Українські Амазонки. Як змінюють армію жінки в погонах

Донедавна бути жінкою-військовослужбовицею в Україні означало знати своє місце у штабі з папірцями або на кухні з картоплею. На початку війни у 2014 році з гвинтівками та автоматами на передовій воювали саме діловоди та головні по лазні. Але з 2016 року українські жінки вже на рівні з чоловіками - розвідниці, артилеристки, снайперки і командири.

Олена та Віка. Одна журналістка, інша студентка. Одна заміжня, інша зустріне і втратить кохання на війні. Вони дуже різні. Але їхній шлях на війну дуже схожий. Спочатку Майдан. Наступна зупинка – війна. Обидві почали з добробатів.

«Якщо дівчина йшла воювати на фронт, вона обирала добробат, а не ЗСУ, тому що розуміла, що армія її посадить «на папірці»», - розповідає ТСН.Тижню одна з героїнь – Олена Білозірська.

Насправді з гвинтівками та автоматами, в 14-тонних БТРах не так давно в армії воювали кухарки, діловоди і головні по лазні. За законом інакше не виходило.

Усього кілька років тому жінки не мали права обіймати інші посади. І лише з 2016 року цей список почав розширюватися. Тепер жінки на рівні з чоловіками - розвідниці, артилеристки, снайперки і командири.

В цьому році кожен восьмий військовослужбовець – це «вона».

Чому українські амазонки відмовляються від мирного життя та їдуть дуже далеко від м’якого ліжка і наманікюрених пальчиків? І що їх може примусити від війни відмовитися?

…Маленькими жіночими руками Олена Білозерська чистить свою бойову подругу. «Це моя «Галя». Тому що вона – українського виробництва, дуже балувана, потребує ретельного догляду. Вона дуже влучно працює, але, у порівнянні з свд, яка у мене була до неї, за нею треба дуже доглядати. Тому балувана «Галя»», - розповідає Олена.

Олена Білозірська / скріншот

Три роки снайпером у добробатах. Потім ще два роки у морській піхоті Збройних сил. Командиром взводу артилерії… Каже, жінкам постійно доводиться вигризати ту саму рівність, яка вже навіть прописана у законах.

«Нерівність лишається в головах деяких чоловіків. Як у командирів, так і не в командирів. Вони вважають, бабам в армії не місце», - каже жінка.

Та фронт швидко ламає старі уявлення й поділ на чоловіків і жінок. «Якщо тебе в цьому конкретному колективі люблять і поважають, то швидко звикають, і сприймають, як свого хлопця. Ти їхня…побратим. Побратим більше ніж посестра», - каже Олена.

І якихось особливих потреб у дівчат-воїнів, за її словами, майже нема: «Це колись до війни я думала, а як жінки з чоловіками? Як сходити в туалет? Де помитися? На фронті це зникає. Кажеш, коли треба: «Хлопці, відверніться». Пішла і зробила те, що тобі треба. Все».

Олена Білозірська / скріншот

Та в штабах нарешті заговорили, що умови таки потрібні. «Фокус для жінок – це створення умов. Речове забезпечення, бронезахист й безпечна інфраструктура  - туалети, душові, місця для проживання», - розповідає ТСН.Тижню радниця з гендерних питань, психологиня Вікторія Арнаутова.

Адже жінок в армії з кожним роком дедалі більше. Для порівняння – у 2016 році було 15 тисяч військовослужбовиць. Нині - майже 30 тисяч.

Та не відсутність гарячої води турбує дівчат найбільше. «Юридично вже не лишилось дискримінаційних норм. Але існують ментальні забобони. Упередження чоловіків-командирів, коли вони можуть не призначати жінку на певну посаду.  Більше опору проти жінок в збройних силах, за моїми спостереженнями, в тих частинах, які не бойові. В бойових частинах абсолютно нормальне відношення до жінок-військовослужбовиць», - каже психологиня.

Інша героїня ТСН.Тижня – Вікторія Дворецька. Вона – живий приклад гендерної реформи в Збройних силах. Адже Вікторія - перша жінка в Україні, яка виборола право вчитися на бойовій спеціальності  - командира механізованого взводу. Досі це було абсолютне табу.

Вікторія Дворецька / скріншот

«Я пройшла всі відбори. І тут мене викликали і сказали: «Ти не можеш навчатися на командира механізованих підрозділів». Хоча у мене на той час в одної був досвід командира роти. І ми почали буцатися з системою», - розповідає ТСН.Тижню Вікторія Дворецька.

У 2016-му система таки підкорилась. Серед новоспечених лейтенантів – з усмішкою до вух - крокує й вона.

«Я стала першою жінкою, яка отримала військово-облікову спеціальність. Я пішла на контракт. Мене призначили на цю бойову посаду, яка раніше не була дозволена. Коли я її приймала, було десь 70 чоловіків і я одна», - каже дівчина.

На початку війни її мобілізували... діловодом. Потім, за її словами, підвищили до начальника польової лазні.

Вікторія має дві контузії, поранення, а потім... десятки загиблих товаришів. Майже рік вона готувала їх в останню путь в морзі. «Якщо це поранення в голову, то краще, щоб рідні цього не бачили. Ти надягаєш хустинку, щоб десь якісь поранення було менше видно», - згадує вона.

Та найскладніше – сказати рідним, що його більше нема. «От ти знаєш, що телефонуєш дружині, з якою він все життя прожив. Або мамі, в якої загинув 19-річний син, толком й не пожив… Бувало, телефонуєш, а у матері – крик відчаю, як у лебеді, якої щойно відрізали крило», - розповідає Вікторія.

… Сім років війни - це вже робота. Вікторія Дворецька розповідає, що на фронті 24 годин на добу не вистачало. «Не вистачало командирів взводів, не вистачало техніки… У мене  не було розуміння манікюру, зачіски... Мені хлопці голили волосся на потилиці, щоб кліщі в посадці не сідали», - каже дівчина.

Вікторія Дворецька / скріншот

Та насправді дівчатам на війні потрібне хіба зручне взуття. «Дівчата, у яких маленький розмір ноги, кажуть, дуже важко знайти берці 36-37 розмірів. Ну, у мене сороковий розмір, тому я не стикалась із цією проблемою», - розповідає Олена Білозірська.

Жіноча форма, кажуть, скоро буде. Але поки що в розробці. За словами Вікторії Арнаутової, шиється вона за чоловічими лекалами. Але викрійки різні. І різна розмірна сітка.

Наразі ж Олена демонструє, як носить чоловічу форму 46 розміру. «Вона на мене налазить у стегнах, але зверху – як мішок. В талії я всю форму вшивала – відносила в ательє, або сама», - каже вона.

Та якщо вшити кітель, може, й справді не проблема, то бронежилети, які не врятують, – біда.

«Вони шиються ближче до шиї, не так, як у чоловіків. Бокова поверхня закривається більше. Третє – тут ще є третій розмір. Не тільки обхват плечей і грудей, а й стегон. У нас є два варіанти – або ми згинаємо плиту (але це найдорожчий варіант), або використовуємо модульну систему, в якій можемо виймати і вставляти плити», - каже Вікторія Арнаутова.

… В планах у Олени Білозерської - з броніком чи без - згодом повернутися на війну. Військовим кореспондентом. А поки жінка склала свою гвинтівку в чохол - демобілізувалася. «Коли я йшла на фронт, мені було 34 роки. Ми з чоловіком тоді ще хотіли дитину. Але почався Майдан, потім війна. Зараз мені 41 рік. Треба вже цим зайнятись, бо можна лишитись без дітей», - каже жінка.

Вікторія Дворецька наразі перевелась в Київ. Служить в центрі морально-психологічного забезпечення ЗСУ. «Війна нікому здоров’я не додає. Рік і дев’ять місяців я весь час жила під землею, в землянках. Лікар питає: «Як довго у вас болить голова?». Кажу: «Сьомий рік»», - розповідає вона.

На її робочому столі – фотографія із сином. В телефоні – близько сотні запитів від різних частин і підрозділів.

І поки в головах у деяких командирів досі живуть дрімучі стереотипи, ці жінки вже зламали систему. Вони - справжні воїни, яким підкоряються кремезні і хоробрі чоловіки. І не за красиві очі. Адже українські амазонки довели своє право на це на полі бою.

Ніна Грушецька, Костянтин Слюсар, Владислав Лазар

УНІАН в Google News