Фото: Голос України

Повернення з пекла

На війні є не тільки горе і смерть. Є і радість. Радість від зустрічі з друзями, від звісток з дому, від дитячих листів і приїздів волонтерів. Найбільша радість - побувати у пеклі й повернутися звідти живим.

Фото: Голос України

Пекло - це Донецький аеропорт, що став символом незламності українських військовиків. Днями звідти з двотижневої вахти повернулися десантники Житомирської 95-ї окремої аеромобільної бригади, "кіборги" - так їх назвали вороги за стійкість і мужність, а саме це слово стало синонімом героя.

Наш кореспондент побував у зоні АТО якраз у момент ротації "кіборгів" і побачив, як зустрічають і проводжають бійців у гарячу точку номер один

На зміну тим, хто з пекла повернувся, заступили інші хлопці з "дев'яностоп'ятки". Всі - добровольці. Воювати в аеропорту, а головне доїхати і повернутись - це великий ризик. Це готовність кожного солдата, який туди їде, до смерті.

Найстрашніше і найнеприємніше - очікування. Коли починається бій чи інший "водоріз" (напишемо це слово так, хоча насправді на війні воно звучить інакше, про це знають, так би мовити, "посвячені"), ти забуваєш про страх, йдеш уперед, думаєш про своїх товаришів, які поруч, розповів мені десантник 95-ї Валерій. 

Та найбільша небезпека у Донецькому аеропорту - це не сама оборона споруди, а дорога туди й назад. Триває вона 10-15 хвилин в один кінець, які здаються вічністю. Їхати доводиться по темному, без жодної іскорки, відкритим простором без можливості маневру, бо все навкруги заміновано.

Обстріл іде тотальний, особливо з території пожежної частини аеропорту. Б'ють з кожного вікна - ПТУРами, СПГ, РПГ, великокаліберними кулеметами. Цього разу поїздка мала відбутись увечері. Бійці вантажили на БТРи багато води, провіанту, спальні мішки, каремати, одяг - теж на "броні". У череві БТРа - тільки люди. Ніщо не повинно завадити покинути машину у разі влучення снаряда. Солдати спокійні і зосереджені. Та почався обстріл (врешті, він тут постійно) - і з півдороги, з точки проміжного старту цих шалених перегонів колону завернули. Довелося їхати на світанку.

Близько 5-ї старт. Десь о 7-й у двір бази раптово і зненацька заїхав БТР. Це був один з наших, уже звідти. З черева броньованої машини почали вистрибувати запилені хлопці. Вони обнімалися з друзями і раділи світлу й життю.

Підійшов ще один БТР, третього "Урал" притягнув на буксирі. Емоції бійців зашкалювали, обличчя світилися від щастя, можливо, це воно і було в чистому вигляді. 

По рації командиру доповіли: всі виїхали, всі живі. Колону обстрілювали, в одному БТРі пробито два колеса та броню позаду. Це була машина Ігоря "Єнота". На завжди спокійному обличчі командира (позивний "Купол") нічого не змінилося.

Як завжди, спокій і зосередженість, але те, що всі відчули полегшення, і він теж, добре відчувалося. "Купола" поважають солдати. Всі до одного. Можливо, ця повага - найцінніший, найдорожчий орден для командира. Уперше ми з ним зустрілись у "Шервудському лісі". Так називали базу 95-ї бригади під горою Карачун. Там він водив конвої, які ніколи не потрапляли під обстріл. Його інтуїція і військові знання ще не підводили. Тут, у Пісках, він теж виконує бойові завдання, і найголовніше для нього - зберегти життя своїх бійців. 

Олександр Клименко, "Голос України"

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter