Навіщо Україні закон про воєнні злочини

У воєнних злочинів немає строків давності. Та й засудженими за такі злочини стають не тільки безпосередні їх виконавці, а й ті, хто віддавав накази, навіть політики вищих ешелонів влади. Але чи зможе Україна колись засудити за агресію керівництво Росії?

За понад шість років не буває й тижня, щоб Україна не отримала «привіт» від Росії у вигляді обстрілів на Донбасі або нових знущань з людей як на Луганщині та Донеччині, так і у Криму.

Менше ніж місяць тому проросійські бойовики підло вбили військового медика під час операції з евакуації українського військового біля Зайцевого. Попри те, що лікарі в умовах ведення бойових дій користуються особливим захистом, а евакуація була узгоджена з ворогом та з ОБСЄ, це не врятувало українську групу від засідки й цинічного розстрілу…

Тиждень тому вся країна оплакувала трирічного Мусу Сулейманова, батько якого - політичний в’язень Російської Федерації. Через нестиковки у версії смерті малюка з боку окупаційної влади, кримці переконані: загибель хлопчика – вбивство, скоєне російськими спецслужбами задля тиску на його батька. Адже Руслан Сулейманов відмовляється свідчити проти себе та інших кримських татар...

Вже зовсім скоро українці згадуватимуть події шестирічної давнини, коли майже весь серпень йшли бої за Іловайськ. І навряд коли забудуть Іловайський котел. Те, що назвали «зеленим коридором», в реальності перетворилося на дорогу смерті для сотень українських військових та добровольців. Російські війська, попри домовленості керівництва АТО з російським Генштабом, просто розстріляли гуманітарний коридор з важкого озброєння…

Росіяни розстріляли ЗСУ під Ілойськом / УНІАН

Всі ці речі не просто мають ознаки воєнних злочинів, а часто саме ними й є. Та, на жаль, про покарання винних поки що годі мріяти. Принаймні, якщо мова йде саме про покарання за воєнний злочин.

Воєнний та військовий злочини – різні речі

Міжнародним правом передбачено, що збройні конфлікти між державами або збройними групами мають відбуватися згідно з законами та звичаями ведення війни. Грубі порушення цих законів і звичаїв є воєнними злочинами. Найбільш чітке юридичне визначення таких злочинів надається у Римському статуті Міжнародного кримінального суду (МКС).

«Якщо простими словами, то воєнні злочини, насамперед, стосуються свідомого вбивства та тортур некомбатантів – тобто цивільного населення та осіб, що втратили можливість безпосередньо брати участь у збройному конфлікті, наприклад, військовополонених. Сторонам збройного конфлікту заборонено умисно стріляти у цивільних осіб чи об'єкти, які не є військовими цілями (наприклад, лікарні, школи, або будівлі, де знаходяться цивільні). Не можна катувати цивільних та військовополонених тощо», - говорить речниця Amnesty International Україна Катерина Мітєва.

Бойовики на Донбасі / REUTERS

У таких злочинів немає терміну давності, терміни покарання в рази більше, ніж коли засуджують за вбивство, катування, зґвалтування, і нерідко вирок - довічне ув'язнення. Крім того, до злочинців не застосовується амністія. А відповідальність несуть не держави, а конкретні особи, які віддавали накази щодо скоєння цих злочинів.

За шість років агресії і російська влада, і її посіпаки на окупованих територіях України накоїли стільки, що вистачить не на один довічний строк.

«Це злочини проти військовополонених (є встановлені правила поводження з військовополоненими), порушення традицій ведення війни (тобто, порушення якихось мирних домовленостей, як це ми бачили нещодавно в Зайцеве, чи вихід з Іловайська, коли є домовленість про «зелений коридор», який розстрілюється), це злочини проти цивільного населення, це цілеспрямований обстріл цивільних об'єктів, вбивство цивільного персоналу тощо, це захоплення майна, під яким не має підґрунтя військової необхідності, тобто просто цілеспрямоване захоплення майна. Наприклад, ми пам'ятаємо захоплення гіпермаркету МЕТРО у Донецьку, або Вольво-центру з метою пограбування. І таких прикладів було дуже багато, особливо у 2014 році», - розповідає координаторка Медійної ініціативи за права людини Ольга Решетилова.

Україна підписала Римський статут ще двадцять років тому, але документ в нашій країні досі не ратифікований. У правозахисників є цьому пояснення. «В Україні є велика частина опонентів ратифікації Римського статуту. Частина з них перебуває у полоні міфів, наприклад, про те, що нібито ратифікувавши Римський статут, до відповідальності будуть притягуватися власне, наші військовослужбовці. І розповсюджують ці міфи на частину суспільства», - каже вона.

Правозахисниця наголошує, що не слід плутати військові та воєнні злочини. «Військові злочини - це злочини, вчинені військовослужбовцем проти встановленого порядку несення військової служби. А воєнні злочини - це злочини, які регулюються Міжнародним гуманітарним правом. І вони стосуються порушення звичаїв ведення війни», - нагадує Ольга Решетилова. 

Важливо зазначити, що, звісно, воєнні злочини можуть вчинятися всіма сторонами конфлікту. Тож не можна виключати факту, що воєнні злочини могли вчинятися і з українського боку.

«Існує острах визнати, що і з української сторони певні підрозділи або певні особи теж могли вчиняти воєнні злочини. Але я б не боялася того факту, що злочини будуть розслідуватися і щодо російських військ та проросійських незаконних збройних формувань, і щодо українських військовослужбовців. Оскільки для української сторони значно краще, щоб ці злочини були розслідувані тут, в Україні. Щоб їм була дана відповідна оцінка. В тому разі, якщо не буде доведено скоєння злочину, справи будуть закриті. Але ми покажемо волю нашої країни оцінювати і діяльність наших військ також», - вважає Ольга Решетилова.

Проблеми кваліфікації злочину

Саме відсутність ратифікованого Римського статуту в Україні правозахисники називають причиною того, що більшість злочинів, скоєних агресором, українські правоохоронці не кваліфікували, як воєнні. В Кримінальному кодексі України, звісно, є статті, які, власне, стосуються воєнних злочинів: стаття 437 – планування, підготовка, розв’язання та ведення агресивної війни і стаття 438 – безпосередньо порушення традицій і звичаїв ведення війни. Однак цього, вочевидь, не достатньо.

«У Кримінальному кодексі України відповідальність за злочини проти людяності не передбачена взагалі, а військові злочини виписані так, що їх майже неможливо застосувати на практиці. За всі ці сім років у нас є лише два вироки за військові злочини. При цьому, один термін - за репост і заклики до війни. Але, очевидно, що злочинів далеко не два», - підкреслює голова Центру цивільних свобод Олександра Матвійчук.

Бойовики регулярно обстрілюють ЗСІ / Фото УНІАН

Розстріл «зеленого коридору» під Іловайськом, обстріли Маріуполя, влучання в автобус під Волновахою, викрадення та катування людей в окупованому Донбасі, політичні переслідування в Криму… Свідчення очевидців і жертв конфлікту говорять про те, що існують тисячі виконавців.

На жаль, навіть коли вдається їх затримати, кримінальні провадження ведуться по загальнокримінальних статтях. Олександра Матвійчук наголошує, що це призводить до печальних наслідків: «По-перше, такі справи можуть закрити, якщо у встановлений термін не будуть зібрані докази. По-друге, злочинців можуть помилувати або амністувати. Ми знаходимося в складному процесі переговорів… РФ викручує всім руки, щоб амністувати військових злочинців. Тільки правильна кваліфікація може зупинити це раз і назавжди».

На жаль, починаючи з 2014 року, українська правоохоронна система допустила низку помилок у кваліфікації цих злочинів, переконані правозахисники. Те, що є безпосередньо воєнним злочином, часто кваліфікувалося, як тероризм, або взагалі за статтями Кримінального кодексу, які не пов'язані з війною.

За словами Ольги Решетилової, це призвело до того, що, наприклад, український військовослужбовець Віталій Марків засуджений в Італії за вбивство італійського журналіста та російського перекладача. «У 2014 році це було кваліфіковано за статтею 115 – умисне вбивство. Хоча насправді мало б бути кваліфіковано за статтею воєнного злочину, адже це цілеспрямоване вбивство цивільних. Отже, якби тоді українські правоохоронні органи повноцінно розслідували цей випадок, як воєнний злочин (а розслідування – це не обов’язково доведення вини), це дозволило б інакше представляти цю подію так званому італійському правосуддю. Адже є контраргументи, що обстріл вівся з обох боків. Тобто відповідальність повинні були б нести ті, хто допустив цивільних на лінію обстрілу», - каже правозахисниця.

Мандат на справедливість

Ще у 2015 році Україна зробила кілька правильних кроків, щоб мати надію на справедливість у майбутньому. «Уряд України тоді дозволив Міжнародному кримінальному суду поширити свою юрисдикцію на територію України і наразі цей суд займається попереднім вивченням ситуації», - нагадує речниця Amnesty International Україна Катерина Мітєва.

За її словами, важливо розуміти, що Україна може сама розслідувати воєнні злочини і притягувати до відповідальності винних, але для цього необхідно внести відповідні зміни у Кримінальний кодекс (КК) і узгодити його зі стандартами Римського статуту та міжнародного права. «Цей крок Україна мала би зробити вже дуже давно, зважаючи на те, що збройний конфлікт на її території триває понад шість років», - підкреслює Мітєва.

Водночас Ольга Решетилова зазначає, що наприкінці 2019 року українська влада, прокуратура, нарешті почули правозахисні організації та в Офісі генпрокурора був створений департамент з нагляду за розслідуванням злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту. «Зараз ми бачимо систематизацію та перекваліфікацію багатьох кримінальних проваджень на ст. 438 ККУ, про яку я говорила. Ми бачимо вже цілеспрямовану роботу прокуратури і слідчих органів, щоб збирати доказову базу для Міжнародного кримінального суду. І, відповідно, розслідування всіх цих злочинів з точки зору міжнародного гуманітарного права», - каже вона. 

REUTERS

Правозахисниця переконана, що якщо Україна не проводитиме якісне розслідування щодо незаконних збройних формувань та щодо власних збройних сил, набере чинності мандат Міжнародного кримінального суду в Україні. І не виключено, що реально наших військовослужбовців можуть судити, як воєнних злочинців. «Принаймні, Слідчий комітет Російської Федерації все для того робить. Ми знаємо, що росіянами до Міжнародного кримінального суду щомісяця передаються тони документів та сотні справ, що стосуються наших офіцерів, командирів бригад, командирів батальйонів та вищого командування. Вони фіксують, фактично, кожен обстріл з нашого боку і представляють його, як цілеспрямований обстріл цивільного населення, що, звичайно, не відповідає дійсності. Але вони намагаються це довести! Тому для української сторони важливо зі свого боку це розслідувати, продемонструвати МКС, що ми самі можемо розслідувати те, що відбувається на нашій території», - підкреслює вона.

Однак цього недостатньо. Керівник практики кримінального права, партнер Юридичної групи LCF Максим Шевердін зазначає, що Міжнародний кримінальний суд доповнює систему національної юрисдикції та може приймати до свого провадження справи не тільки за зверненням, а й з власної ініціативи. Наприклад, коли держава, під юрисдикцією якої перебуває особа, підозрювана у вчиненні передбаченого Статутом злочину, «не бажає або не здатна проводити розслідування чи порушити кримінальне переслідування належним чином».

Тож для України було б вигідно ратифікувати Римський статут. «Адже це дозволить Україні набути необхідних прав повноцінного учасника Міжнародного кримінального суду. Також, враховуючи те, що основна робота в притягненні винних до кримінальної відповідальності буде покладена на українські правоохоронні органи, гармонізація законодавства є важливим кроком у притягненні до відповідальності винних осіб у вчиненні військових злочинів та злочинів проти людяності», - зазначає він.

Верховна Рада минулого скликання проголосувала в першому читанні за законопроект, який і повинен був привести Кримінальний кодекс України у відповідність з міжнародним правом. Однак президентська кампанія, потім перезавантаження і самого парламенту… У депутатів просто не дійшли руки довести справу до кінця. «В цьому скликанні Верховної Ради ми зареєстрували новий законопроект – правонаступник попереднього, - зауважує Олександра Матвійчук. - Він дає правовий інструмент органам слідства і суду, щоб вони застосовували правильну кваліфікацію військових злочинів».

Максим Шевердін вважає запропоновані зміни позитивним чинником, адже вони надають можливість належним чином захищати права потерпілих від воєнних злочинів у всіх інстанціях, у тому числі міжнародних, а також створять належні правові механізми для викриття таких злочинів, кваліфікації їх і доведення до суду з метою притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності.

Про те, як це працює, свідчить приклад Литви. Торік навесні Вільнюський окружний суд засудив колишнього міністра оборони СРСР Дмитра Язова до 10 років ув’язнення, і колишнього офіцера КДБ Михайла Головатова до 12 років ув’язнення за воєнні злочини і злочини проти людства. Їх визнали винними в тому, що під час масових  заворушень в січні 1991 року (радянська влада воліла скинути законну литовську владу) в столиці Литви загинули 14 осіб і понад 700 отримали поранення.

Загалом було засуджено 67 громадян Росії, Білорусі та України, які отримали покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 4 до 14 років. В повідомленні суду йшлося: «Колегія суддів засудила більшість обвинувачених заочно, тому що Росія і Білорусь відмовилися їх видавати. Перед судом постали лише два радянських офіцери, це громадяни Росії - затриманий в Литві в 2014 році офіцер Юрій Мель та Геннадій Іванов, який проживав у Вільнюсі. Мель отримав сім років позбавлення волі, Іванов – чотири»…

Часто кажуть, що Україна мало, що може зробити. Можливо, дійсно не може швидко звільнити людей з підвалів, вести слідство на окупованих територіях, заарештувати ватажків бойовиків. Але немає виправдання тому, що український парламент досі не ухвалив законопроект про воєнні злочини, щоб мати можливість колись зробити так, як Литва. Невже цьому заважає Путін?

Влад Абрамов, Ірина Шевченко, Тетяна Урбанська

УНІАН в Google News