Тьма єгипетська: чи втримається в кріслі Мубарак?

У Єгипті давно говорили, що Вашингтон шляхом телепропаганди та інфільтрацією «агентів впливу» начебто готує для Єгипту «українську модель». Але Єгипет – не Україна...

У Єгипті давно говорили, що Вашингтон шляхом телепропаганди та інфільтрацією «агентів впливу» начебто готує для Єгипту «українську модель». Але Єгипет – не Україна...

Акції громадянської непокори в Єгипті (на революцію ці події не дотягнули) завдають гострого головного болю Вашингтону та європейським столицям, де гарячково прораховують усі варіанти – у що це може вилитися і з якими для них наслідками за багаторічну підтримку непопулярного режиму, аби обрати найменш болісний.

Госні Мубарак

Передусім зазначимо, що єгипетський бунт не є наступним після Тунісу в ланцюжку очікуваних багатьма революцій у регіоні. Так, причини виступів населення тотожні: прірва між жменькою багатих, які стають багатшими, та переважною частиною населення в злиднях; корумпований режим, який надає оті «можливості самореалізації в ліберальній економіці» лише владній верхівці, пов’язаній кумівськими стосунками. Усе це уособлює багаторічний лідер країни Госні Мубарак, тому протест персоналізований – «Геть Мубарака!»

На відміну від «стабільного і прогресуючого» Тунісу (за оцінкою Заходу) вже екс-президента Бен Алі, протести в Єгипті були очікувані вже роками. Коментарі до опублікованих британською «Дейлі телеграф» депеш американського посла в Єгипті дворічної давнини, оприлюднені «Вікілікс», про те, що буцімто Вашингтон заздалегідь підтримав план нинішнього повалення Мубарака, є надто поверховими. По-перше, Мубарак завжди був дорогим надбанням США та їхнього союзника Ізраїлю. Свідченням цього стали понад 5 млрд. доларів щорічної американської допомоги Каїрові. Не було прохання, яке б Мубарак не волів виконати в обмін на цю підтримку – аж до жорсткої, якщо не жорстокої блокади палестинського Сектору Газа, хай навіть і під риторику, що це, мовляв, «черговий сіоністський злочин», до якого офіційний Каїр непричетний. Але Вашингтон завжди намагається розкласти яйця по різних кошиках і тому настійливо шукав відповіді на запитання – а що/хто буде після дуже поважного за віком Мубарака, який явно робив наступником свого сина Гамаля.

Фото: Getty Images

На відміну від Тунісу, опозиція в Єгипті сильніша, хай навіть і сегментована, попри репресії вона завжди мала можливості вести політичну боротьбу та брати участь у виборах. Але тут найбільше страху Заходу навівала і навіває напівлегальна партія «Брати-мусульмани», яку вважають сестринською ліванській «Хесболлі» й палестинській «Хамас». Її база – сотні тисяч відданих членів і переконаних симпатиків, у неї власна соціальна інфраструктура – банки, школи, лікарні. Такий рецепт «партії-держави» вже здобув успіх у Лівані, у Газі, та й у Туреччині. Цей страх змушував Захід надавати персональну підтримку непопулярному Мубараку, враховуючи його повний контроль над спецслужбами й армією. Але водночас шукати йому заміну на випадок природного відходу у вічність. Це знав і сам Мубарак.

На початку 2005 року я подискутував на сторінках проурядового тижневика «Аль-Ахрам» із єгипетським оглядачем Саламою А. Саламою, який стверджував, що Вашингтон шляхом телепропаганди та інфільтрацією «агентів впливу» в партії готує для Єгипту «українську модель», проштовхуючи в президенти «розкрученого» Аймана Нура. Я тоді доводив своєму візаві, що Майдан був загальнонародним протестом проти існуючого ладу, а не бажанням побачити в головному кріслі ту особу, яку підсаджує Вашингтон.

Планам Вашингтона замінити старого Мубарака шляхом керованої демократизації завадили більш гарячі проблеми: чи нападати на Іран? що робити з Іраком і Афганістаном? як добитися хоч найменшого прогресу в палестинському напрямку?..

До нинішніх подій у Єгипті США прийшли з невтішними результатами: Іран успішно пережив інспіровану ззовні «твіттерову революцію», Туреччина геть дистанціювалася від Вашингтона й стала самостійним і сильним гравцем у регіоні, у Лівані ненависна «Хесболла» вже формує уряд, нарешті в Тунісі зазнав повного краху режим-клієнт… Не є секретом, що в ці дні всі ключові члени американської адміністрації не відривають слухавки від вуха, обговорюючи з єгипетськими колегами, що робити далі. Інший промовистий факт, про який повідомила ізраїльська «Гаарец»: Тель-Авів настійливо попрохав Вашингтон і Європу припинити критику Мубарака «заради збереження стабільності». Тель-Авів, зрозуміло, не хоче втрачати такого вірного союзника, який – от і знову іронія історії – у 1973 році, будучи командувачем ВПС, завдав нищівного удару Ізраїлю, врятованого тоді лише обіцянкою Ніксона – Кіссінджера Москві припинити американську війну у В’єтнамі…

Ось тому так завзято повторює нині Гілларі Клінтон фрази про «впорядкований перехід до демократії» без персональних згадувань. Та й президент Мубарак після відставки уряду, який негайно став у державних ЗМІ цапом-відбувайлом, наочно продемонстрував, що армія – найшановніший і найсильніший інститут – таки з ним. Народ потроху втомлюється від явно організованої анархії з безладом, стріляниною, мародерством і трупами. Ба більше, Мубарак уже розпорядився знизити ціни на харчі. Опозиція – той же Нур, а ще нобелівський лауреат Ель-Барадей – хоч і далі вимагають відставки Мубарака, уже просять переговорів. Заклик «Братів-мусульман» створювати на місцях «народні комітети» для самоврядування поки що успіху не отримав… Усе це дає Мубараку, а з ним і США, виграшний час, аби вийти з “єгипетської пітьми”: вгамувати вуличну стихію і належно підготуватися до планових президентських виборів, що мають відбутися у вересні цього року.

Ігор Слісаренко