Старший лейтенант Павло Сухань / fleet.sebastopol.ua

Анексія Криму очима морського піхотинця

Чого тільки не довелося витримати українським військовим під час анексії Криму російськими окупантами. Це і шалений психологічний тиск, і погрози сім’ям і, врешті-решт, — зрада.

Старший лейтенант Павло Сухань / fleet.sebastopol.ua

Про деякі деталі того, як ці події відбувались у Феодосійському батальйоні морської піхоти, розповів заступник командира роти по роботі з особовим складом цього батальйону старший лейтенант Павло Сухань.

Для мене кримська історія розпочалась з Кіровського аеродрому, куди я потрапив після виконання завдань з посилення охорони складів, що знаходяться поблизу селища Кизил-Таш, — розпочав свою розповідь старший лейтенант Павло Сухань. — Тоді якраз розгортались найдраматичніші події на Майдані в Києві, і була інформація, що якісь радикальні групи планують захопити зброю і боєприпаси. Тому, власне, туди і був направлений взвод морських піхотинців. Цікавий момент: ми дивилися телевізор, і кожен телеканал передавав інформацію стосовно подій на Майдані. Там, у Києві, горіли покришки, гинули люди, а тут — тиша Кримських гір, спокій природи. Охоплювало відчуття нереальності, ми не могли повірити, що все це відбувається зараз і в нашій країні. Тоді ми ще не знали — милуватися кримськими краєвидами нам залишалося недовго.

Відліком у кримських подіях можна вважати 27 лютого, адже саме цього дня “зелені чоловічки” захопили будівлю Ради міністрів Криму. У той день підрозділ підняли по тривозі, почали видавати зброю та боєприпаси. Як каже Павло, спочатку  все нагадувало звичайні навчання, та коли мінометники отримали бойові міни — стало зрозуміло, що це вже не жарти.

"Ввечері того ж дня найдійшла інформація, що потрібно виїжджати на Кіровський аеродром, бо там помітили озброєних невідомих людей, — розповідає офіцер. — Я визвався добровольцем, командир батальйону не заперечував. Наша група вийшла вночі. Коли прибули на місце, одразу ж розосередилися територією аеродрому та зайняли позиції. Всього ми мали шість БТРів, які розставили по важливих стратегічних напрямках. Протягом ночі та наступного дня ми декілька разів піднімались по тривозі, і одна з них виявилася справжньою. Біля диспетчерської вишки ми побачили КамАЗ, з якого вивантажувалися п’ятнадцять російських військовослужбовців. За допомогою наших БТРів ми взяли їх у кільце. Старший офіцер, який був із нами, поспілкувався з їхнім командиром, поцікавившись, хто вони та з якою метою прибули. До речі, наш офіцер добре знав підрозділи морської піхоти ЧФ РФ. “Прибульці” сказали, що вони російські морські піхотинці і заблукали, назвали військову частину, якої насправді не існувало. Наш офіцер викрив їх у брехні, і “зелені чоловічки” зізналися, що вони насправді десантники із Пскова. Після чого вони сіли у свій КамАЗ та поїхали".

За словами Павла Суханя, через декілька годин після цього інциденту біля КПП аеродрому почав збиратися натовп агресивних проросійських активістів та козаків. Ввечері хлопцям надійшов наказ повертатися до Феодосії, а вже наступного дня росіяни захопили цей аеродром, і, як стало відомо пізніше, проникнути на територію аеродрому їм допоміг один з місцевих жителів.

"Майже одразу після повернення до Феодосії прибула і десантно-штурмова рота нашого батальйону, яка перебувала на штатних стрільбах  на полігоні у Старому Криму, — продовжує розповідь Павло Сухань. — Тільки-но наші десантники увійшли до частини, то нас одразу блокували підрозділи ЧФ. Як потім стало відомо із розмов з місцевими жителями, військовослужбовці ЧФ РФ чекали на нас у дворах прилеглих будинків".

Окупанти висунули ультиматум — скласти зброю та здати військову частину. Як зазначив старший лейтенант Павло Сухань, всього в блокуванні було задіяно від 10 до 15 російських БТРів. Підрахувати точно складно, бо техніка кудись виїжджала, потім поверталася. Біля головного КПП постійно знаходилося два або три БТРи, з тильної сторони стояло ще два, біля запасних воріт — ще один, а також біля складу паливо-мастильних матеріалів.

"З початку блокування не припинялися різноманітні психологічні атаки на наших бійців, — говорить Павло Сухань. — Нам постійно транслювали виступи Путіна, вмикали російські псевдопатріотичні пісні, російські радіоновини, лунали заклики здатися та перейти на бік Росії. Варто сказати, що особливих агресивних дій з боку російських військових не було. Найнеприємнішим же було те, що для місцевих жителів ми в одну мить стали ворогами, до цього ніяких проблем у нас не виникало, а тут за одну ніч ми перетворилися на “окупантів”".

Треба сказати, що можливість виходити з частини була, російські військові не заважали цьому і не давали активістам перешкоджати пересуванню морських піхотинців. Агресивно налаштовані активісти неодноразово провокували українських морпіхів, інколи навіть намагалися проникнути на територію частини, та усі ці випадки жорстко присікалися.

За декілька місяців такого блокування батальйону російські військові неодноразово дискредитували себе. За словами Павла Суханя, він переконався у тому, що великі фінансові вливання в армію не додають розуму окремим бійцям цієї армії.

"Весь цей час не припинялося чергування на складах у Кизил-Таші, — розповідає старший лейтенант Павло Сухань. — Виїжджали та прибували з цього чергування на звичайних рейсових автобусах, звісно, попередньо перевдягнувшись у цивільне. І ось мені знову довелось їхати у цю “ротацію”. Пробув там декілька днів і отримав наказ повертатись. Таким чином, старт та фінал цього завдання виконував я. Виїхали на “Уралі”, по дорозі заїхали на наш склад та завантажили нові колеса для БТРів. При цьому у самому Кизил-Таші вже знаходились російські військові, які постійно нас бачили. Але про наш виїзд і те, що ми зі зброєю,  вони нікому не повідомили. Отже, під’їжджаємо до військової частини, машину зупиняють російські військові і питають, чи є у нас зброя. Звичайно, ми відповіли, що немає. Однак, за колесами від БТРа знаходився великий арсенал – автомати, кулемети, снайперські гвинтівки. Вони навіть не оглянули кузов, погодьтесь, досить дивна поведінка для таких “професіоналів” з елітних підрозділів спецназу РФ. Ще один епізод того часу, що запам’ятався. Однієї ночі російський старший лейтенант перебрав горілки і вирішив продемонструвати приклад хмільного героїзму — власноруч захопити частину. Як тільки він переліз через паркан,його одразу помітили вартові і затримали. Зранку росіяни прийшли просити відпустити “героя”. Після цієї події горе-офіцер біля частини більше не з’являвся".

Наступної ночі морських піхотинців знову підняли по тривозі, бо вартові почули поодинокі постріли. Вже зранку виявилося, що два російських строковики щось не поділили між собою і постріляли один одному по ногах. От такі вони, найпідготовленіші російські підрозділи.

Після штурму частини представниками спецназу Російської Федерації, в ході якого були обстріляні наші військовослужбовці, головний штаб, знищені всі приміщення, і майже весь особовий склад отримав травми різного ступеня, тих, хто залишився вірним присязі Україні, відпустили, і вже наступного дня перша група військовослужбовців з особистими речами вирушила на материкову частину України.

Згадуючи ті події, Павло Сухань переконаний, що Крим можна було утримати. Взяти хоча б аеродроми, які у перші дні були під контролем українських військових. Там можна було б укріпитися та створити плацдарм для висадки десанту. Крім того, вся техніка, що стоїть на озброєнні українських морських піхотинців, призначена для форсування водних перешкод. Таким чином, можна було тими ж БМП та БТРами переходити Сиваш та інші перешкоди, що відділяли Крим від материкової України. Потім, після захоплення плацдармів, розгорнути понтони та переправити основні сили. На жаль, саме росіяни в першу чергу захопили аеродроми, переправляли техніку та людей морем та через Керченську протоку, одним словом — нарощували свою присутність на півострові. Ніхто не каже, що потрібно було відкривати вогонь.

Однак, якщо б у Криму тоді створили достатньо серйозне угруповання військової сили, то події могли б розгорнутися за зовсім іншим сценарієм…

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter