Чергову антиукраїнську книгу написали помічники Путіна?

Російська влада воює з нами, але Росії не бачити перемоги в цій інформаційній війні, тому що вона не знає нас... Тупий хохол не розуміє, що Голодомору не було... Янукович теж ворог Кремля?..

Російська влада воює з нами, але Росії не бачити перемоги в цій інформаційній війні, тому що вона не знає нас... Тупий хохол не розуміє, що Голодомору не було... Янукович теж ворог Кремля?..

У Москві видано повість, яка детально змальовує минулі президентські вибори в Києві, внутрішню кухню штабу Віктора Януковича (у книзі – Янушевича), біографії основних українських політиків. Української публіки здобула шанс дізнатися своїх справжніх героїв.

До Києва з Росії прибула чергова антиукраїнська книженція «Американське сало». Я замовила її в Інтернет-магазині після того, як мені сказали, що рекламою цього твору завішане московське метро. А ще – коли на зустрічі із справжніми росіянами (під справжніми маю на увазі опозиційних журналістів і незалежних дослідників) Ігор Чубайс висловив жаль, що такі книжки, як ця, масово видаються в Росії.

Одного разу в приватній розмові найзваженіший з колишніх українських міністрів закордонних справ Анатолій Зленко перестерігав мене: «Не відповідайте в пресі на різкі заяви російського керівництва, це прерогатива МЗС, який знайде потрібний тон і формулу. Неконфліктне сприйняття вже саме по собі цінність. Не піддайтеся провокаціям одіозних російських телеведучих, будьте вищі за все це». – «Анатолій Максимович, ви абсолютно маєте рацію. Але скромній українській журналістці складно бути вище за прем`єр-міністра і президента Росії, які не завжди вибирають вислови», – заперечила я. Хоча, пізніше, сприйнявши прохання Зленко, прагнула притримувати язика, пропускати повз вуха коментарі марково-затуліних, і не дивитися зайвий раз антиукраїнські телепрограми.

Але ця книга сама просилася до рук. Прочитала. Посміялася. Російська влада воює з нами, але Росії не бачити перемоги в цій інформаційній війні з тієї простої причини, що вона не знає нас. Писати тексти для українців – це не ракети винаходити. Тут необхідний тонкий підхід. Тут не шорстка мова плаката потрібна, не тупа пропаганда. А тому – хай пробачить мене пан Зленко. Я дозволю собі маленьку рецензію-переказ цього гіллястого і міцно-путінського твору. Намагатимусь не виходити за рамки пристойності.

Зв`язок штабіста Янушевича і російської журналістки

Важко визначити жанр твору. Місцями це історичні лекції на тему (а чи була країна Україна, а чи була українська мова). Лекції читають «видатні російські історики Гліб Павлонський і Марат Гельбах». (Реальні кремлівські політтехнологи – Гліб Павловський і Марат Гельман). Неймовірну історичну обізнаність виявляє також кожен зустрічний – пересічний портьє, таксист і сантехнік, які, сповідуючи «наукові концепції» Павлонського – Гельбаха, доводять, що українського народу не було і української мови теж не було. А були тільки безмежні благодіяння для «околиці» Російської Імперії.

Часом книга – це лірична мелодрама. Помічник кандидата в президенти Віктора Янушевича Микола Козак перебуває в любовному зв`язку з дуже тямущою московською журналісткою, яка приїхала до Києва писати про виборчу кампанію, і вони іноді сваряться, оскільки він тупий хохол не розуміє, що Голодомору не було, а знищити Запорізьку Січ було насправді дуже правильним.

Часом книга – це така «міжнародна мемуаристика». Російський автор змальовує сцену, коли держсекретар США Ліза Райс пояснює послові США в Україні Хербсту. «Джоне, ти їдеш до країни, яка більше схожа на кисіль. Це абсолютно штучна держава, де немає спільної мови, спільної культури».

Звичайно, Америка – вже ніяк не Росія, і нічого подібного держсекретар США і подумати не могла, не те що сказати. Це, пам`ятається, тільки російський «знавець» історії Володимир Путін сказав щось дуже схоже президентові Бушу: «Знаєш, Джордже, Україна навіть не держава.» Або в ще одному виступі Ліза Райс говорить про Росію, що треба позбавити дівчину (Росію) ілюзій. Навряд чи американка могла скотитися до такого рівня. Але точно відомо, що ці слова на прес-конференції в січні нинішнього року висловив про Україну російський прем`єр Володимир Путін. «Треба позбавити дівчину (Україну) ілюзій», – сказав він, розповідаючи, що наша газотранспортна система не єдиний вихід для Росії.

Невже книгу писали спічрайтери самого Володимира Путіна?

Як Прутник, Герман і Левенець вигнали з Києва Гельмана

Але особливо я вдячна автором твору за їх характеристики і біографії українського політикуму. Вони і справді зробили велику справу для України. Вони підняли мою повагу до деяких наших політиків. З авторів ллється ненависть до президента Кушми (Кучми), який забув своє минуле (?) і продався українським націоналістам. Підкреслювали презирство до помічника Януковича Клюквина (Андрія Клюєва?), який залишився шахтарським хлопцем, заварює чай в алюмінієвій кружці, і не зміг оцінити геніальних російських політтехнологів Павлонського і Гельбаха, звичайно. Останніх найняв розумний Медведшук (Медведчук?). До речі, Медведшук єдиний, про кого автори не пишуть погано. У Росії кумів, мабуть, теж не кривдять. Тим більше що якщо це куми Путіна.

Але повернімося до наших політиків, які зовсім не барани. І, напевно, загального журналістського заохочення заслуговують Левенець (Юрій Левенець – політтехнолог Януковича на минулих виборах), Герман (депутат ПР Ганна Герман) і Прудник (Едуард Прутник). Якщо вірити книзі, це саме та трійця, яка не вірила Гельбаху, а коли він сказав, що не було ніякої тисячолітньої державності України, просто оскаженіли і вигнали його зі штабу.

Крім того, на думку авторів, саме ці троє примусили кандидата «перейти на українську мову, якою він не володіє. Природно, що він нічого, крім сміху, не викликав».

Нагадаю, що насправді українську мову Віктор Федорович опанував блискуче і розмовляє нею, на відміну від російської, без будь-якого донецького акценту.

Навряд чи біографія кандидата в президенти Іщенка (Ющенка?), Юлії Тимоченко (Тимошенко?) заслуговують на особливу увагу. Вони нічим не відрізняються від вже опублікованої в російській пресі антиукраїнщини. Цей переказ був нудний і банальний. Щоправда, одна новація – автори переключилися на дітей політиків. Вийшло іноді кумедно, а іноді – грубо. Донька Юлії Тимоченко, Анжелка, у версії авторів, досить розбещена, бувала дівуля. А зять Тимоченко, тупий рокер, якого її піарники спеціально знайшли в Америці для Анжелки, щоб онуки Юлії мали американське громадянство.

Ну що сказати, в країні, де головними героїнями минулого і сучасності є Катерина Друга і Ксюша Собчак, діти еліти видаються саме такими. Їм хотілося б думати, що діти українських лідерів ведуть не менш недолуге життя, ніж типові російські держиморди і мажори.

Ми вміємо над собою посміятися, і від щирого серця співчуваємо росіянам, які практично нічого не знають про дітей своїх лідерів. І сміятися над собою чомусь не вміють.

Антиамериканський пафос

Але не плекатимемо ілюзій, як радять Володимир Путін і Ліза Райс. Книга не про нас. Головна мета книги – показати мерзоту Америки, яка хоче поневолити Росію і все живе на землі. У авторів це до того ж нашаровується особисте.

Російські політтехнологи завжди сприймали українські вибори як свій ринок. Вони, навіть нічого не вміючи, примудрялися розводити вітчизняних політиків на десятки мільйонів доларів з іноді нульовим результатом. Вони, за деякими даними, раскошелили на десятки мільйонів в 2002 році СДПУ(о), щоб провести до парламенту партію з результатом у 8 відсотків. А могли витратити менше, але взагалі нікого не провести, так було з так званою Командою озимого покоління в тому ж 2002 році. Накльовувався великий і багатий клієнт Янукович, але той відмовився від їх послуг. Ринок вислизає з рук, і, судячи з усього, безповоротно. Мабуть, тому політтехнолог Пол Монофорт (Манафорт?) викликає у авторів майже таку ж ненависть, як Ліза Райс. За версією авторів, Монофорт – це «трієчник, якого підібрала Ліза Райс спеціально для Янушевича», а навколо нього «одні мерзенні пики». Автори думають, що через Монофорта Янушевич теж продався Америці. Не люблять гельбахи і павлонські Монофорта, адже це йому дісталися мільйони «регіоналів», а підлий Янушевич не тільки українську вивчив, а й у теніс навчився грати, схуд, зміцнів і добре тримається. Що й казати: підлі янкі!

Про те, як вони описують отруєння Ющенка – не будемо. Люди не відчувають межі, за якою плаский пропагандистський «гумор» перетворюється на злобний цинізм. Зміни на обличчі нашого Президента вони називають не інакше, як «бобон на пиці». Втім, якщо їх політтехнологи здійняли скандал з того, що російські телеканали нібито неправильно показують маленький зріст російського президента Медведєва, то як вони можуть милувати українського президента? Ось вони висловлюють нову версію, натякають, що самі американці й отруїли Віктора Андрійовича.

За версією людей, які написали книжку, це американці проплатили інцидент на Тузлі – це коли російські військові почали споруджувати в Керченській протоці греблю до згаданого острова. Кому платили Штати? Виходить Кремлеві, адже пісок у воду сипали росіяни. Американці нібито дозволили Ющенку «пообіцяти» Крим татарам. Американці, а саме фінансовий лиходій Соснос (Сорос?) спочатку всіляко допомагають бідним країнам, а потім деруть з них три шкіри. Звичайно, на думку авторів, Америка – це не тільки геополітична мерзота. Там також є бідність, а люди в Америці (цитую) «харчуються лайном, і ковбаса там дорога, недоступна, а простим людям доступні тільки генно-модифікована ковбаса. І метро в Америці брудне, і люди живуть в приміщенні, де один туалет на вісім сімей».

І головне, чому книга називається «Американське сало»? Американське сало – це дешевий, неякісний продукт, покликаний обурити українців: адже сало – одвічно українські ласощі. Це й українські хлопці, нібито гарматне м`ясо для Америки. Це наші хлопці, які, за версією авторів, продовжують прибувати в трунах з Афганістану.

Замість епілогу

Автори закінчили книгу, змалювавши гіпотетичне майбутнє України. У Криму починається колотнеча, вибухають будинки, татарські бойовики захоплюють кримський парламент, тоне український підводний човен через те, що його переобладнали під стандарти НАТО. І тут на сцені з`являється новий, нікому ще не відомий, український президент. Військовий, жорстка рука, генерал Колія. І приводить цю жорстку руку, хто б ви думали? Коля Козак, який працював «принеси-подай» у Янушевича. І, певна річ, йому допомагає наречена, та сама тямуща московська журналістка. Насамкінець проходить думка, що цю жорстку руку (генерала Колію) приводить насправді Москва. Вона підсовує Янушевичу Павлонського і Гельбаха, щоб вони провалили вибори Янушевича, котрий продався Америці, і влаштовує вибухи. Україна рве з Америкою, а Коля Козак під рефрени про неіснуючу українську націю одружується з московською журналісткою. Книжка закінчується... Далі, швидше за все, не буде. Думаю, автори просто не уявляють, що робити з героями далі.

А будь-якому українському читачеві залишається порадіти. Якщо ви дочитаєте до кінця книгу, що непросто (я здолала чотириста сторінок, щоб описати все об`єктивно), то зрозумієте, що в нас все нормально. Що сльоза конкретної української дитини для нас важливіша за імперську пожадливість, що всі наші політики – плюс-мінус окремі погляди – люблять свою країну Україну і що є в цій країні і свобода, і демократія. Звичайно, ще не Америка, але все-таки вже далеко не Росія.

Маша Міщенко