За даними Корчинської, ЗСУ у серпні мали втрати на фронті / фото УНІАН

Волонтерка Оксана Корчинська: Внаслідок фанатизму наших військових лікарів, бойових медиків та медиків-добровольців, нам вдавалось врятувати тяжкопоранених більше, ніж медикам США в Іраку

10:38, 02 вересня 2020
10543 Інтерв'ю

Волонтерка, колишня перша заступниця голови комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я Оксана Корчинська, яка регулярно буває на фронті, розповіла УНІАН про загиблих на війні медиків, недотримання ворогом гуманітарного права – обстріли реанімобілів та відхід з ЗСУ кращих лікарів.

Попри перемир’я, на Донбасі продовжують гинути військові. І, на жаль, серед загиблих за увесь час бойових дій дуже багато медиків. У серпні президент Володимир Зеленський заявив, що місяць пройшов без бойових втрат. Але з ним категорично не згодні волонтери, які вважають, що генерали навмисно занижують статистику.

Про те, що зараз відбувається на фронті і в госпіталях УНІАН розповіла волонтерка, колишня перша заступниця голови комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я Оксана Корчинська, яка у 2014 році координувала волонтерські медслужби добровольчих батальйонів, брала участь у вибудовуванні системи евакуації поранених та пізніше координувала медичні питання в АТО.

Які, за вашою інформацією, реальні втрати на фронті за останній місяць?

Верховний головнокомандувач Зеленський на «корпоративі», який він організував за державні гроші на Софійській площі в День Незалежності, заявив, що протягом місяця немає бойових втрат. Ми - люди, які їздять на фронт і спілкуються з бойовими побратимами, категорично не згодні.

У нас за цей час було 10, за іншою інформацією 11 військовослужбовців, які загинули під час так званих небойових обставин: хвороби, інфаркти, ДТП, «невідомі обставини» (не зовсім розумію, що це таке).

За моєю інформацією, бойові втрати за минулий місяць - шість поранених і двоє загиблих. Зокрема, 13 серпня загинув військовослужбовець 57-ї бригади, був важко поранений його підлеглий (лікарі будуть за нього боротися, мінімум, півроку і він, швидше за все, залишиться інвалідом). Це сталося при виході бригади з бойових позицій.

Протягом останніх п'яти років регулярно були загиблі на вході або виході бригад, техніка заїжджала на міни. І, як я з'ясувала, на тому полі, куди заїхали військовослужбовці 57-ї бригади, не було позначки «міни».

Їм повинні були дати бойову загибель і поранення. Нагадаю, в такому випадку виплачується зовсім інший соціальний пакет. Я опитала їхніх побратимів, лікарів, вони підтвердили, що не було запаху алкоголю. Це спростовують теорію командирів про «сильне сп'яніння».

Перемир'я на Донбасі проголосили наприкінці липня / фото УНІАН

Крім цього, у 14-й бригаді загинула людина «за невідомих обставин». Він провів п'ять років на війні, у нього був великий досвід. Волонтери та побратими категорично не згодні з версією про необережне поводження зі зброєю, вони говорять про постріл снайпера. Те, що його поховали без додаткової експертизи говорить, що є, що приховувати.

Сім'ї повинні судитися. Честь загиблих героїв треба захищати.

Днями в Україні багато згадували про події шестирічної давнини. Розкажіть, як на початку війни працювали наші медики?

Мій чоловік та син з травня 2014 пішли добровольцями в «Азов», були його співорганізаторами. Коли пішли перші поранені, я побачила хаос, в якому ніхто не розумів, кого і куди везти. Бойова медицина в Україні була відсутня.

Я домовилася з головним лікарем лікарні Мечникова в Дніпрі, що ми веземо їм добровольців, домовилася з директорами Центрів екстреної медичної допомоги в Донецькій та Дніпропетровській області. В червні-липні 2014 року ми організували з нуля медичні служби в добровольчих підрозділах «Азов», «Дніпро-1», «Шахтарськ», «Правий Сектор». Інколи бойових медиків готували з добровольців в ніч перед боєм. Нами було відкриті та забезпечені стабілізаційні пункти в районних лікарнях Курахове, Селідове, Волновасі та Маріуполі.

А з перших боїв в Іловайську ми зрозуміли, наскільки критично погано в організації надання допомоги пораненим і в медицині ЗСУ. На той час ми вже організували стабілізаційний пункт в районній лікарні Старобешево. За п'ять тижнів провели там 389 операцій. При цьому, госпіталь ЗСУ був на кордоні Донецької та Запорізької областей. Від Іловайська - 240 км, три години їзди через села.

Яким був рівень у медиків ЗСУ?

Санітари, які нам вивозили поранених військових, мало що знали про протоколи надання допомоги. Нам привозили бійців, максимум, на джгутах, які рвались. Ми питали: «Знеболений? Чому такий високий тиск?». Дуже мало, хто міг пояснити. Були лише поодинокі випадки, коли поранених привозили з крапельницею. Та робили це добровольці, наша служба вже була налагоджена.

Потім, коли я стала нардепом, то зустріла тих санітарів у великих госпіталях  Львова, Харкова, Хмельницького, Києва та Ірпеня. Я з жахом дізналася, що ці люди – лікарі. В ті п’ять тижнів боїв у нас на день було від 16 до 60 поранених. Але вони жодного разу не підійшли, не запропонували допомогу: «Я судинний хірург (або нейрохірург), давайте, я стану рятувати хлопців в операційній».

Розумієте, що таке рабська система ЗСУ? Ці лікарі-санітари побоялись сказати, що вони високоспеціалізовані фахівці, змушені були працювати санітарами. Перемогла не клятва Гіппократа, а статутні відносини збройних сил. Тому, в той час в операційних рятували лише місцеві лікарі, серед яких були не завжди лояльні до України, та лікарі-добровольці.

Там була приблизно сотня лікарів, які не могли виконати санітарну роботу, бо у них не було ні знань тактичної медицини, ні засобів. У них були такі страшні радянські зелені сумки 70-х років, які були напхані бинтами, було трохи джгутів і все. До речі, нещодавно я їх знов побачила на фронті, та не розумію, куди ділись понад п’ять тисяч спеціалізованих медичних наплічників, які дарували американський уряд та волонтери.

Майже два місяці минуло з цинічного вбивства медика під час евакуаційної операції, хоча на війні має діяти негласний кодекс у них не стріляти. Як часто взагалі обстрілювали українські реанімобілі з пораненими?

«Швидкі» обстрілювали постійно.

У 2014-му хлопців вивозили з передової на УАЗиках, на будь-яких авто. Стабілізували їх у районних лікарнях. Бригади реанімобілів з Дніпра були мужні, готові їхати на передову, але ми передавали їм поранених у Курахове. Весь липень, серпень і вересень 2014 року ховали їх авто біля церкви, на той час окупанти намагались не обстрілювати той храм.

Три роки тому ми супроводжували вивіз поранених з Красногорівки. Там поруч з містом - терикон. Вони з нього бачили, що ми заїхали на реанімобілях, дочекалися нашого повернення, накрили з мінометів. Крім цього, нас обстріляли снайпери, тільки пізніше я дізналась, що в нашу машину потрапили дві кулі, але ніхто тоді не постраждав.

До 2019 року включно ми ховали «хрести». Майже два роки тому, в Пісках згорів наш реанімобіль. Хлопці не захотіли закривати красиво пофарбоване авто, а окупанти спрямовано відпрацювали по ньому з «Гіацинту».

Як часто по наших медиках цілеспрямовано стріляли снайпери?

Жодного разу вони не дотримувались гуманітарного права.

Була медик-доброволець з позивним «Змія», так вона виходила на поле бою Іловайську в лосинах, розтягнутій футболці, з пакетом із супермаркету замість медичної сумки. Одягалася так, щоб не було зрозуміло, що вона поспішає до пораненого, інакше росіяни стріляли.

Мого сина Данила поранили, коли він витягував пораненого хлопця зі станції Іловайськ. Снайпер вистрелив під бронежилет, він бачив, що один боєць рятував іншого. Подібних випадків за роки війни - тисячі.

У квітні 2019 у Водяному снайпер смертельно поранив «Смурфіка» (медик-госпітальєр Микола Волков, - УНІАН). Він загинув в лікарні ім. Мечникова.  

Скільки медиків загинуло на війні?

Більше як 150 медиків загинуло на фронті. Але ми не знаємо точну кількість, адже не рахують добровольців.

Одним з перших загинув на виході з Іловайську Владислав Ковальов - лікар-хірург, доброволець батальйону «Херсон». На ньому повинна була бути позначка «медик», тоді були жовті пов’язки скотчеві, на них був червоний хрест.

У 2017-му Наталія Хоружа везла пораненого на Світлодарській дузі. Бойовики поцілили в карету «швидкої» протитанковою керованою ракетою.

Іру Шевченко називали «мама морпіхів». Вона починала допомагати як волонтер, пройшла тактичні курси. Була маленького зросту, і вважалося, що невисока жінка не зможе винести пораненого з поля бою. Іра показала, що може це зробити краще, ніж чоловіки. Рік тому вона їхала за пораненим на «Хаммері» біля Широкіно. Вороги почули про це, обстріляли її спрямовано...

Можна багато розповідати про героїзм наших медиків. Десантник-кіборг Ігор Зінич (позивний «Псих») міг вийти з термінала ДАП, але залишився там з пораненими. Це був його свідомий вибір. У 2016 році він став першим з медиків, хто отримав звання Герой України.

У 2015-му під Павлополем загинув мій вихованець, боєць «Святої Марії», етнічний німець з Казахстану Кирило Гейнц. Він був у розвідці з офіцерами Нацгвардії. Почався обстріл, поранило одного з офіцерів. Доброволець використовував джгут з НАТОвської аптечки. Коли поранило ще одного, зробив джгут зі свого ременя. Коли куля потрапила в медика, зупиняти кровотечу було практично нічим, бо у ЗСУ в той час ще не було аптечок…

Останній медик, який загинув - Микола Ільїн, «Естонець», білорус за походженням з Естонії. Те, що відбувалось з морпіхами – біль. «Естонець» розумів, що кожна секунда може забрати життя побратима, він поспішав...

Чи можна порівнювати рівень наших військових медиків та їхніх колег з НАТО?

Нам вдавалось врятувати таку кількість людей, що американці були здивовані. У 2018 році ми розбирали всі ситуації та з'ясували, що ми врятували більше важчих поранених, ніж медики США в Іраці. Це при тому, що американці забирали поранених з поля бою гелікоптерами та відразу перекидали в госпіталь. Внаслідок чого у нас краще? Внаслідок фанатизму наших військових лікарів і бойових медиків та медиків-добровольців.

С початку був ентузіазм. Волонтери приїжджали, навчали добровольців. Потім були інструктори з США, Канади, Англії. Вони вважали, що допомагають будувати систему, що учні будуть передавати знання. Але всі, кого навчили, вже пішли з ЗСУ. Мої учні, колишні начмеди бойових бригад, з кращою освітою і досвідом, були відправлені поза штат. Вони зараз працюють в ООН і НАТО. Цим структурам кадри потрібні.

Офіцери з бойовим досвідом російсько-української війни повинні були стати елітою армії. Але вони йдуть. Вони бачать що за шість років нічого не змінюється. У нас так: є хороший командир – щось робиться, нема – нічого. Бойові офіцери не вірять в армію і її перспективи. Це найстрашніше. Залишаються ті, які, як іноді мені здається, потрапляють на свої посади за гроші, або кар'єристи.

Офіцери з бойовим досвідом мають бути елітою армії, каже волонтер / ТСН

У Генеральному штабі є генерал Ігор Хоменко, який керує медвійськами. Один мій знайомий генерал розповідає про нього: «Зустрів Хоменка в приймальні [головнокомандувача ЗСУ Руслана Хомчака], він тримав у руках якісь пакети. Після цього провів півтори години з главкомом. Повертаюся - він все ще стоїть з цими ж пакетами. Я підійшов, запитав, чого він чекає. Виявилося, приніс Хомчаку дезінфікуючі засоби і хоче вручити їх особисто». Генерал, замість того, щоб керувати, стоїть під кабінетом головнокомандувача, щоб вислужитися!

Днями, СБУ і слідчі ДБР затримали одного з керівників медвійск, полковника, бухгалтера і офіцера однієї з частин. Їх взяли при передачі одного мільйона гривень - хабар за закупівлю масок для військовослужбовців. Взяли під варту тільки полковника, але ми не сумніваємося, що за схемою стоять високопоставлені генерали. Ви думаєте в такій армії бойові офіцери будуть служити?

Здається, що ситуація безнадійна. А чи є щось, що вселяє в вас оптимізм?

У нас дивовижні люди. Що б не сталось в країні, вони будуть рятувати поранених бійців, фанатично захищати Україну, незалежно від того, хто головнокомандувач.

Коли йшли бої за позицію «Алмаз» в Авдіївці, у нас були серйозні втрати. Не було зв’язку, світла, лікарі працювали під ліхтариками. По лікарні вдарило три снаряди з російського танку Т-90. Я викликала ОБСЄ три дні, ми зберігали уламки в воронці. ОБСЄ так і не приїхали. Але на наступний день після обстрілу я прокидаюсь о п'ятій ранку, а весь двір забитий реанімобілями добровольців. Повторюсь, зв’язку не було, я не знаю, яким чином лікарі-волонтери дізнались. Без прохань - плюс десять автомобілів з екіпажами. Самі, під обстрілами приїхали. Ось, що таке українці. Цього не зрозуміє ніколи ні президент Зеленський, ні, мабуть, генерал Хомчак. Вони - на роботі, а ми - служимо Україні.

Чи зараз госпіталі співпрацюють з волонтерами?

Совдепія повертається, керівництво боїться будь-якої критики. Вони зруйнували всю співпрацю з цивільними медструктурами, майже не запрошують професорів. Всі намагаються уникнути витоків негативної інформації.

Іноземні лікарі були здивовані рівнем наших військових лікарів в стабілізаційних пунктах фронту. Це були найкваліфікованіші медичні кадри з військових лікарів, які творили дива. Наразі картина докорінно змінилася, в стабпунктах районних лікарень поранених, в тому числі важких, приймають лікарі-випускники військово-медичної академії, фактично без досвіду. Цікаво, якби мова йшла про порятунок життя генерала, чи хотів би він, щоб його життя рятував інтерн?

Два місяці тому ворожий снайпер розстріляв сапера, який розміновував Золоте (до слова, в інтересах того ж самого ворога), цілив під бронежилет, в живіт. Медики 30-ї бригади його реанімували, запустили серце, відвезли до стабпункту пгт. Гірське. На місті був військовий хірург, анестезіологи, одні з кращих в шпиталі. Лікарсько-сестринська бригада була готова оперувати, і тут телефонує головний хірург ООС і каже: «Чекаємо дозволу генерала Хоменка». Дочекалися дзвінка з Києва: «Везти важкопораненого в Сєвєродонецьк». Ціна безглуздого очікування та додаткового транспортування – смерть бійця.

Ворог стріляє навіть по саперах / facebook.com/korchynskaoksana/

За це ніхто не поніс відповідальності, а ще рік тому таке було б неможливе. На сьомому році війни керівники Генерального штабу, в основному, дбають про приховування проблем в ЗСУ.

Тут беззмістовно жалітися. Потрібно надалі підтримувати добровольців, волонтерів, всіх медиків ЗСУ. Ми зобов'язані українським бійцям кожним днем нашого життя. Добро переможе. Бог на нашому боці.

Влад Абрамов

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Новини партнерів
завантаження...

Чи подобається Вам сайт?
Залиште свою думку

+
Погоджуюся
Продовжуючи переглядати www.unian.ua, ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом , і погоджуєтеся c Політикою конфіденційності