Нацгвардія, добровольці витиснуть бойовиків, вийдуть на кордони. Іловайськ - дуже великий, потужний залізничний вузол, він представляв певну цінність для противника. Тож можна було розвівати наступ у напрямку Зугреса, оточувати Донецьк…

Пам’ятаєте, як Гіркін зі своєю бандою залишив Слов’янськ? Були сподівання, що така сама ситуація буде з Донецьком. Ні ми, ні інші силові підрозділи не були кровожерливими, не планували знищити всіх. Ми були готові залишити коридор, щоб вони вийшли та перетнули кордон з РФ, а далі мали б розбиратись юристи, суди.

Ми воювали по совісті. Якщо знали, що в населеному пункту є сепаратисти, шли туди. Проходили місто за містом -  Попасна, Лисичанськ, Іловайськ... Зараз розмірковують: «Ось, Семенченко поїхав в Дніпро, там вони зібралися...». Не Семенченко, не генерали... За великим рахунком, нам не було вказівки. Ми керувались простими думками: «Треба йти, воювати, вибивати».

Іловайська операція була спланована / УНІАН

По Іловайську операція була спланована. Не хочу давати оцінку тому, як якісно, але вона була спланована. Ми успішно зайшли в місто. Це зараз кажуть: «Зайшли батальйони «Донбас», «Миротворець», «Світязь», «Івано- Франківськ» та ін.». Насправді це були невеликі групи. Найбільшою був «Донбас» - 239 осіб, якщо я не помиляюсь. Загальна чисельність тих, хто мав зачистити, звільнити Іловайськ від сепаратистів, - близько 400 осіб.

Скільки, за вашими даними, в місті на той час була чисельність ворога?

Ми зайшли 18-19 серпня. В планах було відразу звільнити Іловайськ. Була інформація, що там до 200 сепаратистів, і це буде легко та просто. Коли ми туди вийшли, сепаратисти залишили західну частину міста, таке собі дачне містечко. Але основні будівлі були на східній частині. Місто поділяють залізничні колії, через них вони організували вогневі позиції. Перейти чотири-вісім колій по відкритий місцевості було важко. 19-го серпня батальйон намагався звільнити східну частину. Зазнали втрат. Після бою евакуювали 13 загиблих і поранених.

Тоді ще був «коридор» - через поля можна було вийти до штабу сектора, і звідти організувати евакуацію. Після 24-го там проїхати було вже неможливо. Російські війська увійшли, в три кільця організували оточення. Поодинокі машини вони випускали. Але коли йшло декілька авто - обстрілювали. І не важливо, були вони військові, медичні, цивільні. Обстрілювали всіх.

За два тижні, що ми були в Іловайську, сили сепаратистів почали збільшуватися, вони почали перекидати допомогу з Зугресу, Донецьку. За нашими даними, після 25 серпня проти нас було близько 4 тисячі озброєних бандитів. 4 тисячі проти чотирьох сотень. По нас била артилерія, міномети, летіли ГРАДи, «Урагани», «Смерчі», усе, що було на озброєні у РФ. Два тижні щоденних боїв, жорстоких обстрілів. Стоїш, чуєш, як касета розвалюється в повітрі, і снаряди починають вити, розумієш: «Секунда, й тебе не буде». Але ми два тижні били ворога. Люди, які й в армії не служили, опинилися в самому пеклі війни й прожили це, давали справжній бій.

Як вдавалося утримувати позиції в місті?

Командний пункт був на західній околиці Іловайська, біля школи. Я організував багатошарову кругову оборону, було відбито багато атак.

Одного разу близько 300 сепаратистів прорвали нашу оборону, підійшли на 100-150 метрів до командного пункту. У нас було декілька 82-мм мінометів. В той день вони стріляли на 70-100 метрів, через школу. Стволи були підняті практично перпендикулярно землі. Коли ми на них дивилися, думали, що міна повернеться назад. Але, завдяки майстерності, влучили по цілях. Та велика група сепаратистів відійшла, нам вдалося відбити, поновити позиції.

Комбат каже: в Іловайську був хаос / Facebook Филин Донбасс-Украина

Як виглядав в ті дні Іловайськ?

Хаос. Місто було порожнє. Коли ми зайшли в школу, спустилися в підвали, побачили близько шести десятків дітей, жінок, декількох чоловіків. На ґрунтовій підлозі було сантиметрів 15-20 води. Люди сиділи на ній, схрестивши руки на грудях, нахиливши голову. Ми зайшли, освітили їх, намагалися заговорити – вони ніяк не реагували. Я дав команду своїм бійцям піти в покинутий магазин, вони там взяли декілька коробок цукерок, віддали дітям. Лише після того почалось спілкування. Ми вишикувались в шеренгу, почали за допомогою шоломів черпати ту воду, наверх передавати. Повісили ліхтарики, щоб було світло... У нас не було їжі, ми йшли на одну добу. Вже пізніше варили макарони, картоплю, першими годували цивільних. Потім я зрозумів: їх залякали, мовляв, прийдуть «бандерівці», «каральний батальйон «Донбас»» і всіх розстріляють. Вони готувались до смерті.

До речі, також пізніше ми зрозуміли, що серед цих цивільних були дружини бойовиків. На жаль, ми їм дозволили виходити, вони вільно пересувались. Коли наші групи десь йшли, вони дзвонили чоловікам, попереджали, казали, в який бік, скільки пішло. Довелось забрати телефони. Це вплинуло…

Коли ми виходили з Іловайська, то запропонували їм сідати в наші машини. Вони категорично відмовилось. Можливо, знали, що нас чекають і будуть розстрілювати.

Вже пізніше якусь кількість наших полонених відправили на відновлення Іловайську, вони розбирали завали. А ті цивільні допомагали нашим, приносили їжу, одяг, бо було зимно. Наше ставлення вони запам’ятали. Така історія.

Багато говорилося про те, що винні в Іловайській трагедії повинні бути покарані. Чому це досі не зроблено?

Кому хочеться крові, треба в військкомат, підписати контракт і піти в 46-й окремий штурмовий батальйон «Донбас». Можна тут воювати, стріляти, знищувати ворога.

Зручно сидіти за шаховою дошкою, пересувати фігури: «Треба було піти на Новоазовськ, а, може, в інший бік». Але психологічний стан, стан техніки, мінімальна кількість боєприпасів… Судити просто, коли сидиш в теплій квартирі. Що нам треба було робити? Хто може це сказати? Наступати? Здатися в полон? Чекати? Питання можна ставити по кожному - від генерала, до солдата: а чому він здався в полон, а не побіг по мінному полю розстрілювати сепарів? І кожне «чому» тягне за собою нові питання, до нескінченності.

Ми забуваємо, що було понад 400 км фронту та мало війська. Та й якість того війська… Вся бригада воює лише в ідеалі. Насправді - 35-40%. Решта або тікає, або ховається. Це людський фактор, без нього не буває. Це в кіно всі стріляють, знищують ворога. Але, це - кіно. На реальній війні страх - велика сила.

Тоді йшло багато інформації, дезінформації. Мені в день приходило 20-30, іноді 50 дзвінків: «На нас йдуть 50-100 танків», «Зайшли російські війська». А стрес був таким… Я бачив, як багато хлопці засинали за секунду. Присів, і вже спить. Організм відключав мозок, бо була величезна кількість адреналіну, емоцій. В такій ситуації все оцінити і прийняти правильне рішення – важко.

І коли люди багато днів, тижнів, місяців воюють, просто хочеться вірити, що завтра все закінчиться. Був супутниковий зв'язок з керівниками АТО, нам казали: «Ми збираємо сили, ми вас витягнемо». Вони це робили: коли йшли крізь коридор, ми бачили, що працювала артилерія, були літаки. Я розумію, що вони намагались щось зробити. Але наше керівництво не могло оцінити масштабів: з Росії зайшло 11 батальйонно-тактичних груп по 800-900 осіб кожна (чотири - на Маріуполь, а сім - на Іловайськ). Помножте, зрозумієте масштаб. Це озброєні, навчені люди. Хоча гнали на забій і строкову службу.

Треба просто визнати: були введені війська РФ, ворог - Росія, вся провина на них. Заходили вони під білими прапорами. А білий прапор – «не стріляй». Вони воювали під ним. Вони повинні відповісти за те, що сталося в Іловайську.

Команду виходити з Іловайська дали "згори" / УНІАН

Як приймалося рішення про вихід?

Прийшла команда зверху, що з росіянами домовленість про гуманітарний коридор для виходу. Була інформація, що Путін особисто пообіцяв надати гуманітарний коридор, всі були впевнені на 99%, що ми вийдемо. На випадок 1%, після рішення Руслана Хомчака (головнокомандувач Збройних сил України, на той час командувач Сектору «Б», - УНІАН) та командирів підрозділів, вирішили залишити зброю. Крім того, ми захопили десять російських десантників (ті російські військовополонені були розстріляні разом з усією колоною в «зеленому коридорі», - УНІАН).

Вихід планувався, був ретельно продуманий. Зібрались командири всіх підрозділів, обговорювали, яким чином виходити. Намагалися продумати різні варіанти.

Ми не стали в одну колону, розділились на дві. Попереду йшли техніка, бронетехніка ЗСУ, декілька танків, БМП. За ними стояли добровольчі, міліцейські підрозділи, які мали підтримати авангард. Позаду йшов ар'єргард: 40-й, 39-й батальйони з бронетехнікою. Вони мали наростити наші сили, ми мали пробити оточення. Такій був план. Але хтось з ар'єргарду покинув нас раніше, і про це ми не знали.

А у росіян був свій задум: була перша лінія, яка нас пропускала, потім закривала позаду, і зустрічала основна група.

Ми бачили росіян. Вони стояли справа, зліва, запускали нас, махали нам руками. Ми сподівались на коридор до останнього, а опинились в котлі. Почався обстріл. Ми з ходу, з дороги почали знищувати позиції росіян. Нас було менше, але ми зробили все, щоб пробити їх оборону.

В бою настільки високий рівень адреналіну, що ні про що не думаєш. Стріляєш, змінюєш позицію. Або ти, або тебе. Гірше було, коли в тому «коридорі» переставали стріляти, коли було 15-20 хвилин, іноді година тиші. Сидиш, думаєш: що роботи, як діяти? Досвіду нема. Я ніколи не був в оточенні. Я не був на війні. І ось я на піку. Треба приймати рішення, від них залежала доля інших.

Мені шкода, що Іловайськ сприймають як трагедію. Це був справжній героїзм, коли ми протидіяли в рази більшій армії. У них був час на підготовку, вони були краще озброєні. Ми з травня вели щотижневі, щоденні бої. Вони зайшли свіжими силами. Але у нас була ненависть, бажання нищити ворога, тих, хто прийшов на нашу землю.

В Іловайську проявився героїзм воїнів, вважає Власенко / Facebook Филин Донбасс-Украина

Ви бачили, чули спогади росіян про той бій?

У соцмережах у 2014-2015 роках я читав їхні спогади. Там – жах. Багато хто з росіян до Іловайська пройшов через чеченську війну. Там вони підійшли величезними силами до Грозного та стерли його великим калібром. А тут вступили в контактний бій, ворог був на відстані десятків метрів.

Росіяни зазнали великих втрат. Думаю, в рази більше, ніж у нас, хоча вони перебували на підготовлених позиціях. Вони не очікували такого спротиву. Коли ми були в полоні, росіяни казали: «Якби ви спалили ще один наш танк (з п’яти було знищено чотири), ми б почали відступати».

Декілька танків знищив полковник Євген Сидоренко. 24 серпня в бою був захоплений ворожий танк. Танкіст примудрився працювати на ньому як механік-водій, а потім перескакувати в башту, стріляти. Знищив колони сепаратистів, виявив надзвичайну мужність – його танк горів. Був поданий на звання Героя України. Але вже сьомий рік на війни, я бачу, що зірку героя отримували ті, хто менше героїзму проявили, а його документи чомусь досі лежать в Офісі президента. Йому так і не надане це заслужене звання.

Ви обмовились про полон…

Нас захопили, зв’язали, зав’язали очі, скинули в яму. Вдень охороняли росіяни-розвідники. Вночі - сепаратисти, вони били, знущалися. Потім добровольці пів року знаходились в нелюдських умовах (добровольців повезли в Донецьк, в підвали колишнього СБУ, – УНІАН). Тримали в камерах, в яких замість двох-трьох людей були десятки. Ясно, харчування не було, замість нього - помиї. Били, робити все, щоб зламати.

Полон – не тюрма, де людину засудили, і він живе у камері. Полон – коли тебе хочуть вбити й шукають привід для цього. Ти маєш якось так себе поводити, щоб не вбили, або вбили, але без знущань. Ти не можеш протидіяти. Психологічно це набагато гірше, ніж війна. Словами передати неможливо, що відбувалось, як себе людина відчуває в повному оточені, а через декілька годин ти розумієш, фізично відчуваєш, що загинеш. Думки про дружину, батьків… Багато хто зламався психологічно. Мужня людина не та, хто нічого не боїться, це - хвора людина. Мужня людина може подолати страх заради якогось завдання. Більшість людей, які були в Іловайську, у полоні, подолали страх.

Росіяни зазнали в Іловайську значних втрат / фото з соцмереж

Приблизно рік тому, з Росії повернулися наші військові моряки, яких захопили в Керченській протоці. Ми бачимо, що їм дали квартири, нагородили… А про полонених у 2014-му намагаються не згадувати.

Не зібрали всіх іловайських полонених, не сказали: «Хлопці, ви пройшли пекло, страшніше, ніж війна». Батальйон «Донбас» та Іловайськ - як кістка якась в горлі. Влада вдала, що ми самі винні, «самі туди пішли». Так, пішли. Пішли звільняти нашу українську землю! Куди нам треба було йти? В Київ? Протягом п’яти років бійці, які брали участь в Іловайській операції, як з ЗСУ, так і з добровольчих підрозділів, не нагороджені.

29 серпня буду дивитися, наскільки нова влада шанує своїх захисників. Це стосується не тільки Іловайська. Це стосується і Дебальцеве, і ДАП. Дуже багато хлопців ніяк не відмічені. У батальйоні ми пам'ятаємо героїв. Моїм наказом бойова техніка названа позивними героїчно загиблих. Їх імена - на броні. Так вони залишаються з нами.

Влад Абрамов

УНІАН в Google News