Таємниці і загадки революцій у країнах Магрибу

Ключове питання – навіщо Вашингтону підривати стабільність у регіоні стратегічно надзвичайно важливому, ще й без того проблемному?..

Зараз, коли події в Алжирі, Лівії, Ірані, Бахрейні та Ємені помалу витіснили Єгипет з перших місць у випусках новин і в стрічках інформагентств, починаєш розуміти, що зовсім недарма слово «айгюптос» мовою стародавніх греків позначало не тільки країну фараонів, а також і «таємницю», «загадку». Три тисячі років минули, а магія імені нема-нема, та й нагадує про себе. От як зараз, після ніким зрозуміло не поясненої відставки Хосні Мубарака.

По-перше, дивний вигляд має сама ця раптовість рішення залишити свою посаду єгипетського президента, який три тижні чіпко тримався за вислизаючу владу. Рішення піти, прийняте за кілька годин після того, як армія (вперше з початку масових мітингів!) офіційно схвалила оголошений Мубараком «компроміс» - формальне збереження ним посади до вересневих виборів з передачею основних повноважень незадовго перед тим призначеному віце-президентові – колишньому шефові розвідки Омарові Сулейману.

По-друге, чому наступником стала Вища рада збройних сил, а не спеціально для цього призначений віце-президент Сулейман, який має підтримку стратегічних союзників: Ізраїлю і США? Таке «рокирування» незрозуміле, навіть якщо спонтанність відставки Мубарака стала наслідком загострення його хвороби (у перші дні повідомлялося, що екс-президент перебуває в дуже тяжкому стані, мало не в комі).

Нарешті, по-третє, якщо перехід верховної влади до армійського керівництва все-таки був відпочатку запланований, то для чого була потрібна абсолютно необов`язкова процедура «втрати обличчя» - та сама заява армії на підтримку «компромісу Мубарака – Сулеймана»?

Цілком можливо, що ця «втрата» не має істотного значення тепер, коли голова Вищої військової ради маршал Хусейн Тантауї, навіть не вдаючись до особливо жорстких заходів насильства, розчищає від мітинговців площу Тахрір. (Як кажуть, добрим словом і пістолетом можна досягти значно більшого, ніж лише добрим словом). Проте армія всі три тижні утримувалася від будь-якого однозначного позиціонування, багато разів заявляючи про свій нейтралітет. Звичайно, «нейтралітет» був неповний, явно набагато доброзичливіший до президента, ніж до повсталих. Але тоді тим більше незрозуміло, для чого потрібно було порушувати цей формальний нейтралітет, оголошений саме для того, щоб армійське командування зберігало повну свободу політичного маневру? Порушувати, заявляючи про підтримку остаточного «компромісного» рішення «раїса Мубарака» за кілька годин до його відставки.

Середземноморська дуга нестабільності: Qui prodest?

Виразної і несуперечливої версії, яка пояснює ці невідповідності, немає. Очевидно, тут елементарно бракує інформації, якогось фрагменту у великому пазлі «Відставка Хосні Мубарака». І хоча прогалина рано чи пізно буде заповнена – наприклад, у чергових публікаціях якого-небудь WikiLeaks, але й тоді не буде впевненості щодо повної й достовірної картини. Оскільки і сам пазл Мубарака є лише частиною масштабної панорами революційної хвилі, яка піднімається по всьому південному Середземномор`ю і Близькому Сходу, – від Алжиру до Ірану.

Оскільки в останні десятиліття весь цей регіон утримувався в зоні стратегічних інтересів США, не дивною є поява безлічі теорій, які зводять революційні рухи до політичної активності єдиної наддержави. Такі теорії висувають цілком лояльні Держдепові фахівці, на зразок Аріеля Коена – провідного експерта американського центру стратегічних досліджень Heritage Foundation («Фонд Спадщина»). Що вже тоді казати про професійних антиамериканістів, готових у всьому бачити «підступну руку Вашингтона», подібно до героя дитячого мультика, який за будь-яких неприємностях лементував: «Це витівки Фікса! Це витівки Фікса!».

Треба сказати, «американська» версія солідно обгрунтована витримками з WikiLeaks, який наперед називав дату початку революцій, а також цитатами з публічних виступів керівників США – до президента Обами включно. У всій цій аргументації бракує однієї-єдиної деталі: відповіді на запитання «Навіщо?». Яких додаткових переваг – для себе, для своїх союзників, або хай навіть для демократії у всьому світі – Сполучені Штати можуть прагнути, організовуючи скидання магрибських і близькосхідних режимів, які десятиліттями доводили свою безумовну лояльність? Тим більше що наслідки революційних потрясінь легко прораховуються на прецедентах, що склали вже солідний список. Починаючи з Ірану, на приклад якого Аріель Коен посилається в усіх своїх виступах.

Після ісламської революції, яка повалила іранського шаха за підтримки адміністрацією тодішнього президента США Джиммі Картера, було ще багато не дуже вдалих спроб демократизувати в цьому регіоні ряд авторитарних режимів: Алжир, Пакистан, Афганістан та ін.

Афганський приклад наочно ілюструє, що можна вважати виразним «завданням проекту». Підтримка Штатами в 80-і роки руху Талібан абсолютно зрозуміла в умовах Холодної війни і політики взаємного стримування з СРСР. А подальший перебіг афганського досвіду показав, що «тривалі» наслідки навіть тактично виправданих рішень важко передбачити. Нині США вже без малого десять років ведуть війну з тими ж талібами, втрачаючи людей і витрачаючи мільярди доларів (у бюджеті 2011 року на операції в Іраку й Афганістані закладено 159 млрд., причому левова частка припадає на Афганістан).

Тому питання – навіщо Вашингтону підривати стабільність у регіоні стратегічно надзвичайно важливому, ще й без того проблемному? – є ключовим.

Наразі озвучено дві версії відповіді. Перша належить відомому ідеологу Сергію Кургіняну, президентові міжнародного громадського фонду «Експериментальний творчий центр». На його думку, за допомогою каскаду революцій «формується Південь, який треба повернути від модерну, до контрмодернізації, до радикальної ісламізації, яку хочуть якраз здійснити ті самі американці, які вдають, що вони вороги всього цього». Неважко помітити, що Сергій Ервандович надзвичайно експресивним змалюванням можливих наслідків підмінює відповідь на запитання – «А навіщо?», - що стає ще актуальнішим після намальованих ним картин прийдешнього Апокаліпсису.

Другу, набагато приземленішу версію озвучив «знавець» Анатолій Вассерман, який вже кілька років пишеться політичним консультантом «Експрес-газети». Версія Вассермана зводиться до такого: «Якщо зміна влади в Єгипті призведе – наприклад, на знак солідарності з вимогами своїх братів-мусульман, які влаштовують в Європі погроми, - до перекриття Суецького каналу, то європейцям доведеться ввозити нафту в обхід Африки, що коштуватиме в десятки разів дорожче і спричинить зростання всіх інших цін. Дестабілізація обстановки одразу негативно позначиться на котируваннях євро і європейських цінних паперів. Зате долар неабияк виграє...» і т.д.

Одне в цьому міркуванні добре – знавець знає, що через Суец проходить величезний, призначений переважно для Європи, потік вантажів (8-10% світових вантажоперевезень), зокрема, за даними Goldman Sachs, близько 2,5% світових нафтоперевезень (через Суецький канал і нафтопровід Суец – Середземномор`я). І навіть гіпотетична загроза судноплавству на каналі під час єгипетської революції напружила (не в «десятки разів», але помітно) нафтові котирування. Але є нюанси. По-перше, втрати від не-експлуатації каналу вдарять по Єгипту набагато сильніше і швидше, ніж по ЄС, євро і європейських цінних паперах. У Каїрі це чудово розміють. Тому навіть коли (під час тієї ж революції) страйкували працівники адміністрації Суецького каналу, особливо наголошувалося, що сам канал працює, як годинник.

По-друге, і це головне – у разі серйозних проблем з постачаннями енергоносіїв через Суец зросте (і справді – в рази) залежність Європи від постачань з Росії, що, в свою чергу, зробить європейців ще поблажливішими до російських геополітичних експериментів на пострадянському просторі. Часи нині, слава Богу, не «холодновоєнні», але все одно такий розвиток подій навряд чи знайде розуміння вашингтонських стратегів.

Про «Братів-мусульман» закиньте слово

Окремо треба говорити про «Братів-мусульман» - не про фігуру мови, а про конкретний політичний рух, що набирає силу в Єгипті. Французький політолог Жіль Кепель, фахівець з ісламу і арабського світу, що написав про «братів» цілу книгу, коментуючи нинішні революційні події, стверджує, що рух поступово цивілізується, і він заспокоює: «Їх мова, їх традиційна ісламська термінологія більше не з`являються. У заявах “Братів-мусульман” йдеться про народну, демократичну революцію. Створюється враження, що вони щосили прагнуть не відстати від того, що відбувається в єгипетському суспільстві».

Жіль Кепель вважає, що сьогоднішній «орієнтир» для «Братів-мусульман» – це «турецька Партія справедливості і розвитку. Їй вдалося прийти до влади і утриматися, проте в процесі довелося змінити традиційну мову на демократичну термінологію».

Те, що політолог посилається на Туреччину, – невипадково. Проте якщо називати речі своїми іменами, то Туреччина – це приклад не успішний, а “не невдалий”. Принаймні, поки що. І це – при потужній традиції світської державності, закладеної майже сто років тому Кемаль-пашею Ататюрком, і при досі дуже сильному, якщо не домінуючому політичному впливі армії. І при цьому кожен крок Турецької Республіки шляхом розширення демократичних свобод мало не автоматично зміцнює вплив ісламського духівництва і релігійних політиків.

Таким чином, навіть з поправкою на “не невдалий” приклад Туреччини, важко заперечити висновок президента Інституту Близького Сходу Євгена Сатановського: «Кінець кінцем, будь-який демократичний, парламентський рух, будь-яка вимога справедливості від Марокко до Пакистану завжди приводить до влади похмурого бородатого чоловіка в чалмі і з автоматом Калашникова».

Висока ймовірність саме такого розвитку революційного сюжету, звісно, непокоїть сусідів вибухонебезпечного регіону. На одному з перших присвячених кризі круглих столів хтось з експертів, підбиваючи підсумки обговорення, резюмував: ця революція (йшлося ще тільки про Туніс) не була потрібна нікому. Щоправда, зміркувавши, що такий висновок прозвучав якось цинічно після розмов про жахливу корупцію режиму Бен Алі, трохи подумав і уточнив, - нікому, крім самого народу Тунісу.

«Чорний лебідь» Магрибу

Вибух громадського обурення в Тунісі, який стрімко переріс у революцію, виявився несподіваним для переважної більшості експертів з однієї простої причини. Варто тільки згадати, що останні два століття пройшли в умовах беззупинної «великої гри», протистояння військово-політичних блоків, ідеологічних і психологічних воєн і т.д. І століття XIX, і, особливо, століття XX стали епохою домінування ідеологій.

Лиш той є гідним жити й бути вільним

Хто день-у-день іде за це на бій.

Спробував би Гете написати - «лише той є гідним ковбаси і хліба...» - його б не зрозуміли і не прийняли б у класики. Щоправда, Брехт замолоду проголошував: «Спочатку – хліб, а мораль – потім», - але це був відвертий епатаж, також цілком ідеологічний.І ось якось забулося, що зовсім донедавна заколоти, бунти і повстання мали в своїй основі саме соціальний протест, лише іноді так-сяк підфарбований нашвидку народженими гаслами.

Не то щоб в «ідеологічну епоху» таких виступів не було. Були, звичайно. За американськими даними, лише в 2007-2009 рр. в світі відбулося більше 60 голодних бунтів. Але, по-перше, з цілого ряду причин в т.зв. цивілізованих країнах такі бунти відбуваються рідше. По-друге, саме через свою стихійну природу вони не могли протистояти переважній силі держави. І, зокрема й тому, - по-третє, - до туніських подій такі повстання не потрапляли під таке пильну й таку оперативну (в on-line режимі) увагу ЗМІ і експертів.

Таким чином, революція в Тунісі стала типовим «чорним лебедем» - найвражаючою після фінансової кризи 2008-2009 років ілюстрацією однойменної теорії Нассіма Ніколаса Талеба про важкопрогнозовані події, які радикально змінюють загальний хід речей. Один з ключових критеріїв «чорного лебедя» - те, що ретроспективно ця подія має цілком раціональне пояснення, так якби було очікуваним. Критерій цілком підходить і до Тунісу, і до Єгипту.

Які основні політичні характеристики відрізняють держави цього регіону? Перш за все, все це – різноманітно пойменована автократія – від формальних монархій Оману і Бахрейну – до Алжирської Народної Демократичної Республіки і Соціалістичної Народної Лівійської Арабської Джамахірії. По-друге, правлячс автократи не змінювались там по кілька десятків років. Практично за Марком Твеном з «Щоденника Мафусаїла»: «Вони рідко помирають, і ніколи не подають у відставку». По-третє, в усіх країнах регіону є постійний стійкий приріст населення, який значно перевищує економічне зростання, навіть там, де зростання економіки справді було (зокрема, в Єгипті). Нарешті, по-четверте, - регіон вирізняється не тільки географічною близькістю до благополучної Європи, а й наочним знайомством з європейськими соціальними стандартами. Особливо в країнах з розвиненою інфраструктурою туризму, де (як у Тунісі та Єгипті) ці стандарти «точково» впроваджувалися буквально посеред місцевого населення – у вигляді готелів і інших подібних закладів.

Як наслідок – постійний викид на ринок праці молоді – з кожним роком все більш «просунутої», а часто ще й освіченої (як у Тунісі) – при граничному уповільненні всіх соціальних ліфтів, практично неминучому, якщо владна верхівка так довго залишається незмінною. Просто тому, що, якщо вождь «мирно» (не як великий шанувальник тотальних кадрових «ротацій» товариш Сталін) править 20-30 років, то стрімко кам’яніє знизу догори і весь звичний для вождя управлінський апарат. А отже, перспектив кар`єрного зростання позбавлені мешканці всіх нижчих щаблин адміністративно-бюрократичних сходів – до «підвалу» включно.

Такою малоперспективною видається картина «за інших рівних умов». А реальні умови набагато гірші. Оскільки багато разів згадана жахлива корупція не тільки дратує сама по собі, а й бере під свій жорстокий контроль всі більш-менш прибуткові галузі. Георгій Мирський, один з найсерйозніших дослідників політичних проблем країн, що розвиваються, категорично стверджує, що в тому ж Єгипті армія (точніше, генеральська верхівка) є «головним підприємцем»: «У них підприємства, вони і бензином торгують, вони готелі тримають на узбережжі і ліцензії одержують на різні промислові виробництва, будівництво тощо».

А це означає, що неминуче, як сказано, «замороження» кар`єрних і соціальних ліфтів не обмежується бюрократичним і армійським апаратом, але охоплює вже практично всі сфери бізнесу і громадського життя. І найменші шанси одержати роботу в такому розкладі має та ж таки молодь – а її з кожним роком ставало все більше, і у кожної окремої молодої людини шансів залишається все менше. Набагато менше, ніж у СРСР, де за часів «застою» існував жарт: знайшов своє місце в житті – чекай, коли воно звільниться.

Перелічені проблеми – це лише загальне тло, «початкові дані». Бо потім посилилися і вони. Вибухнула фінансова криза, а з літа минулого року стрімко зросли (у всьому світі, зараз цю проблему порушує ООН) ціни на продовольство.

Когось дивує, що за таких умов якісь «злиті» WikiLeaks дипломати доповідали про можливі от-от соціальні струси? Бракувало тільки сірника – і він не міг не з`явитися. Коли система напружена до межі, вибух може статися від чого завгодно. Від триденних перебоїв з хлібом, як у Петрограді в лютому 1917 року. Або як у Парижі 1789 року – від донезмоги вульгарного (і, ймовірніше, вигаданого) зауваження ненависної «австріячки»: «У них немає хлібу? То хай їдять тістечка». Або як у січні в Тунісі – від самоспалення обібраного поліцейськими 26-річного Мухаммеда Буазізі, влвсника вузівського диплому, вимушеного перебиватися лотковою торгівлею овочами і фруктами.

Додайте до цього Twitter і Facebook, а також майже поголовну мобільну телефонізацію (що означає зведення часу інформаційних комунікацій практично до нуля), - і обурення, не встигнувши охолонути, накладається на накоплене роздратування сотень тисяч давно і безнадійно безробітних молодих людей, яким зовсім нічого втрачати, навіть ланцюгів. І все. Поплив «чорний лебідь», ламаючи двадцяти-тридцятирічну «стабільність» і радикально змінюючи хід подій, що здавався непорушним.

***

Наслідки, принаймні, найближчі, прораховувалися автоматично. Абсолютно всі експерти, які гарячим слідом говорили і писали про туніські події, в один голос прогнозували дві речі. По-перше, що всім регіоном тепер покотиться хвиля повстань. Бо ситуація по ключових характеристиках в більшості країн аналогічна. І тому, що «накопичилося», і – раптом та вийде, втрачати ж все одно нічого.

По-друге, всі були впевнені, що першим в «черзі на революцію» буде саме Єгипет. Тому що й соціально-економічний, й політичний, й релігійно-ідеологічний розклад там найбільш близький до туніського. Щоправда, передбачити, чим закінчиться неминуче єгипетське повстання, не брався ніхто.

Тепер, коли тритижневе протистояння в Каїрі закінчилося загадковою відставкою «раїса Мубарака», регіон опинився в зоні нормальної багатоваріантності і невизначеності. Як розвиватимуться революційні події в Бахрейні, Ємені, Алжирі та Лівії, які ще держави охопить лихоманка змін – прорахувати неможливо. У кожному конкретному випадку впливати на хід подій будуть дуже багато чинників – від наявності і розмірів нафтодоларової «подушки безпеки» і до міцності релігійних і родоплеміннх зв`язків.

Утім, один чинник – спільний для всіх, включаючи нове керівництво Єгипту – вже визначився. А саме – всі зацікавлені учасники знають, що відбулося в Тунісі і в Єгипті, і враховують обидві ці моделі. Йти, принаймні, добровільно і відразу, поступаючись своїм місцем «похмурим бородатим чоловікам в чалмах і з автоматами Калашникова» - явно не збирається ніхто. Тому на «дні гніву» в Алжирі поліції було мало не в 10 разів більше, ніж мітинговців. А в Бахрейні наметове містечко без зайвого галасу знесли першої ж ночі. (Час, мабуть, був вибраний, щоб не світитися на телекамери і не бентежити демократичні почуття Європи і Штатів). Схоже, що такий modus operandi буде сприйнятий з розумінням, хай і не демонстрованим публічно.

...У перших числах лютого були оприлюднені результати міжнародного опитування Global Barometer on Норі and Despair («Глобальний барометр надії і відчаю»), проведеного Gallup International наприкінці минулого року в більш ніж 50 країнах світу. Дослідників цікавило, як співвідносяться в різних державах рівень доходів населення з рівнем його соціального оптимізму. У громадян Єгипту (в Тунісі опитування не проводилося) показники оптимізму виявилися практично на найнижчому рівні.

Думаю, ця інформація має бути цікава й тим, хто намагається некритично ототожнити стан справ в Україні з країнами Магрибу, які пройшли революцію, так і тим, хто тішить себе ілюзією, що ніякої схожості немає і бути не може.

Бо, за обома названими критеріями, показники нашої країни практично ідентичні єгипетським.

Валерій Зайцев, спеціально для УНІАН

УНІАН в Google News