Історик Микола Дорошко: Лукашенко може залишатися президентом доти, доки він буде влаштовувати Путіна

Доктор історичних наук, професор Київського національного університету ім. Шевченка Микола Дорошко розповів УНІАН, чи схожі диктатори Лукашенко і Чаушеску, за яких умов Лукашенко може піти з посади та чому Росії ймовірніше чекати не на революцію, а на переворот.

Розкажіть, будь ласка, про революції, які відбувалися у ХХ-ХІ сторіччях. Коли тирана вдавалося скинути мирним шляхом, а коли протести нічого не давали?

Наприкінці ХХ-го так, приклади є, коли тиранів скидали. Найбільш показовий - це приклад румунського диктатора, коли у 1989-му році румунське населення, виховане в дусі поваги і культу Ніколає Чаушеску, якого називали геній Карпат, повстало проти невисокого рівня життя. Головні причини цього повстання сформульовані були так, що власне Чаушеску привласнив багатства румунського народу: «Він жирував, він накопичував статки для своєї сім’ї». Коли диктатора не стало, і згодом, коли пройшло понад десять років, об’єктивні дослідники з’ясували, що ніяких закордонних рахунків, ніяких великих статків та майна комуністичний диктатор Чаушеску не надбав. Тобто, це був великий міф. Повстали румуни від того, що вони втомилися від влади.

Десь приблизно цю паралель можна провести і з теперішніми подіями в Білорусі. Втома від влади Чаушеску була такою, що йому не пробачили ані те, що за його понад 20-річного правління Румунії вдалося стати не лише країною з самодостатньою економікою, але й те, що Чаушеску, всупереч позиції Радянського Союзу, займав окрему від країн соціалістичного блоку позицію на міжнародній арені і мав дуже добрі стосунки з заходом, особливо зі Сполученими Штатами. Це дозволяло йому брати багатомільярдні кредити для розвитку економіки. Ця самодостатня економіка соціалістичної Румунії була такою, що створено було цілу низку новітніх високотехнологічних галузей.

Соціальна сфера і рівень життя румунського населення були настільки невисокими, що це дало поштовх для представників правлячого клану стати в опозицію / Ніколає Чаушеску, фото: filmforum.org

Чаушеску, незадовго до своєї політичної, скажімо так, кончини, рапортував румунському народу про те, що 20 млрд кредитів, які захід дав Румунії, були погашені. Все віддано було до цента. Але оці кредити якраз і виснажили румунську економіку. Соціальна сфера і рівень життя румунського населення були настільки невисокими, що це дало поштовх для представників правлячого клану стати в опозицію. А ще Чаушеску втратив свою владу через те, що він, будучи комуністичним ортодоксом, десь приблизно як Ерік Хонекер (лідер Німецької демократичної республіки того часу), не зрозумів, що зберегти посаду і вплив в країні можна тільки зважившись на реформи, які передбачали існування ринкової економіки.

Крім того, в опозицію стали ті, хто захотів очолити країну після Чаушеску, зокрема Іон Ілієску, колишній секретар ЦК румунської комуністичної партії з ідеології, який потім стане президентом Румунії.

Всі оці внутрішні та зовнішні чинники, а також своєрідний переворот в керівництві Румунії, і те, що силові структури і збройні сили встали на бік повсталого народу, визначили поразку Чаушеску.

Між іншим, якщо брати до уваги теперішні події в Білорусі, і давати прогноз, чим це все може закінчитись, то Лукашенко втратить владу, і відповідно, президентську посаду, як на мене, тільки в одному випадку: коли збройні сили, армія зокрема, і спецслужби, правоохоронні органи перейдуть на бік населення, якому Лукашенко набрид. Доти, доки в його руках вплив на збройні сили і на спецслужби, правоохоронні органи, білоруська опозиція навіть за зовнішньої підтримки, якби така була, не має шансів усунути в мирний спосіб Лукашенко.

А якщо проводити паралелі із поваленнями диктаторських режимів в недалекому минулому?

Можна ще згадати Муаммара Каддафі, який понад 40 років був лідером Лівії. Прийшовши до влади у вересні 1969-го року, він побудував доволі успішну країну, яка за його правління мала практично найрозвиненішу економіку на африканському континенті. І раптом ця диктатура була повалена. Чому так сталося?  Спрацював такий чинник, як втома від його лідерства одноосібного. А, по-друге, Лівія не мала підтримки на міжнародній арені. Вона намагалася весь час проводити власну зовнішньополітичну лінію, стати найвпливовішим гравцем на африканському континенті, змусити США й інші впливові країни зменшити принаймні геополітичний вплив на африканському континенті.

Каддафі позбувся влади, життя, а Лівія досі перебуває в стані громадянської війни / Муаммара Каддафі вбивають, Фото: REUTERS

Критична маса незадоволення внутрішньою політикою, і спричинене зовнішніми чинниками втручання у внутрішні справи, спровокували громадянський конфлікт. Каддафі позбувся влади, життя, а Лівія досі перебуває в стані громадянської війни. Тому що насправді не внутрішні розбіжності, а зовнішні впливи (бажання перетворити Лівію на свою вотчину, бо Лівія багата на енергоносії) не дозволяють завершити ту громадянську війну, яка розпочалася в останні місяці керування  Муаммара Каддафі.

Муаммар Каддафі не втримався при владі попри досить високий рівень життя населення і досить успішну економічну модель. Владу було повалено завдяки зовнішнім чинникам. Завжди всередині країни знаходяться ті сили, які будуть чинити спротив навіть найуспішнішій економічній політиці.

Ці два приклади - Румунії Чаушеску і Лівії часів Каддафі - показують, що влада жодного диктатора не є вічною. Що рано чи пізно народ втомиться. І  не стільки внутрішні проблеми, як зовнішні чинники стають сигналом для того, що пора завершувати правління того чи іншого довголітнього лідера.

А як щодо Росії? Там вже років десять люди час від часу виходять на вулиці, але це ні до чого не призвело. Чому мітинги та пікети не стали революцією?

Це ситуація близька до білоруської теперішньої. В Білорусі теперішні події вряд чи призведуть до добровільної відмови Лукашенка від влади. Але там є зовнішній вплив Росії. Якщо в Кремлі вирішать, що Лукашенка треба замінити, то його замінять. Поки що він Москву влаштовує, бо він просить допомоги у Путіна, і той, на випадок внутрішніх заворушень, її обіцяє. А коли не буде влаштовувати, то Кремль дуже швидко влаштує йому заміну. Адже Росія присутня в [білоруських] спецслужбах, в збройних силах, правоохоронних органах і т.д.

Мені здається, втома від влади починається тоді, коли для цього створюється необхідний симбіоз внутрішніх та зовнішніх чинників. Коли це все збігається, диктатори втрачають свою владу. Чому Чаушеску зазнав краху? Адже в той час центральна Східна Європа переживала кризу. Комуністична система руйнувалася, Радянський союз втрачав свій міжнародний вплив. І якби на допомогу Чаушеску в 1989-му прийшли збройні сили Радянського союзу, то навряд чи він позбувся би посади.

У Білорусі збіглися інтереси Росії, збіглися інтереси внутрішньої опозиції, те, що ми називаємо втомою. Але для Білорусі цей період вкрай несприятливий і неконструктивний, бо патова ситуація. Зміна Лукашенка не означатиме набуття Білоруссю суверенності. Бо Білорусь є настільки близькою до входження до складу Російської Федерації, що жоден інший лідер протистояти впливу і тиску Москви навряд чи довго зможе. 

І все ж, що припинить диктатуру Путіна?

В Росії ситуація не пов’язана з якимись зовнішніми чинниками впливу, бо РФ самодостатня з точки зору міжнародного впливу держава. Держава, яка прагне повернути собі лідерство бодай на пострадянському просторі, і доволі успішно це здійснює, бо Захід часом мовчазно погоджується з цією позицією. Щоб в Росії визріли умови для заміни Путіна, там може тільки скластися така ситуація, коли в оточенні президента знайдуть йому заміну. Тобто, там теж можлива втома, але не більшості населення, а політичної еліти, яка оточує президента Путіна. Те, що ми називаємо «палацовий переворот».

Той, хто має стати наступником Путіна, повинен буде перебрати всі ті важелі впливу, внутрішнього і зовнішнього, якими наразі володіє Путін / Володимир Путін, REUTERS

Мені здається, що найбільше шансів в Росії змінити Путіна тільки в такий спосіб - якщо йому знайдуть заміну і якщо ця заміна буде адекватна.

Той, хто має стати наступником Путіна, повинен буде перебрати всі ті важелі впливу, внутрішнього і зовнішнього, якими наразі володіє Путін. Такої заміни, попри те, що політологи називають різні прізвища, в Росії зараз немає. І тому сподіватися на те, що внутрішні протести, і ті, які були десять років тому, і ті, які відбуваються сьогодні в окремих регіонах, наприклад, у Хабаровському краї, призведуть до втрати Путіним влади, не варто. Радше процеси дезінтеграції самої Російської Федерації можуть набути більших масштабів.

Російська Федерація на початку 90-х років теж мала шанс до подальшого розпаду, бо проголошувались Уральська республіка, Сибірська республіка (а зараз вже говорять про так звану Хабаровську народну республіку)… Тоді Єльцину і політичному керівництву Росії вдалося загальмувати цей процес, домовившись із регіональними елітами. Так само й зараз. Путін, якщо він зберіг здатність домовлятися з регіональними елітами, ці внутрішні процеси розпаду може зупинити. А для того, щоби внутрішні протести в Росії привели до зміни влади, потрібно мати сильну опозицію, лідерів. Як бачимо, навіть приклад Навального, якого, за даними німецьких лікарів, пробували отруїти, вказує, що Путін вирішив показати всім, хто претендує на звання опозиціонерів, що з ними буде те саме. Тому всі ці внутрішньоросійські  протести не мають шансу на перемогу, допоки не визріє ситуація, коли політична верхівка Росії зробить висновок про заміну Путіна кимось іншим.

Лідери держав Центральній Азії до смерті будуть залишатися при владі чи там теж можуть бути революції?

В Центральній Азії є одна держава під назвою Киргизька республіка, де влада змінювалася внаслідок «кольорових революцій» - у 2005-му і у 2010-му році. Але, як правило, за лаштунками цих революцій перебували зовнішні сили. Решта центральноазіатських держав - Узбекистан, Казахстан, Туркменістан і Таджикистан, мені здається, не можуть розглядатися як такі, де відбуватимуться процеси, які змінять політичні еліти. Чому? Бо все-таки треба враховувати східну ментальність.

Відсутність політичної опозиції не дає можливості на проведення демократичних виборів, на зміни політичної еліти / REUTERS

Населення країн цього регіону схильне до авторитарного типу правління, до форми авторитарної влади. По-перше, те, що ми називаємо політична опозиція, її там практично ніколи не існувало. Була опозиція до утвердження радянської влади у 20-х 30-х роках, її ліквідували російські більшовики. А всередині оцих нових незалежних держав, які з’явились після розпаду СРСР, та опозиція, яка прагнула створити конкуренцію колишнім першим секретарям ЦК республіканських компартій,  була або фізично ліквідована або витіснена в еміграцію.

Відсутність політичної опозиції не дає можливості на проведення демократичних виборів, на зміни політичної еліти. І лідери центральноазійських держав практично перебувають при владі стільки, скільки вони забажають. Є приклад Назарбаєва, президента Казахстану, який добровільно передав владу. Але ж насправді не передав, бо в статусі національного лідера Казахстану він залишається. Або приклад покійних президентів Узбекистану Іслама Карімова чи Туркменістану Сапармурата Ніязова: тільки смерть позбавила їх влади президента країни. Тож мова про те, що в цих країнах влада є довічною, пожиттєвою, і може передаватись хіба у спадок (і це теж є своєрідною східною, а не демократичною чи європейською традицією).

Але ж люди повинні втомлюватися від такої влади?

Ні. Це не стосується центральної Азії, ісламських країн. Адже вони свято боронять принцип, що будь-яка влада - від Бога. Якщо ця влада їх не влаштовує, то вони все одно мусять їй коритися. Тому в них, як на мене, немає багато шансів для зміни політичних еліт завдяки внутрішнім процесам. Спонукати до зміни, як у випадку з Киргизстаном, можуть зовнішні чинники (чи впливи Заходу, чи впливи Російської Федерації). Але поки політична еліта цих держав влаштовує Кремль (а він свій вплив має на всьому центральноазійському просторі), думаю, що вони будуть домовлятися.

Можете дати прогноз, хто серед диктаторів залишить свій «трон» найближчим часом?

Думаю, все залежить від того, наскільки конкретним диктаторам вдасться домовлятися із зовнішніми гравцями. Тобто, Лукашенко в Білорусі може залишатися президентом доти, доки він буде влаштовувати Путіна або російську владу. Мадуро в Венесуелі може залишатися при владі доти, доки він буде домовлятися зі Сполученими Штатами Америки. Як тільки ці консенсусні рішення будуть поставлені під сумнів, заміна знаходиться доволі швидко.

Приклад зміни диктаторських режимів в різних регіонах світу засвідчує саме це - якщо країна перебуває під зовнішнім тиском або під зовнішнім управлінням, як це в Білорусі, то її диктатор буде при владі рівно стільки, скільки забажає того патрон або країна, яка чинить зовнішній вплив.

Влад Абрамов

УНІАН в Google News